Так і зробили: всі перехилилися через борт, схопилися за водорості й заходилися тягти. Повільно, сантиметр за сантиметром, підтягали човна по водоростях. Після того як стільки працювали й добряче намучилися за цілу (як їм здавалося) вічність, діти почули тихий спів, що линув над водою.

— Еге-гей! — загукав Папуга. — Егей, Дездемоно, еге-гей!

Спів обірвався, запала тиша.

— Егей! — знову загукав Папуга. — Це я, Папуга!

Тиша тривала. Аж тут несподівано праворуч від човна водорості розсунулись і з’явилася велика захекана русалка. Вигляд її зовсім не відповідав Пенелопиним уявленням про русалок, бо важила бідолашна, мабуть, не менше двадцяти стоунів.[4] У неї було розкішне біляве волосся, що кучерями спадало на плечі та груди. Очі вона мала дуже великі, круглі, ясно-блакитні, до того ж, на повіках лежав товстий шар тіней і було наклеєно чорні штучні вії, такі довгі та густі, що вони більше нагадували якісь зарості. Її пухкі ручки були ретельно доглянуті, з манікюром, а нігті вкривав шар яскраво-рожевого лаку. В одній руці русалка тримала золотий серп, в іншій — велике срібне дзеркало.

— Здається, я чула чоловічий голос, й він кликав на допомогу, — озвалася вона глибоким хрипкуватим голосом, так швидко кліпаючи, що Пенелопі подумалося: вії от-от відпадуть. — Чоловік, безперечно, блакитної крові та древнього роду кликав мене на допомогу?

— Ні, — сказав Папуга, — це був я. Вітаю, Дез!

— Ага, — холодно промовила Дездемона. — Ага, то це ти, Папуго. Я просто вражена, що бачу тебе знову! Між іншим, я попросила б не називати мене в такий грубий, вульгарний спосіб, себто Дез. Мене звати Дездемоною, і я буду вдячна, якщо ти користуватимешся цим ім’ям.

— Гаразд! — відгукнувся Папуга. — Дозвольте мені вас познайомити: Пенелопа, Пітер, Саймон — панна Дездемона Вільямсон Сміт-Сміт-Браун, Головна Русалка.

Русалка сперлася своїми масивними руками на борт, аж човен нахилився під небезпечним кутом, і кожному по черзі граційно потисла руку.

— Надзвичайно приємно познайомитися, запевняю вас, — сказала Дездемона і затріпотіла віями. — Які симпатичні хлопчики, яка гарнесенька дівчинка. Звичайно, вам конче бракує хвостів, але не переймайтеся — ви ж бо не винні. Наважуся припустити: зважаючи на імена, у ваших жилах тече блакитна кров, хіба не так?

— Ні-ні, я так не думаю, — відповіла Пенелопа. — Я думаю, що кров у нас червона.

— Шкода, — сказала Дездемона, — але всі не можуть мати блакитну кров. Хоча я підозрюю, що ви вельми тісно споріднені зі всілякими герцогами і герцогинями, та ще й із лордами — по родинній лінії, поза сумнівом, я впевнена. Я бачу це з ваших облич, аристократичних, не інакше.

— Ні, тут я теж не можу погодитись, — вибачалася й далі Пенелопа.

— А я, наприклад, упевнена, що досить тільки добре пошукати — й знатні предки тут як тут, — сказала Дездемона. — Приміром, візьміть хоч би й мене. Ну, відразу ж скажете, що я зі шляхетного роду, чи не так? Це щось таке… Воно проглядає у величі постави, ось. Але, слід зауважити, що такими речами негоже тицяти всім під ніс, бо можуть подумати, що ти якийсь сноб. Ні, лише вміння гідно триматися в товаристві, лише аристократичні манери підкажуть людям, хто ти, словом, дадуть усім зрозуміти, що ти стоїш на голову вище від решти.

— Так і є, — погодилась Пенелопа, ледве стримуючи посмішку.

— Уся моя родина шляхетного походження, з обох боків, — вела далі Дездемона. — О, ще й якого шляхетного! Ви знаєте, одній моїй тітоньці, дружині мого дядька, помахав рукою сам Христофор Колумб! А одна кузина сестри дядька мого татуся — вона, кажуть, багато років отримувала листи не від кого іншого, як від самого лорда Нельсона — дуже палкі листи любовного змісту.

— Справді? — чемно здивувалася Пенелопа.

— Авжеж! — переконано підтвердила Дездемона. — А ще ж… брат матері мого дядька, знаєте, не той, що брав участь у боях Армади, а той…

— Слухай-но, Дез, — нетерпляче перебив Папуга. — Може, ми б відклали історію твого сімейства до іншого разу?

— Мій любий Папуго, — з гідністю відповіла Дездемона, — вибач, будь ласка, якщо я надокучаю тобі розповідями про своє шляхетне походження. Мені дуже рідко випадає нагода поспілкуватися з людьми вихованими та витонченими, як ти сам добре знаєш, і я впевнена, що їм це також цікаво, але навіть якщо їм і не цікаво, то вони надто добре виховані, щоб сказати про це, на відміну від тебе. Ти поводишся, ніби якийсь покидьок.

— Чого ж, я зовсім не від того, щоб послухати про твою рідню, — бадьоро відгукнувся Папуга. — Але просто зараз ми страшенно поспішаємо, а ці водорості й так нас дуже затримали. Може, ти б гукнула кількох своїх подружок, аби прорубати нам дорогу і трохи нас підштовхнути? Тут вирішується питання життя і смерті, любонько, інакше ми б тебе не потривожили.

— Добре, — погодилася Дездемона, — раз ви вже в такій скруті, я, звичайно, попитаю у юних панночок, чи не бажають вони посприяти вам. Однак я була б дуже рада, якби ти називав мене моїм справжнім ім’ям, а не якоюсь там «любонькою» чи іншим огидним фамільярним прізвиськом. Ми, русалки доброго роду, дуже дбаємо про своє добре ім’я. Всілякі фамільярні звертання можуть привести до того, що люди подумають, ніби ми з тобою у ближчих стосунках, аніж насправді.

— Гаразд, панночко Вільямсон Сміт-Сміт-Браун, — роздратовано сказав Папуга. — Все, що хочеш, але тільки рятуй нас, прошу!

— Який же дехто невихований, — сказала Дездемона Пенелопі на вухо. — Не те що ми з вами, — вона подарувала Пітерові і Саймонові осяйну усмішку, помахала пухкою рукою, опустилася назад у водорості й зникла майже безгучно.

— А хай йому грець! — нервово вигукнув Папуга, дістав з-під крила годинник і пильно подивився на нього. — Ми запізнюємось на три години. А це означає, що нам доведеться добряче налягти на весла, коли нарешті виборсаємося звідси. Ми ніколи не припускали чогось такого в наших планах.

Невдовзі Дездемона знову виринула побіля човна, а з нею ще вісім русалок приблизно її віку та комплекції. Кілька з них мали пшеничні коси, як Дездемона, в інших було червоне волосся, а ще дехто, в кого коси були зроду, очевидно, білими, пофарбувався в яскраво-синє.

— Юні панночки, — промовила Дездемона своїм глибоким хрипкуватим голосом, — я знаю, ви згодні зі мною, що для нас велика честь приймати у себе осіб, чиє високе походження не поступається нашому. Я впевнена, що промовлятиму й від вашого імені, коли скажу «Ласкаво просимо!» освіченому та шляхетному товариству панни Пенелопи з її кузенами, лордами й так далі, й таке інше.

— Агов, — раптом озвався Етельред, — а коли згадають про мене?

— