Нечаєв підвівся, став струнко.

— Так точно.

— Виконуй.

Голе тіло поклали на стіл у морзі, одяг кинули в куток.

Нечаєв заклав руки за спину, обмацав убитого неспішним поглядом від п’ят до голови. Глянув на єфрейтора в білому халаті, який товкся осторонь, кинув коротко:

— Вийди.

— Єсть!

Лишившись із трупом наодинці, капітан потер підборіддя, знову заклав руки за спину, зчепив пальців. Перекотився з носка на каблук, раз, другий, третій. Потім схрестив руки на грудях, знову подивився на мерця, ніби щойно побачив уперше.

— Ніякий ти не Мартинюк, — буркнув під носа. — І як тебе звати, дядьку, немає значення.

Він чудово розумів: Полинін навмисне, свідомо кинув його на цю ділянку роботи. Віднедавна майор перестав приховувати своє скептичне ставлення до нового підлеглого, часом відверто кепкуючи з його спроб спершу думати, потім — діяти. Звісно, раніше Нечаєв мав інший досвід, чим Полинін йому дорікав. Але, на капітанову думку, майор чи не хотів, чи, швидше, не міг прийняти той факт, що часи й обставини можуть змінюватися навіть на війні. Діяти всюди й завжди однаковими методами, як той-таки Орлов, часом не ефективно. Одна справа жорстко придушувати ворожі настрої й провокації, коли фронт близько, а про перемоги нашої армії не говорять у щоденних зведеннях Інформбюро, бо нема, чим хвалитися. І зовсім інша, коли перемога на носі, фронт далеко, ворог зачаївся й користь принесуть інші, мудріші, хитріші кроки.

Майор має іншу думку. Думає — капітан заплутається в рутині. Зламає собі зуби, буде слухнянішим. Звичайним виконавцем наказів, які не обговорюються. Нехай. Нечаєв сприйняв наказ працювати в безнадійному напрямку як виклик. Усе ж таки чомусь та й навчився. Велика річ — практика. Та й головою думати треба, цього ані накажеш, ані скасуєш. Побачимо.

— Здравія бажаю. — Нечаєв блазнювато козирнув трупові. — Познайомимося ближче.

Мартинюк — принаймні так поки що називав його про себе капітан — мав середній зріст, сильні руки й ноги, не пропорційну, зате міцно збиту фігуру. Загрубілі долоні звикли тримати зброю, і, придивившись і навіть понюхавши, Нечаєв виявив краплі мастила, яке в’їлося в шкіру. Коротко стрижене волосся — не підозріле, чоловіки й жінки стрижуться, хоч якось борючись із вошами. Воно не плутається, не збивається в ковтун. Але, торкнувшись йоржика долонею, Нечаєв зробив несподіване відкриття: його недавно мили. Ковзнувши пальцями по щоках та підборіддю, капітан переконався — голився цей чоловік теж не так давно. Не лише дбав про особисту гігієну: ті, хто виходив із лісу, насамперед привертали увагу пильних патрулів зовнішністю та одягом.

Ще від них пахло димом та пріллю.

Озирнувшись на одяг, Нечаєв кивнув сам собі, укотре обстежив тіло.

Кілька шрамів — схоже, кулі в різний час чіпляли. Останній, свіжий — на нозі, це автоматник напередодні дістав утікача. Перед капітаном лежав справжній боєць, вояк, якого досвід не врятував від випадкової, дурної для нього загибелі.

— Ти справді десь перебув, — мовив Нечаєв, дивлячись на мертве обличчя. — Там були мило й гаряча вода. Явка тут у вас. І виводив тебе з міста той, хто явку тримає. Не інакше.

Клацнувши на знак згоди із самим собою пальцями, Нечаєв відступив, присів біля одягу в кутку, почав розбирати його.

Сіре довоєнне пальто, старе, але добротне, ціле. Піджак, сорочка, штани, кальсони. Усе стандартне, жодної підказки. Все відгонило погано помитим тілом, із чого Нечаєв дійшов висновку: Мартинюк прийшов на явку у своєму, але десь устиг перебратися раніше, помінявши насамперед верхній одяг. Потім помився, але чисте не вдягнув — не було. Так само, як жодних речей при собі, крім пістолета й гранати. Не знайшовши інших підказок тут, капітан узявся до чобіт.

