Знайшовся лише один, круглий, на тонкій ніжці, притулився в глибині заскленої шафи, на поличці.

— Богемське скло, — сказала Клавдія.

— Бери собі, мені й цього досить.

На підтвердження своїх слів майор поставив перед собою фаянсову чайну чашку з квіточками. Потім наповнив бокал, аби дружина раптом не почала протестувати, налив собі майже по вінця.

— Якесь свято? Я щось забув? Мусиш розуміти. Сама знаєш, що робиться в місті.

— Свято? Можна і так сказати. Чоловік прийшов додому раніше, ніж завжди.

— Відколи це ти докоряєш офіцеру держбезпеки службою?

— Жодних докорів. Я давно шукала нагоди поговорити. Вино тримала для такого випадку.

— Щось серйозне?

— Спершу вип’ємо.

Клавдія торкнулася бокалом чашки, відпила відразу третину, почекала, поки вип’є Федір, спитала:

— Ну, як вино?

— Я й раніше не дуже на винах знався. Будемо їсти чи поговоримо?

— Про що?

— Клаво, — майор трошки підніс голос, — я за своє життя провів чи не мільйон допитів.

— Я в тебе на допиті?

— Ти крутиш. Сама сказала: вино для якоїсь розмови. Чому робиш круглі очі?

Клавдія знову надпила, цього разу трішки, поставила бокал на стіл.

— Вибач, думки плутаються.

— Зберися. Я чогось не знаю, що мав би знати? Може, — Полинін сильніше стиснув чашку пальцями, — знову повторюється ота наша історія і ти добираєш слів? Не треба, кажи прямо.

— Нічого не повторюється, Федю. — Вона відвела погляд, провела кінчиком язика по губах. — Я й далі хочу мати дитину.

— Ти знаєш, що я не проти. Так ось якої нагоди чекала? Хочеш робити її просто зараз?

— Прошу тебе грубити в себе на допитах. Таким тоном говорять із ворогами.

— Нормальний тон. — Його голос пом’якшився. — Клаво, не крути, кажи прямо. Я надто втомлений, аби ще вдома гратися в якісь ігри.

— А це не ігри! — твердо мовила вона. — Вибач наперед, чоловіки не люблять про таке слухати. Ви гидуєте, коли жінки говорять про інтимне. Так, ніби ви не спите з цими жінками. Але мої проблеми стосуються нас обох.

— Ну-ну… — Полинін допив своє вино, присів на стілець, поклав перед собою цигарки. — Нічого, якщо я при цьому куритиму?

— Раніше ти не питав дозволу. Куриш навіть у ліжку. Хоч мені ця твоя звичка перестала подобатися.

— Колись подобалася? Справді?

— Ні. Але не звертала уваги. Тобі так само не подобається, коли я рано засинаю.

— Ми ходимо колами, Клаво.

— Гаразд. — Вона зітхнула, сіла навпроти, відсунула пляшку вбік, до краю столу. — Народити, Федоре, тепер важко. У жінок, які раз по раз переживають труднощі війни, хоч бомблять і стріляють, хоч голод і холод, перериваються місячні цикли. У мене теж таке було, та все ж живу в дещо кращих умовах, ніж більшість. Усе відновилося, але, сам знаєш, завагітніти не виходить. Більше скажу: досі боюся, що це станеться.

— Хочеш дитину — і боїшся?

— Викидні, — відповіла коротко. — Жіночий організм не витримує таких стресів. Ми дуже тонко влаштовані, Федоре.

— Ніхто не пристосований до війни. Вона скоро закінчиться, усе буде, як раніше.

— Не буде, і ти чудово це розумієш.

— До чого ведеш, досі не збагну.

— Дізналася — усе можна виправити. Тут, недалеко, є село Йосипівка. Десь там на хуторі є баба Килина, так її називають. Вона допомагає жінкам. Різні трави, знаєш.

Полинін узяв паузу, щоб налити ще вина й перетравити несподівану інформацію.

— Тобі потрібна, як тут кажуть, бабка. Правильно розумію?

— Цілком.

— І треба було отак довго мурижитися, аби сказати це?

— Не знала, як ти до цього поставишся.

Майор не любив цмулити — спорожнив чашку одним великим ковтком, витер губи, закурив. Випустивши клуб диму вбік, відкинувся на вигнуту спинку добротного стільця, поклав ногу на ногу.

— А я не маю поняття, Клаво, як ставитися до цього. Бо дружина офіцера НКВС і комуніста хоче йти до якоїсь незрозумілої чародійки по диво.

— Ти все спрощуєш, Федоре. До примітивного.

