— «Борг Україні», — прочитав лікар. — Переклад з російської Леоніда Первомайського.

Псевдонім, мабуть…

— А от ще фраза прикольна, — підхопив Андрій:

— Досить, Андрію, — різко урвав його лікар. — Мову ви, як ніхто інший, знаєте. Та щодо цих рядків ви помиляєтеся. Повірте фахівцеві. Те, що по-справжньому Маяковський мову не цінував і не знав, доводить хоча б те, що чого це раптом він взагалі оголосив слово «чуєш» чисто українським словом? Це слово з давньоруським коренем, загальним для багатьох слов’янських мов. Це слово є й у Даля, і в Ожегова, воно зустрічається в російській літературі здавна. Маяковського ж зацікавило ширше вживання цього слова, і саме тому, що воно годилося для агіток. «Даєш п’ятирічку в три роки!», «Чуєш, буржуй, чим пахне пролетарський кулак? «— щось у цьому стилі. Так, воно йому подобалося. Він, до речі, був дуже талановитим рекламщиком і творцем брендів. «Нигде кроме, как в Мосселъпроме» — і таке інше… Він саме з тих талантів, які все б встелили рекламою. Аби лиш заплатили й дали волю. Заперечувати його талант не можна. Але, навіть, якби Маяковський завчив увесь український словник, легше від цього Вакулам і Оксанам, у яких більшовицька влада відбирала нажите добро, не стало б. Маяковський сам особисто не грабував селян, не саджав у в’язниці, не заганяв у колгоспи. Але він дуже талановито сприяв утвердженню радянської влади, канонізації її вождів і командирів, створенню легенди про революцію. І чим більше таланту, даного від природи, він вклав у цю «дезу», тим більшою є його провина. Цвєтаєва, отримавши звістку про його смерть, як жінка великої душі й поетеса, пожаліла поета й сказала, будучи впевнена, що він вистрілив собі в серце: «Виходить, все-таки, було серце…»

— Ну, Анатолію Борисовичу, ви вже зовсім тему заполітизували. Може, ви й маєте рацію стосовно людських якостей Маяковського, але я ж про конкретний вірш казав. Ви ж не станете критикувати танець маленьких лебедят Чайковського через нетрадиційну сексуальну орієнтацію композитора?

— Не стану. Але чому цей танець так люблять виконувати чоловіки, переодягнені в балерин, напевно, варто задуматися.

— Холєра ясна! Ну ви даєте!

— Добре, Андрію! Давайте — їдьте в Миколаїв! А то ви мене знову ще в якийсь диспут уплутаєте.

— Йой, лікарю, ви з мене вже зовсім якогось монстра робите. Ну, гаразд. Приїду — покажусь.

— До побачення!

— Так це що — депресія?

— Та хай Бог милує! Що ти, Настю! — Віра чи то докірливо, чи здивовано глянула на подругу. — Депресія — це страшна річ. У депресії люди можуть на себе руки накласти. Стрес. Правда, незрозумілий якийсь. Безпричинний. Тобто причина є, звичайно, але Андрій ніяк не виказав, що в нього щось не так. І раптом ставить свій улюблений фільм «У бій ідуть одні старики» і переглядає його чи не покадрово. Я відразу зрозуміла, що справи кепські.

— Може, на роботі проблеми?

— Ніколи про них не говорив. А якщо й розповідав, то тільки як про курйози людської логіки. Навіть пробував жартувати…

— Може, ти не розуміла його гумору. Чоловіків це дістає.

— Іноді не розуміла… Але, однаково, похихочу для годиться. Та частіше, усе таки розуміла. І сміялася від душі.

— А як у вас із цим? — Настя подивилася подрузі в очі, не моргаючи.

— Із чим? — не зрозуміла Віра.

— Ну, із цим… Я кажу про це, розумієш? Про це!

— Та нормально. Хоча… — Віра задумалася. — Хоча…

— Що «хоча»? — не витримала подруга. — Що «хоча»?

— Та я згадую… Жартував він якось. Говорив, що секс для нього тягар, якого він хотів би позбутися, але ще не може. Я тоді якось більше увагу звернула на «хотів би». І от лише щойно раптом зрозуміла, що наголос він, здається, робив на «ще не можу».

