Мої коліна затремтіли. Я сів, намацавши рукою ослін. Нічні страхи обросли плоттю, світобудову дійсно вразила важка хвороба.

Мені здавалося, що от-от обрушаться небеса і я, нікчемна мураха, не встигнувши навіть скрикнути, загину.

Вітер за ніч наніс піску, який тонким шаром покрив асфальт.

Листя вишень і абрикосів, які росли біля І під’їзду, було буро-зеленими, запиленими. Біля сміттєвого бака лежала гола лялька з і відірваною головою.

З проходу між будинками почулася хода.

Я повернув голову.

Назустріч мені косолапо прямувала молода присадкувата жінка. Це була Ніночка, колишня моя однокласниця і залицяльниця.

Ніночка була одягнена в дивне архаїчне убрання — важке брудно-оранжеве плаття до п’ят і яскраво-жовтий чепець зі спущеним на спину шлейфом. Одяг був не по сезону, тому на вічно зморщеному Ніночкином лобику блищали великі бісерини поту.

— Господи, благослови! — сказала вона, І і я, почувши оглушливий тріск, схопився за голову. Ніночка, яку я знав, гостра на язик, весела й велелюбна, перетворилася в марновірну бабу, на обличчі якої лежала печатка дрімучого неуцтва.

Ніночка грузно присіла поруч. Ослін: жалібно заскрипів, прогнувшись під нею. Вона мовчала, важко дихаючи.

— Ох і кричала, паскуда! — зло промовила Ніночка. — Сльозами обливалася! Зате і коли почали її вогнем палити, по-звіриному заревла. Єпископ її запитує: «Визнаєш, що кров’ю людскою чрево своє насичувала?» А вона, стерво, розсміялася, у горлянці в неї заклекотало! Плюнула. Єпископ від себе плювок відвів. Той на пісок упав, дим від нього пішов. Як глянули, пісок у скляну кульку перетворився. Після цього топити її почали. Завертілася — відчуває, що кінець їй прийшов. Ніхто раніше й подумати не міг, що відьма! Поруч жили ж…

— Почекай, про кого це ти? — перебив я Ніночку. Мені не треба було запитувати — відповідь виявилася страхітливою.

— Про Янку. Смагіну.

Мене зім’яло. Під ліву лопатку невидимі мучителі засунули розпечену спицю, на внутрішній стороні повік затанцювали сині блискавки, легені перехопила судома.

Яна Смагіна. Проспав! Проспав!!!

— … І куди очі дивилися! — продовжувала Ніночка. — Якщо без мужика дитя народжується — насторожитися треба! І куди очі дивилися! Від диявола вона зачала, від диявола! Чого ж він у неї дефективний був?! Хворість, казала, у спадок перейшла. Відомо, від кого спадок такий дістається. Святі батьки вовченя її вчора ще відібрали. А сьогодні вранці її схопили — докумекали, який на ній гріх.

Логіка була жорстокою. Нелюдською.

… До Барона я добирався в розбитому й торохтливому екіпажі. Крізь вкрите павутиною і мохом місто. Його вулиці й проспекти надзвичайно звузилися. Над головою подекуди ще провисали проводи тролейбусної лінії, однак ні тролейбусів, ні автомобілів я не трапив — вони були з іншої епохи.

Асфальт просів. Екіпаж рухався стародавньою бруківкою.

Місто смерділо перекислими залишками привокзальної їдальні. Уздовж узбіччя тяглися неглибокі канави, по яких струменіла огидна грудкувата рідота.

Ближче до центру безлюдні вулиці почали оживати.

По проїзній частині рухалися вишукані карети, на їхніх дверцятах красувалися вигадливі герби — золотогривий лев, що пожирає змія, тризубий дракон на жовто-блакитному полі, вітрильник в оточенні товстощоких хлопченят, що видували зі своїх легень стрімкі вихори.

На Радянській палало полум’я автодафе.

Солодкуватий запах горілого людського м’яса довгий час переслідував мене. Я затискав ніс, дихав крізь носову хустку, але це не допомагало.

Екіпаж зупинився біля будинку, в якому жив Барон. З візником я розплатився золотими монетами невідомого карбування, що загадковим чином опинилися у кишені моїх штанів.

Барон не здивувався моєму візитові. Він мовчки провів мене у свою єдину, тісну кімнатку. П’яний Лена, погойдуючись, виціджував у пластиковий стаканчик з-під сметани останні краплі мутнуватої рідини.

— Відкорковуй коньяк, — сказав Барон. Лена, опустивши руку за спинку дивана, зробив невидимі перестановки, супроводжувані скляним дзенькотом, і витяг на світло пляшку «Білого лелеки». Мені налили в червону кавову чашечку з відбитою ручкою.

