— А ти не думав, що треба повертатися якнайшвидше? — тривожно запитала Пенелопа. — Тобто поки малі василіски ще не вилупились?

— Думав! — сказав Папуга. — Але я не можу цього зробити без чужої допомоги!

— Ми допоможемо! — вигукнула Пенелопа. — Ми зробимо що завгодно, хіба ні, Пітере?.. Саймоне?

— Так! Авжеж! — відповіли хлопці. — Що завгодно, тільки скажи!

— Які ви добрі! — сказав Папуга, втираючи сльози. — Дуже-дуже добрі…

— Якщо відверто, в мене й на думці не було їхати з тобою! — пожартував Пітер. — І допомагати тобі дати доброго прочухана тим василіскам!

— Так! — підтримав Саймон. — І тим мерзенним жабам!

— Папуго, можна ми поїдемо з тобою? — запитала Пенелопа. — Я маю на увазі, що ми можемо стати тобі в пригоді.

— Мої дорогі діточки! — сказав Папуга, розчулений до краю. — Ви такі шляхетні, такі великодушні… Звичайно, ви можете поїхати з нами. Я буду дуже вдячний за допомогу.

— Добре! — казав Пітер, підстрибуючи від радості. — Все, вирішено! Тільки як ми туди доберемося?

— Поїздом, — промовив Папуга.

— Поїздом?! — повторили здивовані діти.

— Так. Спочатку була тільки стежка до нашого Входу. А згодом туди проклали залізничну колію. Вузьку: вузькоколійку, звичайно ж. Колія пролягає прямо біля нашого входу, отже, Мадам Гортензія підвезе нас просто до нашої таємниці, розумієте? Вона француженка, але з тих, кращих. Якщо відверто, сам я не згадаю дороги до Входу. Зазвичай я добираюсь туди по-іншому. Але Мадам Гортензія знає дорогу. Вона зараз на пенсії, живе у селі Дайкофта.

— Ага, я її бачила! Вона зараз у нашому селі. Тобто в селі, найближчому до нашої вілли! — дико заверещала Пенелопа. — Ти говориш про той симпатичний маленький паротяг, що стоїть на платформі біля залізничної станції? Це його ти називаєш Мадам Гортензія?

— Так, так, — зрадів Папуга. — І як там вона?

— Добре, — сказала Пенелопа. — Вона гарненька.

— Ми ніколи не показували машинам нашого Входу, — сказав Папуга. — Ненадійні вони, ці машини, але стара Мадам Гортензія — добра душа. Вона зібрана не так, як теперішні поїзди. Якщо ми виїдемо сьогодні вночі, то вона відвезе нас просто до Входу в Міфологію. А там ми вже підемо пішки — вздовж річки.

— Якщо там є річка, то чому б нам не попливти на човні? — запитав Саймон.

— Ой, якби ми його мали, то попливли б, — зітхнув Папуга.

— Але ж ми маємо! — радісно вигукнув Пітер. — У нас є човен, він тут, за цією піщаною дюною.

— Та ви жартуєте!!! — здивувався Папуга.

— Ні, — сказала Пенелопа. — Іди й переконайся сам.

Папуга злетів з вершечка золотої клітки, піднявся над піщаною дюною, виграючи на сонці всіма барвами веселки. Швидко глянув на човен і повернувся, знову вмощуючись на вершечку клітки.

— Тобі вже не можна так літати, у твоєму віці, — буркнула Дульчібелла. — Я ще раніше про це казала.

— Грандіозно! — вигукнув Папуга, трохи захеканий. — Чудово! Якраз те, що нам потрібно: складаний, та ще й такого гарного кольору. Діти, який же я радий, що ми з вами зустрілися!

— Ми теж раді! — сказала Пенелопа.

— А тепер треба розробити план, — нагадав Папуга. — Ось що я пропоную. Якби ви були такі добрі та заховали нас із Дульчібеллою (у клітці) десь побіля дороги, а опівночі повернулися, тоді б ми всі разом помандрували до села Дайкофта і попросили пані Гортензію підвезти нас до Входу в Міфологію. А звідти вже ми попливемо човном. Як вам такий досконалий план?

— Супер! — вигукнув Саймон і посміхнувся.

— Ми з Саймоном беремо на себе зброю і спорядження, — заявив Пітер.

— А Пенелопа відповідатиме за харчі та речі першої необхідності.

— О Боже, — Саймон здригнувся від несподіваної думки, — але ж скільки часу займе ця подорож?

— Кілька днів, я б сказав, — відповів Папуга. — А що?

— А як же твій тато, Пенні? — спитав Саймон. — Як йому це пояснити?

