Ніхто не винен, що він, Нечаєв, такий невезучий.

Тут, у Луцьку, для нього почалася суцільна чорна смуга.

Інакше це не назвати. Адже це він, Андрій Нечаєв, вирахував у Марті Голоднюк ворожого агента. Далі він зумів установити її зв’язок із Максимом Коломійцем на прізвисько Східняк. Навмисне вирішив потягнути час, аби зібрати докази й усім довести, що не в тім’я битий. Потім дивом вирвався із засідки, урятував Клавдію, хай не відразу, але ж вивів її з лісу. Готувався отримати подяку й закріпити успіх, видавши Полініну розкриту ним агентурну мережу.

Але поки ховався в лісі, сидів у хаті з дірявим дахом та заспокоював налякану дружину майора, як міг, Полиніну пощастило. Інакше не назвеш випадок, коли Марта Голоднюк сама прийшла — ні, прибігла, припливла, чорт забирай! — до рук. Майор не робив нічого. Жодних комбінацій, жодної аналітики, думка зовсім не працювала.

Йому пощастило пожати лаври.

Нечаєву наче поробив хто дурним заздрісним оком.

Тільки напитися на самоті, без варіантів.

На ранок Нечаєву було погано, і не так мучило похмілля, як відчуття сорому за вчорашні думки. Ковтаючи чергову порцію, принципово не закусюючи, а закурюючи, він чим більше п’янів, тим детальніше вибудовував план жорстокої, страшної, багатоходової помсти Полиніну. Відправляючи себе в нокдаун останнім ковтком, капітан провалився в тяжкий сон із остаточним наміром убити майора, який украв у нього заслужену славу. Пригадав це, як прокинувся — і стало гидко від дитячих думок. Образився, мов піонер на товариша, котрого обрали прапороносцем, хоча він для того зовсім не придатний.

Крім того, жахливо нудило, та блювати не було чим. Трошки відпустило, коли місцева тітонька принесла свіжого вранішнього молока. Нечаєв домовився за якісь смішні гроші, які що далі, то частіше забував платити. Проте жіночка далі регулярно ставила глечик під двері, і капітан розумів: це такий невеличкий, дуже умовний хабар від населення. Російських військових, а тим більше — НКВС тут боялися, тож намагалися задобрити бодай у такий спосіб.

Ідіоти.

Невже вони не припускають, що в будь-який момент те нещасне молоко, як і все, що в них є, можна забрати задарма. Конфіскувати, причину знайти легко. Усі вони співчувають бандерівцям, просто не всіх виявили. Марту Голоднюк, наприклад, він розкусив. Але хіба нема гарантій, що ось ця молочниця не задобрює його, утираючись у довіру? Та прала, ця пригощає молоком… Одного разу сипоне туди якоїсь отрути, і все, на одного офіцера менше…

Вирішивши згодом перевірити жіночку ретельніше й переконатися, чи підведе його чуйка цього разу, Нечаєв таки випив молока. Попервах воно стало в горлі й думав — ось зараз вернеться назад, навіть ступив ближче до помийного відра. Обійшлося, далі жлуктив легше. Двічі передихаючи, упорався з літром, витер губи, аж потому заходився вмиватися й голитися. Дивно, приємно, але — відпустило. Бач, як діє місцеве молочко.

На службу прийшов без запізнень, намагаючись викинути з голови надумане вчора і заразом даючи собі слово більше так не напиватися. Записавши те, що сталося, собі в графу поразок, Нечаєв надалі вирішив швидше здобути якусь помітну перемогу. Інших способів, крім працювати й робити свою роботу добре, ще не придумали.

Оперативна нарада в Полиніна запам’яталася доповіддю Орлова, яка мимоволі засмутила Нечаєва. Виявляється, до особистої перемоги йому ще ой, як довго йти. Капітан рапортував про результат одного з етапів «Білої ночі», зокрема — про успішну реалізацію плану, який вів він особисто. Кілька тижнів тому після схвалення майором він провів комбінацію, складну в підготовці, але, як показав час, досить просту в реалізації.

