— Будьте спокійні, товаришу майор. Усе своє щастя він уже використав.

Діяти капітан планував дуже просто. Знаючи тактику ворога, передбачив — зберуться вночі, але раніше, поки видно, вишлють розвідку. Орлов не заважатиме перевірити, чи все спокійно, дозволить розвідникам піти. А потім, коли з’являться гості, віддасть наказ і стрімко замкне щільне кільце. У глибині душі йому самому кортіло взяти Коломійця, і як пощастить — застрелити на місці. Проте розумів прагнення Полиніна, тому на інструктажі роздав усім роздруковані фотографії, звелів уважно вивчити, запам’ятати й цього бандита брати живим.

— Забийте собі в довбешки — живим! — Для наочності Орлов постукав себе долонею по лобі. — Тут новачків нема. Ви всі знаєте, бандерівці — фанатики, не даються живими, стріляються. І якщо для того, щоб не дати йому застрелитися, треба буде підставити якимось чином себе, наказую так вчинити. Хто виживе, матиме особисто від мене подяку. Клопотатимусь про підвищення у званні. Медаль дадуть. Ну, прийом у товариша Сталіна не обіцяю. Але про кожного, хто покаже себе й допоможе затримати так званого командира Східняка, він знатиме. Це я вам обіцяю.

Звісно, він прибріхував і перебільшував свої можливості. Більшість бійців, включно зі старшим лейтенантом і двома старшими сержантами, це розуміли. Та все ж у кожного горіли очі, і кожен аж трусився, передчуваючи причетність до чогось особливого. Операція подавалася надзвичайно важливою, і Орлов підозрював: хоч один із воїнів та й думає — нині він здатен наблизити кінець війни ще на крок. Нехай. Великої шкоди від такої мотивованості капітан не бачив.

Вони не йшли через село, до якого прилягав Прокопів хутір. Навпаки, розробили маршрут, який дозволяв не світитися поблизу довколишніх населених пунктів. Розбивши всіх на відділення, Орлов наказав висуватися до місця тихо, обережно, з різних боків, та нічим себе не виявляти.

— Не важливо, хто кого першим побачить: ви випадкового свідка чи випадковий свідок — вас. Чоловік, жінка, дитина, старий, молодий — не думайте про це. Ліквідовувати на місці, по можливості — холодною зброєю, стріляти в крайньому випадку. Не починати бойових дій раніше, ніж злетить червона сигнальна ракета. І ще таке: серед бандитів буде наш агент. Коли все почнеться, мав би про себе подбати сам. Не подбає, нарветься випадково на кулю від нас, я особисто це вибачу. А з товаришем майором потім залагоджу все сам. Хай вас нічого не стримує. Ясно?

У відповідь прогриміло: «Так точно!» — і Орлов знав — то не уставна відповідь. Бійці, яких він водив уже скоро рік, виконували його накази без обговорень. За це капітан був спокійний. У нього без самодіяльності, самостійних рішень не заохочував. Хочеш швидкості й натиску як переможної стратегії — вимагай повної покори від підлеглих. І мав той випадок, коли їм це подобалося. Зручно, коли хтось думає й вирішує за тебе. Відповідальності нема. На цьому Гліб Орлов вигравав завжди — на небажанні підлеглих бодай за щось відповідати самим.

До квітневих сутінок оточили хутір — стару дерев’яну, криту соломою хату, ще цілу, але зі зруйнованою стайнею у дворі, розкиданою стодолою й абияк полагодженою огорожею. Тут досі мешкав дядько Прокіп, колись — господар, нині — злидень, у якого дружину накрило бомбою з літака, радянського чи німецького — без різниці, Орлов не зважав на таке дрібне. Старшого сина вбили поляки, молодший десь переховувався від мобілізації, донька ще до війни вчителювала, а потім її забрали німці, повезли на роботу. Поїзд із людьми пустили під укіс федорівці[19] ще влітку сорок третього. Чекали ешелон з військовою технікою, хтось переплутав чи взагалі дав не ту інформацію, але яка різниця, завдання ж виконане… Ніхто не заплакав. Відомості про старого Прокопа зібрали оперативно, бо той не ховався, далі жив собі відлюдно, прилаштувався сторожем у найближчому колгоспі.

Ще один прихований ворог.

Чорт із ним, ще скільки таких доведеться виявити.

