Поки він пив, Піски не могли його висушити, зломити його волю, всмоктати його, як бетонні стовпи. Він був річкою, запобіжником у щитку, фреоном радіатора, поки пив. І Піски нічого не могли йому зробити. Вони не могли вкрасти його, як вкрали скрепер.

Три дні тому. Величезна машина вагою в тридцять тонн зникла просто під час циклу грабарств, зникла в непроглядному тумані, що впав з неба. Вповзла в молочно-білу суспензію й розчинилася в ній. Була — і не стало.

Це битва, зрозумів Костянтин. Битва людини та її механізмів, з одного боку, і природи, з іншого. Нерівна й жорстока. Зараз у Костянтина було два шляхи — боротися або відступити.

І він знав, що буде боротися.

Він знав, що не відступить.

Костянтин задер голову, розіп’яв руки й глянув у сіре» Зимове небо з докором:

— Чуєш! — крикнув він так голосно, як дозволили розв’язані холодним напоєм голосові зв’язки, — Я побудую цей район! Я його побудую!

Нехай Піски обдають його парою або б’ють струмом, він знайде спосіб замінити трубу й ізолювати провід. Він — будівельник, і не простий — він інженер! Сильний інженер, на відміну від Геннадія, що маскується під дослідника, а в ділі — жалюгідний боягуз, що не зумів дати відсіч природі. Костянтин знайде спосіб обіграти природу на її власному полі, за законами фізики й математики, часу й простору, що звихнулися. Він вирівняє еквалайзер паль, проведе фінську сантехніку й оптичне волокно, викладе рибу з кісток бетонних плит, панелей, силікатних блоків, натягне міцні мідні троси ліфтів, вставить лінзи скла, назавжди захистивши людей від гіпнотичного погляду Пісків цими викуваними з піску ж панцирами. І будинки, немов зібрані з барвистих кубиків конструктора «Lego», стануть рости вгору. Як У прискореному відеозаписі. Шпала крана буде переміщатися, як у мультфільмі, рвучко закидати на верхівку новобудови нові й нові блоки. Кран буде складатися, як іграшкова Ейфелева вежа, в одному місці біля вже побудованого будинку — і виростати в іншому, щоб знову розпочати метушливе плетиво багатоповерхової лялечки. Ще й ще, поки весь район, включно з житловими будинками, школою, спорткомплексом, двоповерховим гаражем, приватним причалом, не буде збудовано.

Буде збудовано.

Буде.

І Костянтин стримав своє слово.

Він побудував Намив-2. Хай з піврічним запізненням, влітку наступного року, але це вже не мало значення.

Костянтин переміг, а переможців, як відомо…

Після приїзду численних комісій, які достроково стоптали вкриті червоненькими килимами сходи й нанесли пилу в порожні квартири з вкритими ламінатом підлогами, підвісними стелями, що, як імпи, дивились десятками очей-лампочок, і студійною акустикою незаймано порожніх стін, район обгородили стрічечкою. Не жовтою пластиковою з написом «Небезпечно!», а червоною смужкою шовку. Святковою.

Відкриття мікрорайону відбулося в спекотний полудень 12 серпня. Саме тоді біля входу в найпрестижніший район Миколаєва скупчилися запрошені гості, майбутні мешканці й журналісти. Вони, як маленькі діти, раз у раз підстрибували, намагаючись заглянути за огорожу. При кожному такому стрибку паркан ішов униз, а поцятковані сотнями вікон рожеві паралелепіпеди ще вище злітали в небо.

З боку першовідкривачів, що стояли в розкритих, але обмежених червоною смужкою чутливого периметра, воротах, Костянтинові ця маса уявлялася екранчиками еквалайзерів дорогих китайських магнітофонів, складеними в товстий стос. Він труснув головою, і показники частот знову стали людьми.

Стрічку розрізали після довгих промов. Костянтин, прокидаючись, як пацієнт від клацання пальців гіпнотизера, чітко почув брязкіт ножиць і побачив, як повільно, завиваючись у спіралі, опадають половинки червоної стрічки. Нарешті вони торкнулися піску, і тканина, обм’якаючи, вляглася на ньому.

З вереском і свистом юрба добре і яскраво одягнених мешканців міста стала протискуватися в розчинені ворота. Ця течія підхопила Костянтина хвилями поздоровлень, поплескувань і рукостискань. У його руці дивним чином з’явився келих шампанського, і переможець, не перестаючи посміхатися всім і кожному, припав до його скляного тіла, впускаючи в спраглий вологи рот грайливу й колючу рідину.

