— Господи, зроби милість… Не треба грошей, не треба слави — нехай справжні майстри сцени полюблять цю непідроблену бувальщину! Допоможи!

Статечний і мудрий художній керівник театру прочитав п’єсу за два дні:

— Талановито зроблена річ, — сказав він з легкою задишкою, — але ви не боїтеся наслідків? Я побоююся… І потім, драма не зовсім для українського музично-драматичного… Скоріше для російського художнього. Спробуйте…

Знов потяглися нелічені дні. Я перекладав. Благо, у хоромах загадкових генералів-полковників збирали все — билиці й словники, і комп’ютерний перекладач, який я опанував досить просто.

Молодецький, заряджений на жарт і незбагненно закручений перебудовою театру директор подивився п’єсу майже при мені.

— Можна ставити… у принципі. Мене обдало жаром, я полюбив цього чоловіка. А він сказав:

— Я в бігах між держадміністрацією й спонсорами. Рукопис передам головному режисерові.

Моє життя перетворилося у свято очікування. Ніщо так не підносить душу, як надія. Запитайте в першого ліпшого православного. Я зачастив до консьєржки: авансом пропивав десятигривенники, залишені господаркою про запас, ковтав чарками шмурдюк. Але не поправлявся — гарячка з’їдала енергію. Головний читав довго. Їздив додому, у Харків, звідки повільно переселявся до нас, возив артистів у Севастополь на конкурс, повернувся з премією. Освоював наше місто й театр.

Нарешті він повернув мені п’єсу:

— Можна ставити, — повторив він слова директора і додав: — Знайдіть режисера й вперед.

Це в наш-бо час шукати путнього режисера. І кому? Мені, хто сто років тому в театрах був приживалою, а нині знає тільки своїх віртуальних персонажів! У мене немає ні зв’язків, ні грошей, ні сміливості. Я зрозумів — це відмова. З усією можливою у рабі гідністю я забрав рукопис, поспівчував головному:

— Так, так, у вас облаштованість на новому місці, поновлення своїх постановок…

Утік. Повз консьєржку прослизнув, як мимо вицвілої афіші. Нормальні люди з горя п’ють, а тут — відвернуло.

Сидів у бездонному кріслі з листками якоїсь нікому не потрібної писанини в руці. У потилиці гуділо, потім холонуло. З великим запізненням і знесилено я полегшував душу, тобто плакав. Розради чекати не доводилося. Жодної душі поруч, мовчав телефон, давно не дзвонили у двері…

Втім, ні, мариться: дзвонять. Галюцинація? Помаленьку дуріємо… сиджу.

Дзвоник безпардонний, вочевидь, хтось знає, чого хоче. Я його уявив живим. Однак, це замикання струму, коротке чи довге, але треба відчинити двері.

У вітальні стояло чудо: провідна артистка російського театру Інга Березіна. Їй було за сорок, доглянута, пещена, під гримом грала двадцятип’ятилітніх і п’ятдесятилітніх; та просто гарна й Богом обдарована жінка. Вона дивилася мені в лице, м’яко усміхалася, тактовно, не зауважуючи розквашених очей, розбухлого носа, зсунутої краватки в соплях, ковтунів у зачісці…

— Вибачте, я задихалася. Присядемо?

— Заради Бога, заради Бога!

Я не знав, де мені її посадити. Вона красиво зайняла моє місце в кріслі й підняла на мене свої круглі, невинні й одночасно хтиві очі:

— У поїзді з головним я прочитала вашу п’єсу. Знаю про всі її митарства. Я все життя мріяла зіграти роль без фальші… У театрі зараз це не пройде.

І замовкла, видимо, готуючись сказати щось страшне.

— Що ж робити? Що ж робити? — по-бабськи й у той же час по-резонерськи безнадійно схлипнув я.

— Не сприйміть мене за помішану, але ця річ не може пройти повз мене. Я знаю, що ця зала тимчасово належить вам… Знаю, що ви колись скінчили театральний, ставили, грали… Простіше! — оглушливо скрикнула Інга. — Ми можемо зіграти вашу п’єсу самі й для себе. Ви — Кутепа, я — Аура й Поліна, обидві ролі — мої ролі…

— Психотерапія? — промукав я. — Така чуйність? І від вас?..

— Ви не готові зрозуміти мене… говорите зовсім не про те. Давайте-но керувати буду я.