— Дуже просто, — заспокоїла його Пенелопа. — Він якось казав мені, що коли ви двоє приїдете, то ми могли б узяти намет і всі разом влаштувати собі на пляжі кемпінг на кілька днів. І тепер нам залишається тільки сказати, що ми приймаємо цю ідею та влаштовуємо кемпінг. Словом, покладіться на мене.

— Отже, вирішили. Час братися до роботи, — діловито сказав Пітер.

Діти обережно винесли клітку на пагорб і заховали в заростях мирту. Відтак вони попливли назад, до рідного берега, випустили повітря з човна і понесли його додому. Як Пенелопа й обіцяла, дядечко Генрі не заперечував проти їхнього наміру влаштувати кемпінг на пляжі.

— Зараз саме місяць уповні, — розповідала Пенелопа, — й ми зможемо провести кілька ночей там, на березі, а тобі зовсім нема чого за нас хвилюватися.

— Так, я не хвилюватимуся, — відповів дядечко Генрі. — Я у вашому віці дуже любив такі місячні ночі на пляжі. Чудові були часи! Бажаю вам гарно розважитись.

Усі троє дітей пішли до спальні хлопчиків готувати і пакувати спорядження. Саймон змайстрував три списи — тісно примотав загострені кухонні ножі до бамбукових палиць. А Пітер зробив катапульту з рогатої маслинової гілки та міцної гумки, яку йому дала Пенелопа. А ще вони взяли з собою три ліхтарики, компас і скриньку з речами першої необхідності, де зберігалися всілякі пластирі, бинти, вата і три великі коробки сірників. Папуга запевнив, що коли вони дістануться до Кришталевих Печер, оселі Г. Г., їжі буде вдосталь. Тому діти прихопили харчів стільки, щоб вистачило на одну добу, й тих, яких не треба готувати: родзинок, горіхів і шоколаду. А тоді посідали на ліжка в очікуванні півночі.

І щойно пробило північ, вони покрадьки вибралися з дому та попрямували вниз місячною стежкою, несучи з собою і зброю, і спорядження, і найважливішу річ — човен. Підійшовши до миртових кущів, де залишився Папуга, вони помітили дивне світіння, ніби від туристського багаття, а коли підкралися ближче, то побачили, що Папуга запалив дві свічки у канделябрах на клавесині і награє якусь тиху, ніжну мелодію, а Дульчібелла ледь чутно йому підспівує. Це була така зворушлива і мила сцена: відблиски свічок на ґратах золотої клітки, клавесин із палісандрового дерева, увесь цей мініатюрний інтер’єр, приємна музика та солодкий, ніжний голосок Дульчібелли — аж дітям стало шкода турбувати Папугу, хоча вони й розуміли, що це їхній обов’язок.

— Ага, ось і ви, — промовив Папуга, щойно вгледів їх, обірвав мелодію гліссанто крил зліва направо по всій клавіатурі та опустив кришку клавесина. — Ну, значить, уже час вирушати.

Діти підняли клітку (Папуга вмостився на ній згори) та рушили до села Дайкофта, розташованого за милю звідти. Минуло зовсім небагато часу, поки вони ввійшли в село і продовжили свій шлях тихими вузькими вуличками, аж поки опинилися біля маленької залізничної станції, а там, на невеличкій платформі з двома ручками — спеціально, щоб за них триматися, — застигла у всій своїй красі Мадам Гортензія, більше схожа на дуже велику яскраву іграшку, ніж на справжню машину.

— Так, це вона, — зрадів Папуга. — Здається, вона трохи поіржавіла, відколи я бачив її востаннє. Але можливо, це просто ефект місячного світла.

— Ні, жодної іржі! — заспокоїла його Пенелопа. — Вона була добре змащена і вигляд мала просто чудовий, коли я її бачила; вона гарно збереглася.

— Добре, — сказав Папуга, — тоді я піду і спробую розбудити нашу стару панну.

З цими словами він випурхнув уперед і опустився на бампер Мадам Гортензії.

— Мої вітання, Гортензіє, люба моя капустянко, вставати час, — загукав Папуга. — Розплющуй свої великі очі та рушаймо з нами!..

Прокидаючись від глибокого сну, Мадам Гортензія видала різкий пронизливий крик, від якого наляканий Папуга мало не звалився з бампера.

— Р-р-рятуйте! Р-р-рятуйте! — волала Мадам Гортензія. — Нападники знову тут!

— Тут, — сказав Папуга, — заспокойся. Бо ціле село піднімеш на ноги.

— О, Мон Дью, це ти, — промовила Мадам хрипкуватим голосом із помітним французьким акцентом. — Мон Дью, ось воно, моє життя, наповнене страхом, коли довкола самі злодії, як тоді, серед ночі.