— Ну от! — радісно вигукнула подруга. — Шерше ля фам! Старе як світ.

— Що значить «шерше ля фам»? — насупилася Віра.

— А то й означає, що причиною всього є жінка. Або він тобі зраджує з іншою, і його совість мучить. Або він тобі не зраджує, але мучить його щось інше. І ти сама повинна розуміти що.

— Холєра! — лайнулася Віра.

— При чому тут холера?

— Та це я так лаюся. Від чоловіка навчилася. Може, справді, у цьому проблема. Як же заговорити про неї? Якусь нагоду треба знайти. Не можу ж я, як Манька з бомбоскладу: «Чоловіченьку, нам треба поговорити про це».

— А от миколаївське небо вам і допоможе. Особливо зоряне.

— Що таке зоряне?

— Ну, коли зірки на небі.

— А-а… Читала, знаю.

— Читачко ти наша! — весело обійняла подругу Настя. — Давай дуй скоріше в Миколаїв! Коли повернешся, заходь, розповіси. Моя кума Наталя звідтіля з Борею повернулася.

— З яким Борею?

— Із сином! Ти що, не розумієш?

Віра з якоюсь настороженою надією дивилася на подругу. Потім трохи сумно усміхнулася й сказала:

— Йой.

— Отже… — вчителька уважно вдивлялася в класний журнал. — Отже, до дошки піде…

Клас притих. Викладачка історії встала й тепер уважно дивилася на аудиторію. Досвідчене око професіонала бачило, кого можна викликати, а кого треба пощадити.

— А, може, хтось сам бажає відповісти?

Над класом піднялася самотня рука.

— Богдан? Ну що ж, якщо інших охочих нема. Прошу!

Невисокий, спортивної тілобудови хлопчик охоче встав з-за столу й попрямував до дошки.

— Так, весь клас уважно слухає Богдана. Він нам розповість, які міста України протягом своєї історії змінювали назви. А ми порахуємо, скільки міст він назве. Давай!

Хлопчик став у позу, яка точнісінько повторювала позу вчительки, відкашлявся і сказав:

— Отже… — він уважно подивився на аудиторію. — Отже, тема мого виступу…

— Богданчику! — вчителька ніжно насупила брови. — Зараз урок історії, а не ораторського мистецтва. І не конкурс пародій…

— Сьогодні день гарний, Валентино Петрівно! Сонечко привітне…

— Богдане! — уже жорсткіше перервала вчителька. — Ми теж не в захваті від усіх так званих досягнень прогресу. Я знаю про твої переконання, про твою любов до природи. Я знаю, що ти з батьками їдеш у Миколаїв. Заздрю. Та давай все таки по темі. Добре?

— Гаразд. Рекордсменами серед українських міст, що змінювали свої назви, я б назвав Січеслав і Луганськ. Перший був заснований, очевидно, при цариці Катерині й мав назву Катеринослав. Пізніше місто було перейменоване в Новоросійськ, а потім знову в Катеринослав. Свою нинішню назву Січеслав місто вперше отримало в 1919 році, але тоді вона протрималася недовго. Знову був Катеринослав, а з 1926 по 2019 рік місто звалося Дніпропетровськом. От.

— Може, ти знаєш, на чию честь так було названо місто? — запитала вчителька.

— Знаю, — погодився учень. — На честь якогось Петровського, соратника Леніна. До. речі, у місті Миколаєві дотепер є парк Петровського. Того самого.

— Ну, ти про свій Миколаїв, безсумнівно, усе знаєш!

Богдан пропустив повз вуха зауваження вчительки й продовжував:

— Петровський і Ленін разом робили революцію в 1917 році. У цій компанії був ще Сталін…

— Про це не треба, — різко обірвала Валентина Петрівна. — Давай про міста!

— Другим містом, що частіше за інші змінювало назви, є місто Луганськ. Заснований він був під цією назвою. Потім його перейменували у Ворошиловград. Носило місто цю назву трохи більше двадцяти років і знову було перейменовано в Луганськ. Потім знову — Ворошиловград і знову в Луганськ в 1990 році. Донині.