Раніше в селі Ставчани виявили зв’язкових, які ймовірно мали контакти з групою Східняка. Це стало можливим, бо що далі, то більше місцевих розчаровувалися й переставали підтримувати упівців, міняючи корисну інформацію на лояльність з боку влади. Нечаєв тоді запропонував накрити кубло, та Орлов висміяв, а Полинін його підтримав. Натомість вирішили пошукати по довколишніх селах когось із родичів викритої Іванни Холодницької. В ідеалі — чоловіка призовного віку. В поле зору незабаром потрапив такий собі Мирон Чотар, його взяли разом з іншими, привели на мобілізаційний пункт, а потім Орлов особисто влаштував виставу, у фіналі якої технічно підвів до об’єкта одного з агентів, котрі свого часу, за німців, проявили себе в підпіллях Харківщини, Сумщини й Чернігівщини, скоюючи теракти в тилу. Досвідчений провокатор, який мав документи на ім’я Степана Цвяшка, мав підвести — і підвів! — розмову з Чотарем, аби той сам запропонував повторити спробу втечі. Після чого — потрапити в ставчанську криївку під опіку Холодницької, а далі — у ліс, до Східняка, було нескладно.

Якийсь час від агента нічого не чули, та напередодні він раптом через залишений наперед зв’язок дав про себе знати. Інформував: діє за планом, опинився поряд із Коломійцем, готує ліквідацію. Та водночас говорить про можливість узяти його живим. Відділ потріпали в боях, він значно порідшав. Треба об’єднуватися, виробляти нові стратегії. Для цього вже призначена таємна зустріч на Прокоповому хуторі завтра вночі.

Хто там із ким зустрічається… Хіба це має якесь значення.

Нечаєв не мав сумніву — Полинін скористається нагодою.

Захопити Східняка, зрадника, колишнього офіцера радянської міліції, навіть кандидата в члени партії. І потім показати це у звітах беззаперечним успіхом «Білої ночі». А з цим своїм дітищем майор дужне носився, то була його головна амбіція. Орлова призначили керівником операції на Прокоповому хуторі. Іншого Нечаєв не чекав.

Наостанок майор дав указівки по заручниках, яких далі тримали. Наказав відпустити, але дати двадцять чотири години на збори. Хай їдуть відбудовувати Донбас, робочі руки там будуть потрібні завжди. Почувши, що всі нарешті вільні, Нечаєв рушив до виходу першим, бо цього разу вмостився ближче до краю столу.

— Капітане, залишся, — почув за спиною.

Не відразу зрозумів, кого саме кличуть, повернувся.

— Нечаєв. — Майор говорив, водночас побіжно переглядаючи якісь документи.

— Так точно.

— От же ж заладив… — Тепер Полинін виглядав буркотливим дідусем. — Є до тебе окрема розмова. Чекай, зараз.

Склавши папери тоненькою стопочкою, він поклав їх у теку з блідо-коричневого картону, зашнурував, міцно затягнув. Робив це так, ніби показував Нечаєву або щось небачене, або — хитрий фокус. Заховавши в шухляду, замкнувши ключем, майор підкинув його на долоні, справді наслідуючи жести циркачів, запхав глибоко в кишеню галіфе, надів кашкет.

— Ходімо. На місце прийдемо — усе покажу.

Вони йшли пішки.

Місто зводилося наново, але поволі. Добра половина ще стояла в руїнах, хіба за цей час полонені німці та цивільні в’язні тюрем устигли розгребти гори завалів. Вони мали вигляд немов обчищені від землі та гілок пеньки старих дерев, стовбури яких звалив буревій. Дорогою вони не спілкувалися. Нечаєв кілька разів намагався заговорити до Полиніна, та майор відповідав коротко, занурений у власні думки. Капітан вирішив не смикати начальника, логічно припустивши: прийде час — про все дізнається, поки краще не турбувати.

Схоже, Полинін за півроку вивчив нове місце служби, бо рухався впевнено, час від часу завертаючи навпростець, крізь руїни, і зрізаючи таким чином шлях. Нарешті вийшли до місця, усуціль зруйнованого, яке навіть мирного теплого квітневого ранку виглядало мертвим. Хіба час від часу пробігали по своїх справах одинокі бездомні собаки.

— Оце в них тут ринкова площа, — мовив майор, тут же уточнивши: — Була. Єврейський район, німці зробили тут гетто.

Зі свого місця, далеко над руїнами, Нечаєв розгледів шпиль костелу.

— Он там синагога, — Полинін кивнув у протилежний бік. — Ну, не зовсім. Те, що від неї лишилося.

— Тут розстрілювали. — Капітан не питав, без того зрозуміло.

— Збираємо свідчення тих, хто вижив. Нічого, поступово всіх винних знайдемо. Будуть суди й смертні вироки. Обов’язково смертні.