— Вибач, але все виглядає саме так, як я щойно озвучив. Ми з тобою знаємо нюанси. Але навіть вони нічого не змінюють.

— Добре. — Клавдія зітхнула. — Скажи, до кого мені йти лікуватися. Можеш відрядити у якийсь там військовий госпіталь? До професора зі світовим іменем, світила гінекології? Хіба когось цікавить нині гінекологія, коли в госпіталях — тяжко поранені, їм відрізають руки, ноги, зашивають животи, видаляють уражені органи… Життя триває, Федоре, приймаєш ти це чи ні. І жінки хочуть народжувати, мати дітей, війна не може перекреслити такі бажання.

Полинін відбив на поверхні столу легкий барабанний дріб пучками пальців.

— Значить, ти просиш, щоб я наказав знайти в Йосипівці потрібну тобі бабу Килину, привезти її сюди, аби вона лікувала тебе від безпліддя якимись своїми, народними методами? Я не піду на це. Приховати факт не зможу, відразу піде поголос. Ти знаєш, які тут, у гарнізоні, язикаті дружини й подруги офіцерів.

— Думала про це. Твоя правда. Але не кажу, що знахарку треба везти до Луцька під конвоєм.

— Що ж тоді?

— Я могла б поїхати до неї сама.

— Ні!

Майор підхопився, з шумом відсунувши стілець, пройшовся кімнатою, потім обперся лівою рукою об стіл, а праву, з димлячою цигаркою, націлив на Клавдію.

— Ти таки справді нічого не розумієш! Привозити ту твою бабу сюди — недобре. Відпускати тебе чорт знає, куди — ще гірше. Як ти собі уявляєш? Дружина майора НКВС подалася кудись у село до якоїсь там старої відьми?

— Мені здавалося, я можу вільно пересуватися…

— Можеш. Та не забувай: не так давно тут, у Луцьку, можна сказати, серед білого дня бандери нагло застрелили людину в госпіталі. Між іншим, її охороняли.

— Не хочу образити, Федю. Проте це ваш недогляд, а не вправність бандитів.

— Дякую. — Полинін розтер недопалок пальцями, струснув на підлогу, машинально розтер носаком чобота. — Нехай ми погано працюємо, хоч і викурюємо наволоч із лісів уже понад рік. Чому їм вдається триматися? Бо на їхньому боці переважна більшість місцевого населення. Поки що. Ми з цим впораємося, але ситуація зараз ось така, далека до повної стабільності й безпеки. Ти гарантуєш, що ота, з Йосипівки, не співпрацює з бандерівцями? Вона ж віддасть тебе, як ласу й бажану здобич.

— Не драматизуй.

— А ти не легковаж! — Полинін грюкнув по столу кулаком, аж здригнувся посуд, потім перевів подих, заговорив уже спокійніше: — Клаво, я чудово розумію, що відбувається. Сам хочу стати батьком. Дитина багато що змінить, ти все розумієш. Але ризики маєш усвідомити.

— Я хочу спробувати, Федю. — Її очі блиснули слізьми. — Уже не знаю, що робити. Правда.

Майор знову взяв невеличку паузу на роздуми, тим часом розливши рештки вина.

— Буде так, — мовив нарешті. — Сюди відьму…

— Вона не відьма!

— Ти звідки знаєш? Але хай — не відьму. Знахарка влаштує?

— Так. Дякую.

— Нехай. Знахарку до тебе сюди везти з хутора ніхто не буде. Я собі вже уявляю не так чутки, як рапорти, що на мене можуть писати самому товаришу Берії. Ти поїдеш до неї сама. Відтягувати не будемо, прямо завтра даю тобі свою службову машину з шофером. Але сама не поїдеш.

— З водієм же.

— Мою дружину не буде охороняти старший сержант.

— Ага. Даси цілий ескорт. Взвод охорони. Це все одно, що привезти бабу Килину сюди.

— Не перекручуй, Клаво. Не пересмикуй. З тобою поїде Орлов, так надійніше.

Тепер її очі блиснули гнівом.

— Хто завгодно, тільки не Орлов!

— Я йому довіряю.

— А я — ні! Не забувай: той, кого стережуть, мусить довіряти охоронцю.

— Що не так із Орловим?

— Різне говорять.

— Наприклад?

— Садист. Кат. Жалю не знає.

— Більше слухай ворожої пропаганди. То його бояться.

— Я теж. Будь ласка, не Орлова. Тим більше, неспокійно зараз, сам же казав. Він має, чим зайнятися.

Полинін пошкріб потилицю, ковтнув вина.

— Теж правда. Зараз я без Орлова як без рук. Ти, здається, знайома із цим… Нечаєвим?