На Ягеллонській помітно побільшало патрулів. Солдати тримали автомати не на плечах, а стискали в руках, напереваги, а молодші офіцери раз по раз кидали погляди в різні боки, зупиняючи навмання когось із цивільних.

Розуміючи, для чого це робиться й чим спровоковане, Нечаєв усе ж не був великим прихильником подібних методів. Вивчаючи обстановку на новому місці й намагаючись налагодити контакти з місцевими, уважаючи входження в довіру кориснішим за регулярні облави, він переконався: у Луцьку що далі, то більше оселяється тих, хто переїжджає з інших країв. Не лише Сходу, Півночі чи Півдня України — тут побільшало білорусів, які втратили за часів німецької присутності свої домівки й, відповідно, можливості працювати та зводити кінці з кінцями. А ще більше перебиралося росіян, земляків Нечаєва.

З огляду на це прямі конфлікти армійців, військових частин НКВС і прикордонників капітан вважав небажаними тим більше, що неприязнь до них поширювалася й на приїжджих — тут, він уже чув, їх усіх називали зайдами або москалями. Місто зазнало великих людських утрат, міркував Нечаєв, і всі, хто їде сюди, мають його відроджувати, відбудовувати та розбудовувати, що вже тепер відбувається. Тож нові мешканці, уважайте — нові лучани — не повинні жити, озираючись. Не домовившись із місцевими, корінними, нове, мирне життя не побудуєш, не налагодиш.

Отже, мир тут настане не скоро.

Нарешті, лише завоювавши довіру тутешніх, можна поступово навернути всіх проти бандерівського підпілля й тих бандитів, які засіли в лісах та мутять воду. Аби за той рік, що радянська влада сюди повернулася, це б вийшло зробити, командира Східняка вже б видали. І відпадала потреба в оперативних комбінаціях на кшталт виплеканої майором «Білої ночі».

Придумав же назву.

Ще й слово метафора його дратує…

Із цими думками Нечаєв перейшов міст через Стир, дістався Гнідави, завернув на потрібну вулицю, копнув ногою хвіртку, перетнув двір, намагаючись ступати по насипаній стежці й згадавши всує, як звичайна глина вивела на потрібний слід. Чиста білизна провітрювалася й сохла на свіжому повітрі. Свого одягу капітан не побачив, але минулого разу не бачив і цього. Що означає: Марта взялася до прання, аби не викликати зайвих підозр.

Обварена рука, кажеш…

Нечаєв постукав, гучно й упевнено. Навмисне грюкав так, як гаратають, коли приходять з обшуком чи арештом. Хай трохи понервує. Коли ж Марта відчинила і капітан побачив її бліде лице й круглі очі, лишився задоволений собою, вповні насолодився ефектом.

— Доброго ранку. Точніше — дня. Дозволите?

Марта щось пробурчала під ніс, проте відступила, пропускаючи гостя. Нечаєв пройшов по-хазяйськи, став посеред кімнати, роззирнувся.

— Як почуваєтесь? Як рука ваша, менше болить? Мазь допомагає, народна медицина?

— Дякую. Ніби легше, — цвірінькнула Марта. — І ще раз: доброго дня.

— Так, день добрий, — легко погодився капітан. — Погода нині на диво. Я все думав, тут постійно дощі. Як, знаєте, в Англії.

— Бували там?

— Де?

— У тамтій Англії.

— Та ну, ви що! Читав. Хіба не знаєте, що Англія знана своїми постійними дощами? Або ще Ленінград. Я там бував, місто на березі моря, північне. Там білі ночі — це коли вночі все видно, майже як удень. Не заховаєшся.

— Ви багато де бували. Я далі Рівного ніколи не вибиралася. Хоча колись були з мамою в Перемишлі. Але нічого не запам’ятала.

— Нічого про Англію вам не скажу. Та в Ленінграді, як захочете, побуваєте. Радянська людина може вільно їздити країною. І чого ми все про географію та про географію… Як там мій мундирчик?

Тепер уже не лише очі — Марта вся, усім своїм єством зараз випромінювала переляк. Нечаєв відчув його — здається, міг навіть помацати, такий був густий. Дівчина не мала сил це приховувати, тож капітан не бачив потреби вдавати, що нічого не помічає.

— Що сталося? На вас лиця нема, Марто.

— Пане-товаришу… — Вона хлюпнула носом, а на очі набігли справжні сльози, такого не зіграти. — Пане-товаришу, я криворука. У мене ж рука, казала вам…

Правильний крок — ступити ближче, узяти за плечі. Коли стиснув, відчув, як дівчина сіпнулася, тепер уже від болю, прибрав руку з пораненого місця.

— Даруйте, не хотів. То що?