— У нас виходить сцена з паскудної мелодрами. А я серйозна людина. І п’єсу писав з усіх сил…

— Про справу потім. — вона раптом вихопила з-за своєї спини місткий пакет і взялася вивантажувати на стіл бутерброди й термос. — Перекусимо.

З наступного дня ми впали… або піднеслися в дитинство. Вивішували розклад репетицій відповідно до зайнятості Інги в театрі. Я роздруковував ролі, вона виманювала в своїх костюмерів одежину для наших персонажів. Репетирували по понеділках і середах двічі на день, в інші дні — вечорами, коли партнерка не брала участі в спектаклях на великій сцені. За її відсутності я боявся потьмарення розуму, жахався раптової, безпричинної смерті, природних катаклізмів, зміни влади, розчарування партнерки… Знаходив собі заняття, скажімо, складав анонси для преси, вивішував на кухні, намагаючись жартувати, радіти, дивуватися. Вона приходила, читала мою рекламу й сміялася набагато більше, ніж заслуговували мої опуси.

У жодному театрі я не зустрічав такої суворої творчої дисципліни, такої щирої самовіддачі. Кожну сцену, півхвилинний шматок акту ми повторювали десятки разів, придумували, згадували з нашого побуту деталі й фарби, найсуворіше карали одне одного за штампи, вульгарності, несмак. І заохочували за знахідки. Інга навіть цілувала мене за чергову удачу.

Якось відключили електрику. В аспідній пітьмі я звалився на диван і розкинув руки. Зник у реальності, не відчував ні тіла, ні душі. Поруч прим’яли подушку голі коліна, наді мною шепотіли гарячі вуста:

— Ви не рано постарілий невдаха. Ви просто втекли далеко вперед і загубилися в майї, не наздогнати. У вас міцне волосся, що не втратило забарвлення, білозуба посмішка. Очі бачать у пітьмі. Ось на мені ґудзик. Ось його вже немає. Ось блузка. Немає її! Бачите? Це груди… Поторкайте. У вас вовча хватка. Це солодко! О, ви тільки зверху припорошені нестатком і нерозумінням. Ви тільки граєте пересічного простачка, щоб не виділятися, не принижувати принижених. От зняти лахміття з вас, добратися до суті… Потенція — дерево! Я цілую вас назавжди. На вічну пам’ять. Нехай моє поклоніння буде завжди з вами…

Повторної ночі любові не було. Жодної, незважаючи на те, що обоє ми були вільні.

Я вліз і щохвилини сидів у шкурі Коки Кутепи, а йому не міг спасти на думку неморальний вчинок; Інга грала й Ауру, що втратила відчуття реального, і Поліну, яка давно, ще з першими клієнтами відкинула від себе навіть смак сексу. У нас було вище надбання — непідроблений театр.

Мене можна зрозуміти — я причастився до блаженного. Але вона? Жінка — диво!

Репетирували й переконували одне одного:

— Зіграємо прем’єру тільки для себе!

— Нікому-нікому не покажемо!

— Жодна людина не варта такого видовища!

— Жоден не зрозуміє!

Якось в антракті ми помітили, що худі, бліді, старі. І втішали себе:

— Так і треба, віддаємося до самозабуття!

— Ми й згідно ролей маємо бути старшими!

І я повірив, що в Інги не було іншого задуму, як зіграти мою п’єсу вдвох і тільки для себе. І зробив кілька знімків у ролях.

… Понеділок. Театри міста відпочивають, глядачі звикли по понеділках не відвідувати спектаклі. А в нас — прем’єра.

З ранку ми мовчали, були зібганими, напруженими, мацали кожну деталь меблів, реквізиту, костюма; ходили один за одним і дублювали перевірки.

Потім розійшлися по різних кімнатах і примусили себе поспати, набратися сил. Про обід забули.

Грали як востаннє в житті. Зовсім забули, хто я й хто вона, — жили в нас тільки Кутепа, Аура, Поліна…

Потім почувалися, ніби нас переїхали асфальтоукладачем. Напівмертвими лежали по диванах. Мовчки розійшлися.

Нам було мало. Наступного понеділка була друга прем’єра. Успіх її для нас перевершив найсміливіші сподівання. А гордість переповнила чашу. Адже ми творили не на продаж. Навіть не заради слави. Заради наших душ…

Так співається пісня в степу — безпричинно, заради себе.