Годині о десятій з’явився Хасан. Якщо він і повідомив щось нове, то вдався до чогось іншого, ніж мова. Сеня з Єнотом відразу пожвавилися, допили «Піно Грі» і наказали Ольші збиратися «гуляти на набережній».
Паха з Хасаном одразу пішли геть. Хвилин за п’ять спустилися й вони втрьох. Цього разу Сеня вирішив іти пішки, та й тої ходьби до набережної було всього близько хвилини.
Тільки-но вони показалися з вестибюля, казна-звідки з’явився поліцейський з відділу регулювання руху. Довелося затриматися. Ольша помітила, що Єнот потай узявся за паралізатор. Навряд чи це передвіщало щось добре.
— Вибачте, панове, чи не вам належить он та машина, хетчбек, темно-сірого кольору?
Сеня, зберігаючи кам’яне лице, погодився:
— Так, це моя машина.
— Прекрасна модель! Як, до речі, називається? Щось не пригадаю такої, хоча регулярно переглядаю європейські, американські та японські каталоги.
— «Кондор Кордильєра», — без запинки відповів Сеня. — Мені теж дуже подобається.
Ольша ледве стримала усмішку. Адже «Оксо» дійсно був птахом «типу орла».
— Вперше чую! Чия збірка?
— Південноамериканська. Перу. Дочірнє підприємство австралійської фірми «Бас-роллс». Екзотика, знаєте… А що не так, офіцере? Страховка…
— Та бачте, — перебив поліс, — учора цю машину, сильно ушкоджену, бачили неподалік Фороса…
Сеня дуже натурально розсміявся:
— Що ви! Моя в повному порядку, можете глянути, — він запрошувально повів рукою.
Єнот випереджально притримав Ольшу за лікоть.
— Стій на місці… він сам розбереться.
«Не сумніваюся», — подумки фиркнула Ольша.
Поліцейський якийсь час бродив біля «Оксо», дивлячись на неї то з одного боку, то з іншого, потім довго вдивлявся в папери, слухаючи пояснення Сені, і, козирнувши наостанок, величаво віддалився.
— Дурило, — констатував Сеня, повернувшись. — Однак, оперативно працюють, цього не віднімеш. Добре, що вчора номери змінити не полінувалися…
Ольша похитала головою, дивлячись на Сеню: «не полінувалися»! Та ж там тої всієї справи, що натиснути кнопку на пульті. Чи трохи точніше: набрати на компі команду й увести дані. От шланги!
Єнот зітхнув:
— Гаразд, ходімо…
Звернули праворуч. Сеня мигцем глянув на вивіску з багатообіцяючим написом «Таверна» і твердо попрямував стороною. На набережну вони потрапили, минувши готель «Крим», будинок моряка і крихітний ледь вигнутий місток з ажурним зеленим поруччям. Перед пам’ятником Леніну трюкачили хлопчаки на скейтах. Позад Леніна синів щедро приправлений мідним купоросом басейн; здавалося, що вождь більшовиків щойно випірнув і зійшов на гранітний п’єдестал, тому що сам пам’ятник весь був покритий зеленуватим нальотом. Час нікого не щадив. Прибирати Леніна, схоже, ніхто не збирався.
«І правильно, — вирішила Ольша. — Нехай собі стоїть. Заважає він, чи що? Зрештою, він теж історія. Я от навіть не пам’ятаю імені останнього російського царя. Чи то Микола, чи то Олександр, чи то другий, чи то третій — нізащо не згадати. Може, і знала б, якби бунтівний жовтень не змів усіх героїв минулого з постаментів».
Море синіло ліворуч непідробленою (некупоросною) фарбою. Набережна кишіла гуляючими, торговцями, фотографами, жебраками, лоточниками… Око ловило безперервний рух. Пальми, ялини й кипариси шелестіли про щось своє, рослинне. Надувні ляльки й звірі фотографів дуже яскравими плямами майоріли на тлі сірого асфальту, розм’якшеного шаленим ялтинським сонцем. Величезний лайнер, що блискав білизною, являв погляду неосяжний, у віспинах ілюмінаторів, бік.
Трохи далі розташувалися художники, окупувавши всі лавки. Схоже, проходила якась виставка. Удалечині хтось мерзенно горлав під гітару, зіваки помилково приймали цей немилосердний лемент за спів. Позиритися на виставку вирішили пізніше й звернули в «Штурман». Там подавали дванадцять сортів морозива. Ольша навмання замовила три. Єнот не зводив очей (точніше окулярів) з входу. Дивно, але Сеня з Єнотом не стали пити — зазвичай вони не пропускали нагоди скуштувати щось їм ще незнайоме.