— Я випрала. — Марта знову схлипнула. — Треба ж працювати якось. Обіцяла, взялася. Коли все висохло, узялася прасувати. І…

— Ну?

— Незграбна корова. Спалила кітель вам.

Нечаєв остовпів, завмер. Чекав чого завгодно, але не такого. Скориставшись нагодою, Марта вивільнилася, витягнула з комода акуратно складену форму. Галіфе поклала на ліжко, кітель розгорнула.

— Відпрацюю. Новий пошию. Знаю кравця-єврея, зробить як нове. Навіть домовлюся — рукав викроїть та припне. У нього багато зараз замовлень, пани офіцери шиють.

— Товариші офіцери, Марто.

— Так-так, товариші… Але ж бачите, мені наче пороблено.

Нечаєв підійшов ближче. Уважніше придивився до правого рукава.

Дірка трохи вище ліктя. Пропалене праскою, нерівно, брудні попечені сірі краї. Потім угледів саму праску, чомусь на підлозі. Аж тепер побачив свій кашкет, висів на цвяху.

Повірити не міг, як усе раптом гарно склалося.

Один раз так щастить. Кожному відомий такий один-єдиний випадок. Не всякий ладен шансом скористатися.

— Ви лівою рукою прасуєте?

— Прошу?

— Праску тримають правою рукою. Якщо ви не шульга, звісно.

Марта не відвела очей.

— Це має значення?

— Ліва рука обварена, хіба ні?

— Ліва…

— Як це таки ви незграбно пропекли рукав. Зрозуміло, тримали лівою рукою. Навіщо? Хіба правою, здоровою, не зручніше?

Марта мовчала. Досвіду Нечаєва вистачало, аби прочитати по її очах — щосили намагається знайти зараз правильну відповідь, що влаштує допитливого офіцера, бо, виявляється, спосіб, яким завдано шкоди, перейняв більше за саму шкоду.

— Гаразд, це не важливо. — Капітан вирішив здати назад, заспокоївши тим самим дівчину. — Кінець кінцем, сталося як сталося. Ви ж ненавмисне. Чи, може, хотіли помститися, як кажете тут, москалеві?

Жарт вийшов невдалий — Марта сахнулася.

— Та Господь з вами! Я випадково, випадково! Що зробити, аби ви повірили?!

— Нічого. — Нечаєв видушив посмішку. — Насправді, Марто, радянський офіцер не ворог. Ми визволили вас від німців і тепер дбаємо про ваші життя й безпеку. Тому не збираюся я вас арештовувати через пропалений рукав кітеля. Тим більше, дірочка невеличка. — Узявши рукав, він просунув туди вказівний палець. — Бачте, насилу влазить. Нема, про що говорити. Але просив би вас залагодити.

— Як саме?

— Не треба зашивати. Латки теж не потрібні. Коли є можливість, занесіть до гарного кравця. Я навіть сам зайду якось, познайомлюся. Нам тут жити. Не все ж у військовому гуляти. Мир скоро настане. Мирне життя — цивільний одяг… — Не стримавшись, захопившись грою дедалі більше, Нечаєв повів свою партію далі. — Хтозна. Раптом одного теплого літнього дня, можна не літнього, а ранньої осені дочекатися, люблю цю пору. Поет Пушкін писав, очей зачарування. Знаєте, читали?

— Не читала. Нема коли.

— Нічого, ще все встигнете. — Нечаєв заговорював дівчину, досягаючи мети, бо її лице повільно наливалося рум’янцем. — Так я про що. Захочеться мені запросити вас погуляти в парку. Ми з’їмо морозива, вип’ємо шампанського, я куплю вам квіти, а ви візьмете мене під руку. Просто так, по дружбі. Ми ж друзі, хіба ні?

— Так. — Марта кивнула.

— Бачте, уже є довіра. І краще буде, коли для такої прогулянки я вдягну цивільний костюм. Новенький, ще не провітрений. Пошитий луцьким кравцем, старим майстром, який знає толк у різних фасонах. Як вам ідея, перспектива?

— Може бути. — Йому не здалося, Марта вичавила з себе через силу.

— То й добре. Поки це мрії, Марто. Ви теж мрієте про мирне життя? Хоча тут у вас давно мир.

— Ні!

З її обличчя Нечаєв зрозумів — не стрималася, чому не рада.

— Чому ні? Розумію, в місті досі стріляють. Так, влада в таких випадках просто зобов’язана втручатися, наводити порядок. Ніхто не потерпить, коли вулицями ходять озброєні люди, готові вбивати військових, комуністів, мирних жителів, яких вважають чужими. Навіть своїх, за відмову співпрацювати з націоналістичними бандами…