— Ішов би ти в дупу, — видихнув Цвяшко. — Без тебе знаю. Але й тікатиму сам.

— Я піду, куди скажеш. Тільки ти, Степане, уже там. І всі, кого тут зібрали.

— Давно змикитив?

— Так казав же — недавно. Аби раніше склав, що до чого, давно б у ліс подався. Та й тепер не пізно.

Чотар, швидко роззирнувшись навсібіч, повернувся до Цвяшка, видихнув у лице, заводячись:

— Хочеш іще? Питав мене, у чому річ? Я тобі скажу. Навіть не в родичах. У багатьох, хто по лісах ховається та із совєтами воює, рідні живуть собі, й не чіпає їх ніхто. Хай до часу. Тільки ж усіх однаково не вивезуть звідси. Ну не буває такого! Знаю, куди йти, кого шукати, до кого постукати, аби заховали. Далі — що? Сидіти в криївці, у підвалі, без сонячного світла — скільки? Місяць, рік, два? До кінця життя? Ті, хто нас ховатимуть, ризикують більше, ніж родичі.

— То ти інших жалієш? А може, отак прикриваєшся? Ну, як хочеш. Інший варіант ти вже знаєш: станеш виконувати накази. Чи у своїх стріляти, чи на німецькі кулемети «за родіну, за Сталіна». — Поклавши до рота останній шматок яйця, Степан повільно прожував, знову торкнувся побитого місця. — Ніхто тобі не каже, що треба сидіти, мов щур чи кріт. Я давно готовий шукати лісових, хай зброю дають. І шукав би сам, аби знав тут, у цих місцях, когось. Незнайомих люди по селах бояться, та й по містах так само. Ще свої ж придушать, про всяк випадок. Від гріха, раптом провокатор. — Випаливши все одним духом, він замовк, ніби сам уже був не радий сказаному, відтак подумав, додав: — Тому й шукаю, з ким завтра тікати. Бач, ти ніби думки вмієш читати.

— Хтозна. Може, і вмію. Раніше чого не шукав?

— Кажу ж — думав, комусь приклад покажу. Нас більше стане. Там уже, як відірвемося, усі й розберемося.

— Дурний план.

— Тепер маю кращий. Я ж не заспокоюся, Мироне. Або втечу, або застрелять. Та й ти після того, що тут було сьогодні, теж, бачу, передумав іти в москалі.

— Усяке бачив.

— І я. Але мудро сказав — бачив. Знаєш, збоку дивитись, поки тебе все це не гребе, воно зручно й цікаво навіть.

— Нічого цікавого.

— Еге. Крім того, братику, що все це відбувається не з тобою. Ніби.

— Отож, — зітхнув Чотар. — Ніби. Тому й кажу — тікаймо разом. Не підведу.

Умовляти далі не треба. Відчув, що вже готовий, а Степанові це немов передалося.

— Тоді зранку. — Він накрив Миронову руку своєю. — Раптом ще кого загітую. Та й нині в тих, хто зовсім сліпий, мали б уже баньки відкритися. Нічого: раніше, ніж треба, ніхто не помре.

Легенько стогнучи, Цвяшко відліпив спину від стіни корівника.

Чотар зупинив.

— Степане…

— Ов?

— Обережно балакай. Хтозна, що в кого в голові. Тут двоє з нашого села, один — із сусіднього. Так самі до військкоматів зголосилися.

— Буває.

— Уважай, кажу.

— Та без тебе знаю. Тобі ж повірив. Чи не можна?

— Треба.

Це Мирон промовив упевнено.

Їх підняли вдосвіта.

Світ довкола огортав ріденький, кольору ранкового молока туман. Він стелився низько, нічого й нікого не ховав, навпаки — підкреслював, робив чіткішим неповороткість, якусь приреченість вишикуваної двома рядами колони. Мобілізовані встигли доїсти крихти, що лишилися від учорашньої передачі. Більше нічого не давали, старшина голосно пообіцяв гарячий суп і кашу з м’ясом уже в частині, наказав відчинити ворота.

Він очолив рух.

Вартові, котрі були з ними від учора, у цей час помінялися. На полуторці прибула свіжа зміна. Довелося чекати, поки військові здавали й приймали пост. А тоді взвод, який змінили, розташувався по обидва боки похмурої колони й нарешті, підкорюючись команді, рушили.