— За довгоочікуваний Кінець Світу! — вимовив Барон і торкнувся своєю склянкою моєї чашки.

Лена й Барон випили, захрумтіли огірочком. Барон подивився на мене і грізно наказав: «Пий!» Мені довелося скоритися. Лена розлив ще раз.

Коли пляшка спорожніла, Барон, уподібнюючись суворому комдивові з фільму про Велику Вітчизняну, сказав:

— Тепер, братухо, доповідай обстановку.

Моя розповідь була плутаною, з купою відступів. Я розповідав то докладно, то вкрай поверхово, перескакував з одного на інше, плутав послідовність подій. Іноді — плакав, і тоді Барон підкурював сигарету й акуратно вставляв її мені між губ. Я затягувався і чмихав носом.

— Бароне, чому це робиться?! — запитав я, зім’явши п’ятий недокурок об дно зеленої скляної попільниці.

— От тобі й на, приплили! І в кого ти такий кмітливий? — здивувався Барон. — Сашко, ти сам щойно відповів на своє запитання.

— Я? Я відповів? Бароне, ти п’яний!

— Відповів. Причому докладно. Але ти боїшся визнати це, — Барон перейшов на хриплий шепіт. — Боїшся усвідомити свою провину. Тому що вона розчавить тебе.

— Костю, — зненацька назвав я Барона по імені, — це п’яна бредня! Тобі потрібно проспатися!

— На жаль, ні. Саме ти винуватий у тому, що наш світ неждано-негадано звалився в середньовіччя. Згадай про голодних мудреців. Реальність не об’єктивна, вона — породження людини.

— Ні!

— Сашко, у нашому місті ніколи не було АТС-51. Як і вулиці Лейтенантова, на якій нібито живе твоя Галинка. До вчорашнього дня ти не був з нею знайомий, я вперше чую це ім’я. Тріщина, дозволь і мені використовувати цей термін, зародилася в той момент, коли ти переніс на матеріальний носій, папір, текст пісні «Бездиханна Мрія». Я не знаю, чи написав ти її сам, і вже потім видумав Галинку, її телефонний номер і вулицю Лейтенантова, чи текст був надиктований тобі згори-знизу. Не знаю. Чи відбулося роздвоєння реальності, чи час повернув назад, чи справді настав Кінець Світу, першопричиною цього стала поява другого тексту. Пам’ятаєш, тобі в голову прийшла думка про важку хворобу, що вразила світобудову. Отож, я, дипломований біохімік, заявляю: хвороба — інфекційна. «Бездиханна Мрія» — вірус. Головний симптом хвороби — регрес цивілізації. Текст Лавочкіна з’явився першою ланкою, геном вірусу, вбудованим у нашу реальність, немов у ДНК клітки-вірусоносія. Ти став рибосомою цієї клітки, за допомогою якої був синтезований наступний вірус. Будучи ключовою ланкою у розмноженні вірусів, ти міг виробити імунну відповідь, запобігти сповзанню в середньовіччя. Але, розтоптавши Катюшу, ти обірвав пута ненависного тобі минулого, і тим самим знищив шлях назад.

— Не вірю! Сказане тобою — повна, цілковита бредня!

— Ти можеш пояснити те, що сталося, за допомогою звичних формул? — Барон схилив голову набік, заглянув мені в очі.

— Бароне, але чому я?!!

— Що за непристойність? Єдине, про що можна шкодувати, те, що твоє ім’я залишиться невідомим.

Коли ми прощалися, Барон сказав:

— Витри соплі — нічого вже не зміниш. Краще подумай, який з новоявлених християнських Орденів найбільше імпонує тобі. Я вибрав Орден Баптистів. І, до речі, дуже сподіваюся одержати баронський титул. Головне, не втрачати почуття гумору. Навіть тепер.

… Коли я засунув руку в кишеню, щоб дістати ключ, двері моєї квартири розчинилися. У їхньому прорізі, на тлі жовтеньких шпалер, стояв заступник начальника райвідділу міліції. В одній руці він тримав чорно-червоні чотки, в іншій — батіг з металевою кулькою на кінці. Посміхаючись, він запитав: «Як, друже, гарні Янчині принади?» Слідом за цим чимсь важким і твердим мене вдарили по потилиці. Втрачаючи свідомість, я заглянув йому в очі. Його зіниці були бездонними.

… Уздовж насиченими запахом гару стін підвалу, де раніше знаходився бар «Баварія», а нині — темниця, блукали блідо-зелені безтілесні тіні. Розрізнити, де кінчаються примарні бачення і починається примарна реальність, я був не в змозі. Я не міг навіть підняти голову — крові було втрачено стільки, що я непритомнів при найменшій спробі зробити це. Хотілося пити, але попросити води я не міг — мені відрізали язик.