Але в якому вигляді стояв, Боже милостивий! Зім’ятий увесь, змарнілий, блідий. Волосся у безладді, не голений, сорочка розстібнута до середини грудей…

І очі! Каламутні, виснажені, вони розгублено бігали, силоміць намагаючись розгледіти зухвалого прибульця.

— Володю! Це ж я, Леон! — гість опустив стілець. — Ну?! Впізнав?..

— Льонька? Ти, чи хто? — губи Дубова розпливлися в усмішці. Він захитався. — Яким вітром ти тут?

Леонід поставив на підлогу стілець, підійшов до кузена, і вони міцно обнялися.

— Ось приїхав до Миколаєва, випадково дізнався, що ти тут, і-і… — Леонід красномовним жестом обвів приміщення.

— Це треба відзначити! — вирішив Володимир і заглянув у пляшку, затиснутої в правій руці. Побачене його розчарувало. Він стиснув губи, не дивлячись, кудись викинув спорожнілу посудину і, хитаючись з одного боку на інший, повідомив: — Випити треба, а нічого… Васька!!!

До кімнати боязко зазирнув слуга.

— Зганяй в магазин! Принеси-и… ну та-ам, сам знаєш!..

— Вольдемаре! Зачекай! — спробував зупинити брата Леонід, але той гаркнув: — Ну?! Чого стовбичиш? Пішов!

— Добре, пане! — зітхнув Васька й зник.

Володя Дубов був старший за свого двоюрідного брата на п’ять років. У дитинстві Леон Максимов кожне літо проводив у підмосковному маєтку Дубових, і старший брат був учасником усіх його ігор та повіреним усіх його хлоп’ячих таємниць. Вони тоді були надзвичайно дружні!

Пізніше Володя вступив до Петербурзького Морського кадетського корпусу. З того часу бачилися вони зрідка, але ці нечасті зустрічі приносили обом величезну радість. Леонід дуже пишався братом, коли дізнався, що той виявився кращим випускником кадетського корпусу. І не тільки свого року!

Потім він і сам вступив туди ж. Рік тому одержав перший офіцерський чин… А любимого братика бачив востаннє добрих роки два тому. Точно! На похороні тітоньки Ернестини! Ну й набралися ж вони тоді!..

Хм-м… Гаразд! Справа минула. Але п’яницею Володимир ніколи не був.

Ні! Вони, звичайно, напивалися в дим, бувало. Але в звичку це не переходило. А тут — третій день вже!..

Тим часом, Володимир витримав тривалу паузу й повідомив:

— Зараз Васька повернеться… Усе влаштуємо! Відзначимо!

— Вольдемаре, ти маєш кепський вигляд, — сказав лейтенант, намагаючись розгледіти що-небудь в каламутних «дзеркалах душі» брата. — Щось трапилося?..

— Ну, як ся маєш, братику? — довідався у відповідь капітан-лейтенант Дубов, ніби не почув його запитання. — Розкажи-но мені, Левове Серце, як живеш, як служба?..

— Володю!.. — спробував повернутися до колишньої теми Леонід, але брат картинно зморщився, приклав вказівний палець до губ.

— Тш-ш-ш…

— Але, Володю…

— Лейтенанте!!! — гаркнув Дубов, клюнувши носом. Але зробив це ОСОБЛИВО, тим самим «командним голосом», який молодий офіцер Максимов виробити ще не зумів!

Леонід інстинктивно схопився і став по стійці «струнко», чим викликав напад нестримного реготу у свого п’яного до нестями кузена.

— В-в-вільно!.. — прохрипів Дубов і це, здавалося, додало йому нових сил.

Володя впав на спину й залився щасливим дитячим сміхом. Напади реготу стрясали його кілька хвилин. Леонід, добре знаючи брата, не намагався перервати його веселість, чекаючи, коли вона вщухне сама собою. Коли ж Володя остаточно відреготав і затих, запитав:

— Володю! Щось трапилося?..

Дубов витримав ще одну паузу, сів, і, дивлячись кудись убік, повідомив:

— Трапилося…

— І-і, що?..

Скрипнули двері.

— Пане, Володимире Олексійовичу! — в кімнаті з’явився лакей Васька, навантажений громіздким кошиком. — Все виконано. Прошу бачити…

Васька почав, вправно вивантажувати вміст кошика на стіл, супроводжуючи свої дії цінними коментарями про властивості того чи іншого продукту, що виставляв на суд глядачів.