Хутір узяли в кільце по периметру. Як і припускав Орлов, упівські розвідники виринули з лісу вже перед самим заходом сонця. Ніби з повітря з’явилися три тіні. Дві лишилися вартувати, уважаючи, що сховалися й ніхто їх не бачить, одна ковзнула всередину. За короткий час вояк повернувся, щось сказав двом іншим, ті розвернулися й знову розчинилися.

Орлов посміхнувся сам собі. Налаштував автомат, хоч знав — рано. Та свербіли руки, нічого не міг із собою вдіяти. А ще в таких випадках дуже кортіло курити. Не можна, і ось єдине, за що капітан не любив довго сидіти в засідках.

Він не стежив за часом. Знав — прийдуть ті, кого чекає, рано чи пізно. І дочекався: коли хутір й усе довкола щільно огорнула темрява, один за одним у двір почали проникати постаті, швидко перетинаючи його й зникаючи в хаті. Налічивши шістьох, Орлов вирішив ще трохи почекати, і не прогадав. Бо тепер уже з протилежного боку так само тихо просочилися ще четверо. Ще якийсь час намагався розгледіти вартових, та не побачив і, сам того не бажаючи, розчарувався.

От же ж вояки. Переговори ведуть, а сторожі не виставили. Думають, їх тут ніхто не шукатиме.

Перед тим, як дати сигнал, Орлов таки не стримався. Уже нема, чого боятися, зараз усе почнеться. Витягнув цигарку, клацнув запальничкою, прикурив. Зробив одну велику затяжку, потім посмакував удруге. Без жалю кинув великий недопалок під ноги.

Простягнув руку, не дивлячись, знаючи — ракетниця напоготові, і її вже вклали в долоню. Стиснув міцно. Підніс, направив у бік хутора, тримаючи під кутом. Червона ракета вилетіла з огидним шипінням, гайнула до зірок, осяявши собою хутір та показуючи напрям удару.

Солдати пішли всі разом, з усіх боків, синхронно, відсікаючи наперед усяку можливість прориву та втечі. Десь на протилежному боці командував старлей, якого теж тягнуло на подвиги. Орлов же тримався спокійно, як ретельний господар зі знайомою, звичною, марудною, але все одно улюбленою роботою. Відкинув ракетницю, перехопив автомат.

— Пішли, — сказав сам до себе.

Хто забіг до хати першим, скільки бійців — не придивлявся та не рахував. Бо не встиг пройти й трьох кроків уперед, як рвонуло.

Сильно, потужно, аж струснуло землю.

Стовп густого, червоного вогню здибився, разом освітлюючи все довкола. Відразу повалив дим, грянув ще один вибух, остаточно розвалюючи на друзки хату й усіх, хто був усередині й поруч, поспішаючи штурмувати.

А потім звідусіль заговорили автомати, захлопали одиночні постріли з гвинтівок і карабінів, бабахнуло кілька гранат. Завмерши, Гліб Орлов закрутив головою, одночасно водячи круг себе автоматним дулом. Він не знав, куди й у кого стріляти. Не розумів, звідки й коли на них встигли напасти, як підібралися, хто й де пропустив. Але одне вже було ясно: атакували з тилу, зі спини. Ті, кого думав оточити Орлов, самі вже оточили його солдатів.

Діда Прокопа вивели через криївку. Її на хуторі облаштували ще раніше, сховок підготували ґрунтовний, прорили підземний хід, який виводив на п’ятдесят метрів від хати, за стайню, під її прикриття. Довбуш до останнього не хотів пускати Коломійця, бо все могло зірватися в будь-який момент, і досить уже втрачати командирів. Те саме товк усезнаючий Грак, наполягаючи:

— Та москалі ж хоч як свого досягнуть, друже Східняк, коли ти, не дай Боже, там через власну дурість ляжеш.

— Не мороч голови, — відмахнуся Максим. — Як уже так брати, то коли б мене не вбили, буде вважатися, що совєти перемогли. Мудрий ти чоловік, але часом не збагну твоєї логіки.

— Кажу — берегтися треба, — буркнув той.

Але далі мовчав, знаючи — з хорунжим у більшості випадків сперечатися не має смислу. Єдине, чого домігся, так це наказу йти з ним до хати, щоб солдати побачили й переконалися: ось мишки прибігли, мишоловку треба закривати. А потім разом із вояками, що зіграли роль іншого відділу, який прийшов на таємні перемовини, вислизнули через підземний коридор.