— Пам’ятається, за «русалкою» пивна була, «Парус», — зітхнув Сеня мрійливо. — Бармен сидів ще такий пузатий… не пам’ятаю як звали. Жонглер, їй богу, келихи так у нього й порхали… У дев’яностому, здається…
Ольша в дев’яностому ще в школу бігала. Бантики, фартушок білий. І вже сережки, предмет особливої гордості.
Після «Штурмана» спустилися в підвальчик, схожий на підземелля лицарського замку. Усередині таїлися дві крихітних зали. Єнот з порогу вслухався в музику.
— Здорово, — прошептав він. — Що це?
— «Пінк Флойд», — Ольша сіла за столик. — Сімдесят п’ятий рік. «Wish you were here», самий початок.
Єнот зачаровано піддавшись магічному дійству англійської четвірки, що тужила по Сіду Баррету, опустився на стілець.
Прийшов Сеня з замовленням.
— У їхньому світі така музика у великій шані, — пояснив він Ольші. — До речі, може ти не знаєш: Єнот чує набагато краще, ніж ми з тобою. І в ширшому спектрі.
Ольша дивилася йому в окуляри.
— А у вас що в пошані?
Сеня усміхнувся:
— Все потрохи. Мабуть, щось на кшталт вашого кантрі, тільки важче — це найпопулярніше. Типу «Кріденса» або «ЗетЗет Топ». Ритм плюс мелодія. Стравінського в нас навряд чи оцінили б. Хоча я особисто дуже люблю ваш «Дип Перпл» і «Металіку».
«Перпл» і «Металіку» тільки ледачий не любить», — подумала Ольша і покосилася на Єнота — той навіть дихати перестав.
— Треба буде подарувати йому компакт, — вирішила вона. — Хоча, чи знайдете на чому прослухати?
Сеня похитав головою:
— Не варто… В архіві напевно є.
Ольша глянула на нього з повагою. Якщо архів чужопланетної розвідки містить «Флойд», «Перші» і «Кріденс», значить вони непросто дундуки з рефлексами зелених беретів. Значить, вони готові не просто розмахувати скальпелем, але й спробувати зрозуміти нас. Зрозуміти!
Тому що різати може й мавпа, а зрозуміти — лише Людина.
Але хіба може Людина вбити іншу людину, навіть якщо та — негідник? Хто відповість? Хто напоумить?
Ольша стисла кулаки. Ці двоє і, напевне, їхні співвітчизники на двох планетах вирішили питання на користь скальпеля, раз і назавжди. Ольша ще не вирішила — для себе. І ще вона раділа, що опинилася серед тих, кого хірурги намагаються зрозуміти, а не відразу з вінчестера…
Виходить, операція має шанс пройти успішно.
Полудень лежав на гострих маківках кипарисів. Дуже не хотілося з прохолоди підвальчика виходити на задушливу волю літнього дня. Однак Сеня з Єнотом невблаганно тягли до відомої лише їм мети.
Народу на набережній поменшало. У тінь, напевне, поховалися, в кав’ярні. Лише фотографи стоїчно стирчали під своїми квітчастими парасолями, терплячі, немов павуки в тенетах. Кожен норовив націлитися в Ольшу заморським об’єктивом.
Пройшли повз художників; Завгороднього Ольша побачила тільки після того, як Сеня легко бацнув її ліктем.
— Дивися! Він?
— Він…
«Ніби й сам не знаєш…» — подумала.
— Підійди, привітайся, — звелів Сеня. — Поговори. Хоча б півхвилини.
Ольша на мить розгубилася. Сеня і Єнот шаснули в сторони, наче в повітрі розтанули.
Завгородній фланірував трохи попереду двох громил. Ні кроку він не ступав без охорони — Ольша ще в Коблевому це помітила.
Ну що ж, затримати, так затримати. Піднесла голову, змусила себе усміхнутися, хоча й без особливого ентузіазму.
Завгородній її впізнав, розцвів, руки розчепірив, навіть його бульдоги від несподіванки шарпнулися.
— Ба! Стара знайома!
— Здрастуй, Борю!
Ольша говорила розтяжно, щоб потягти час.
Завгородній продовжував цвісти:
— Ти яким вітром у Ялті?
Ольша невиразно знизала плечима:
— Так, занесло… Попутним.
Завгородній критично глянув на її вбрання. Незважаючи на деяку ефемерність (літній же), він коштував Сені неміряних баксів у валютному відділі готельного шопу. Ольша гляділася як дочка мільярдера, що втекла з будинку і прихопила з собою кредитну картку татуся.