Спершу старшина розважався, вимагаючи від мобілізованих карбувати крок, рухаючись стройовим і наголошуючи, що вже почав навчати завтрашніх воїнів військової науки. Та скоро, щойно розподільний пункт зник позаду, вкритий туманом, він припинив, дозволивши йти вільно. Мирон став ближче до хвоста колони, Степан прилаштувався посередині. Рязанський солдатик Яблочков опинився поруч. Ішов, дивлячись прямо перед собою, стискаючи взятий напереваги автомат і час від часу поправляючи ремінь, який сповзав із худого плеча — на ньому висіла шинель явно не за розміром. Зате збільшувала плечі, роблячи їх ширшими й тим самим додаючи рядовому поважності передусім у власних очах.

Звідси на Ковель колона йшла тією ж дорогою, що привели сюди. Треба вийти до основної траси, далі рухатися прямо. Вантажівок для мобілізованих не передбачили. Хоча, як пам’ятав Чотар, коли проводили облави по селах, спійманих саджали в криті кузови полуторок. Цвяшко вважав таку обставину дуже вдалою для втілення їхнього задуму. Не треба складного плану. Як ішли, не забули. Щойно порівняються з лісом, діяти за сигналом і далі покладатися на себе.

За ніч, без особливого успіху намагаючись заснути, Мирон остаточно переконався в правильності прийнятого рішення. І погодився зі Степаном: щойно все почнеться, ні на кого не озиратися. Інакше — затримка, і це означає смерть. Помирати не хотілося. Вдала втеча не означала вірного порятунку від смерті. Але Цвяшко нарешті допоміг Чотареві зрозуміти те, від чого раніше він уперто відхрещувався: коли вже помирати, то за себе й за своє.

Колона завернула на битий шлях, пішла повз високий, порослий молодим лісом пагорб. На цей час від туману лишилися рідкі білі клапті, з-за смерекових та дубових верхівок визирнуло сонце, яке встає і заходить, не зважаючи на війну. Мирон примружився, і тут здалося — він так підморгує сонцю, а воно вітається у відповідь.

На коротку мить забув, де він є та до чого готується.

Проминули пагорб, з протилежного боку відкрився густий ряд дерев.

Степан не попередив нікого — рвучко, стрибком кинувся на Яблочкова, навмисне збиваючи з ніг і, не зупиняючись, широкими стрибками, так, ніби не його менше доби тому побили, помчав під захист лісу.

Чого хотів — домігся: першої миті ніхто нічого не зрозумів.

Окрім тих, хто знав та готувався. Мирон набрав повні груди повітря, ще не остаточно знайшовши в собі кураж. Може, чекав би ще, подумки рахуючи до десяти, тоді — знову до десяти. Але від голови колони вже відділився Яків Антонюк, рвонувши в протилежний бік, відразу намагаючись пірнути за пагорб, зникнути там, і Чотар, нагнувши голову, теж побіг, відштовхнувшись для певності від землі, немов стрибав із горбика в ставок, як у дитинстві.

— Куди! — загорлав старшина десь попереду.

Навперейми Чотареві вже спішив автоматник, готуючись стріляти на ходу, та його звалили двоє, теж наважившись ризикнути. Гримнув пістолетний постріл — це старшина оговтався, палив, як вимагає устав, спершу в повітря. Але частина колони вже розсипалася, хоч інші, замалим не половина, завмерли на місці, розгублено озираючись, та втікачів не наслідуючи.

Мирон озирнувся востаннє, тоді прискорився. Уже петляючи між стовбурами, почув тріскотіння автоматів, змішане з матом, затим — крики тих, кого черги дістали. Кулі свиснули й у нього над головою. Не зупиняючись, Чотар на повному ходу протаранив густі чагарі, перечепився ногою об підступний корінь, упав, сильно забившись. Здалося першої миті — усе, убитий, та враз поруч, над головою, почув різке:

— Уставай! Бігом!

Перевернувшись на спину, розгледів над собою Цвяшка, схопився за його простягнуту руку. Ривком піднявши його, Степан, не криючись, застогнав:

— Ребра… Дідько…

— Ти…

Чотар не договорив — ззаду знову затріщали автомати.

— Я! — гаркнув Цвяшко. — Бігом, кажу! Не зупиняйся!

Де взялися сили, Мирон не знав. Та припустив уперед, заглиблюючись у ліс, так скоро, що Степан відстав. Озирнувшись, щоб почекати, Чотар побачив — товариш махає рукою, наказуючи не зупинятися. Далі біг, скільки було сил, утративши відчуття часу. Лише ліс миготів перед очима, та сонце то пірнало за верхівки, то виринало.

Нарешті, вискочивши на якусь галявину, не встояв на ногах — упав із розмаху на прілу траву, з-під якої де-не-де вже пробивалася дрібна зелень. Віддихався, перевернувся на спину, чомусь зовсім недоречно усвідомивши: вибір зроблено, назад дороги нема, і хай як хотів до останнього жити й не ховатися, однаково не вийшло.