Відразу визначив: радянські, офіцерські, добротні, міцні. Надовго бандерівцям взуття не вистачало, весь час проводили на ногах. Тож змушені міняти його часто, а зробити це можна було єдиним способом: зняти підходяще з мертвого. Капітан зціпив зуби, глянув на мерця, подумки сказавши собі: убив би його ще раз, бо не так давно він сам зняв чоботи з убитого офіцера Червоної армії.

Покрутив у руках, перевернув, оглянув низ.

Учора дощик то вщухав, то сіяв знову, і землі налипнуло чимало. Вона забилася в щілини підошов, частково вже обсипалася. Придивляючись не так із наміром справді знайти тут якусь підказку, як бажаючи мати чисту совість через те, що нічого не пропустив, Нечаєв ураз зачепився оком за щось, чому не мав пояснення. Проте в голові клацнуло, а рука стиснулася міцніше, затримуючи чобіт.

Капітан довіряв інтуїції. Порівняв обидві підошви. Гмикнув. Обережно поклав чоботи поруч на підлозі. Ставши навколішки, видобув із кишені галіфе німецький армійський складний ножик, трофей. Подумавши трохи, витяг із руків’я не лезо, а спеціальний гачок для чистки кінських копит. Нічого поруч не знайшовши, розклав Мартинюкову онучу, акуратно прочистив над нею борозенки підошов.

Узяв двома пальцями субстанцію рудуватого кольору. Вона виявилася такою глевкою, що міцно застрягла й не вибилася остаточно під час ходи. На лівому чоботі її лишилося трохи більше. Десь Нечаєв уже бачив таку зовсім недавно. Сам вступив і не міг відразу відчистити, довелося мити руками. Він же не так багато ходить там, де не ходив раніше. У таку глину взагалі вступив уперше за весь час, поки служить у Луцьку. Ну, не те щоб зовсім уперше. Та всякий раз доводиться спеціально вимивати й вичищати чоботи, капітан дуже любив порядок і чистоту.

Нечаєв випростався, тримаючи чобіт в одній руці, ножик — у другій.

— Ти, дядечку, спочатку в глину десь заліз, а вже потім далі подався, — мовив до мерця, уже не дивуючись собі, приймаючи це за норму. — І там, де глина, є гаряча вода. Бо її гріють. Не для тебе, але гріють.

Мило там теж є.

І не тільки мило.

Капітан поставив чобіт на підлогу, замислено сховав назад ніж. Як простягав руку, ковзнув по кобурі. Затримав на мить, потім криво посміхнувся, уже до себе, дивлячись повз тіло, на облуплену стіну. Потім обсмикнув кітель, накрив тіло сіруватим простирадлом. Убитий бандит уже втратив для нього інтерес.

Знімаючи з гвіздка шинель, сіпнув так сильно, що цвях випав зі стіни.

Йому належала машина з шофером, та Нечаєв, зробивши несподіване відкриття, вирішив ні з ким поки не ділитися. Якщо все складеться, він проведе цю гру сам. Доведе її до кінця і аж тоді розкладе Полиніну все по поличках. Може — та ні, не може, точно! — майор змінить після того своє ставлення. Почне поважати його інтелект, чого там, ще й Орлову за приклад поставить. Нечаєв не змагався з ним та іншими за авторитет у начальства — просто хотілося рівності, якої поки не відчував.

До хати Марти Голоднюк пішки йшов годину. Коли переходив двір, пам’ять нагадала: ступати треба обережно. Скоса глянувши на глинистий ґрунт, рішуче ступив на ґанок, постукав.

Відчинили.

Лице бліде, кола під очима. Та дивилася спокійно, упевнено, навіть легко всміхнулася.

— Дозволите зайти? — Капітан не втримався, козирнув.

— Та можете, чого ж. Тільки ж ми не домовлялися.

— Про що?

— На коли вам форму вашу випрати. І потім, я ось руку обварила.

Нечаєв переступив поріг, дивився добродушно, намалював на обличчі співчуття.

— Погане діло. Сильно?

— Заживе.

— Та ясно. Допомога може якась треба? Лікар, наприклад.

— Дякую. Мені вже пропонували. То не варто мороки, я сама якось упораюсь. Не журіться, за кілька днів усе зроблю.

— Не поспішаю. Не кваплю, все розумію. Є в чому ходити. Обережніше надалі.

— Постараюся.

Капітан умів читати по очах і слухати голос. Марта дуже хотіла, аби він зараз забрався геть.

— Я ще поговорити хотів. Кілька слів. Так, профілактика. Служба в мене така.

— Кажіть уже.

Нечаєв переминувся з ноги на ногу, старанно граючи незручність.

— Я вам не ворог.

— Хіба я це казала?