Відразу було видно, що при всій своїй «наїжаченості» Васька щиро прив’язаний до свого пана. Бо, крім випивки й щедрої закуски («Може, хоча б гість ЇХ поїсти змусить?..»), потурбувався також і придбанням неабиякої дози «похмільного порошку» Віденської аптечної фірми «Зельтцер і Сини», що продається у всіх, навіть найвіддаленіших куточках вельми обширної Російської Імперії.

По собі Леонід знав, що порошок цей ні к бісу не годиться! І його звичайні товариші по чарці, перевірені хлопці, з якими випито не одне барильце, стверджували, що воно є «шахрайство й обдурювання щонайповніше, тільки смак у роті псує».

Васька, що виявився несподівано вправним під свинцевим поглядом пана, який раптово посуворішав, миттєво накрив стіл. Хутко подав холодну закуску, змів на позичений у готельної прислуги совок залишки «панської стрілянини» та зник. Враз випарувався!

Леонід, який увесь цей час уважно спостерігав за братом, дістав з кишені кітеля срібний портсигар і пачку новомодних сірників. Закурив і твердим голосом запитав:

— Вольдемаре! Скажи нарешті, що трапилося?

Дубов налив собі та кузену горілки, підняв свою чарку.

— Трапилося!.. — видихнув він, чокнувся з братом, не чекаючи, коли той візьметься за свою чарку, і перехилив горілку всередину.

— Хе-ех… — зморщився Володимир, увіткнувся носом у рукав, а потім відправив до рота солоний огірочок. — От-так, панове… Міцна!.. Й-і-ех! Поїдьмо, Леоне, в номери! Тут недалеко начебто…

— Дрейку! — Льоня назвав його, як у дитинстві. Це прозвучало по-особливому — після того, як Володя згадав його власне прізвисько, що залишилося в їхньому безтурботно-щасливому дитинстві. Тоді він був — Ричард Левове Серце, а брат — знаменитий капер Британської корони. Володя вже тоді марив морськими просторами.

З самого дитинства кузен мріяв про військово-морську кар’єру. І нічого дивного в цьому не було! Дубови з покоління в покоління вірою і правдою служили російським царям з того часу, як Петро Великий заснував Флот Російський!

Де вже Леоніду змагатися зі своїм кузеном, володарем двох медалей і ордена за героїзм, проявлений при блокаді російською ескадрою Босфору під час останньої турецької війни, що закінчилася Адріанопольским мирним договором 1829 року.

— Що?..

— Усе погано, Льоню! — жалісливим тоном повідомив зазвичай життєрадісний Дубов. — Я під слідством, а «Олена» — на дні Понту Эвксинського[3]! Отак воно!

— Як на дні? — Леонід знав, що останні півтора роки брат служив старшим помічником капітана на бригу «Свята Олена».

— Дуже просто, Леоне! Банка, не позначена в жодній лоції Чорноморського басейну!

Володя спересердя махнув рукою.

— Я переслідував шхуну контрабандистів в районі Одеси… Ми обстріляли їх, вони вже майже лягли в дрейф, коли «Олена» за чергового маневру несподівано напоролася черевом на камінь!

— І?.. — Леонід нахилився до брата.

— І, — гірко посміхнувся Дубов, — контрабандист пішов, а все, що зміг зробити я, це кинути всі сили на порятунок екіпажа! У результаті — старий маразматик Воленберґ бризкає слиною мені в обличчя, вичитує, як шмаркача, і погрожує розжалувати в матроси!!!

Леонід присвиснув. Сам він не був знайомий з сімдесятидворічним заступником Головного, командувача Чорноморською ескадрою і портами, Миколаївського і Севастопольського військового губернатора, контр-адмірала Лазарева. Але вже почув чимало про цього старезного Солов’я-розбійника, який міцно засів у штабі Чорноморського флоту волею одного з фаворитів Імператора на посаді заступника Головного командувача. І це при тому, що високошановний Ананій Ігнатович Воленберґ все довге життя прослужив у гвардії на тепленькому місці, і лише ближче до старості захотілося йому пригод і порохового диму, що й привело його в молодий Миколаївський край…

Близькість неспокійних турків загрожувала можливістю чергової війни в нескінченній низці конфліктів північного й південного берегів Чорного моря, розпочатій, мабуть, ще за часів «оних», коли князь Олег у 907 році від Різдва Христового прибив свій щит на воротах Константинополя!..