Хтось став заходити в будинки, люди визирали з балконів, фотографувалися. Їхні обличчя сяяли й блищали посмішками. Незабаром юрба відринула від несхильного до бесід Костянтина й він залишився самотньо стояти з келихом у руці, як ліліпут у країні велетнів. Нарешті… Як же він втомився. Нескінченно втомився. Але побудував!

Потім до нього луною повторів і охів донеслося:

— Дивіться, будинки йдуть! Вони йдуть у пісок!

Костянтин відірвав погляд від сапфірової рідини, що пузирилася, і охопив поглядом Намив-2.

Будинки, ці багатотонні панельні гіганти, усі до одного прийшли в ледачий, розважливий рух. Вони ледь відчутно колихалися на хвилях рівних доріжок і газонів, як свічі айсбергів в оточенні колотого льоду, що повільно тане під палючим сонцем на поверхні холодних вод океану. Пекуче повітря, що піднімалося над Пісками, наче крізь лінзу, лише збільшувало рух багатоповерхових будинків. Представниці найвразливішої статі заверещали й кинулися врозтіч від конструкцій, немов тут ще залишалося місце, яке не могла вкрити зрушена маса бетонних плит і борошняний вапняний пил.

Але будинки не руйнувалися. Не опадали кам’яними крихтами й не плавилися силікатним воском. Із шурхотом, який Костянтин прийняв за звук річкового прибою, будинки занурювалися в ґрунт. Біля їхніх підмурівок пісок уже згортався валами, що вирували й викидали вуса пилу. Він скидався на тісто, у яке майстерний кухар занурював край дерев’яної качалки. Перший поверх далекого будинку — без людей — увійшов майже наполовину, і скло з дзенькотом шпильки, що зірвалася з волосся королеви балу, вилетіло з рам. Целофановим конфетті засріблилося в спекотному повітрі. Перелякані відвідувачі домів-примар збігали сходами на другі поверхи й перескакували через бортики балконів, що впиралися днищами в пісок. На кілька хвилин рух багатоповерхівок зупинився, Піски немов дозволяли всім вибратися. Потім, ривком проковтнувши виступи лоджій, піщана рівнина облизала слизькими язиками новий поверх. І продовжила трапезу.

Людей виводили з території. Костянтин нерухомо стояв посередині побудованого ним району, оточений осідаючими кондомініумами. Його мовби ніхто не помічав. Ніби він сам був привидом.

Але ось підбіг виконроб Леонідович і схопив його за лікоть.

— Не треба, Костянтине Едуардовичу! Втікайте звідси! Нічого ви вже не зміните! Все скінчено!

Костянтин похитав головою, і виконроб зрозумів, що тягти його. звідси марно:

Будинки осідали до восьмої вечора. Коли сонце сідало, з піску стирчали лише присадкуваті коробки пентхаусів, втикані антенами, кабінками ліфтових моторів, громовідводами. Потім щупальця піску зімкнулися над їхніми запорошеними дахами, сплелися в смерчове макраме — і поглинули їх.

Літнім вечором над Пісками, рівними і нескореними, лунало схоже на статичні радіоперешкоди піцикато цвіркунів.

Будбригаду після дивного інциденту, як висловився раніше Леонідович, тягали по судах, але звинуватити їх у недбалості або саботажі не вдалося. У висновках комісії, що побувала в будинках, не знайшли ніяких скарг. При розкопках будинків під пісками також не знайшли, тому бригаду відпустили.

Виконроб Леонідович, переживши це будівництво, пішов на пенсію, але через місяць оговтався й улаштувався сторожем на кормову базу.

Геннадія місцеві жителі ще бачили кілька разів, він прогулювався пустирем, але потім зник. Пропав безвісти. Казали, що він знайшов-таки двері в паралельний світ і не відмовився ними скористатися.

А Костянтин поїхав назад до Києва й продовжив будувати нові райони. Було нестерпно важко повернути довіру до себе. Усі ставилися до Костянтина з побоюванням, йому довелося змінити ім’я, щоб розірвати зв’язок з тим миколаївським будівництвом. Він почав спочатку, з проектувальника системи зовнішніх дренажних труб. Довелося заново будувати в собі інженера.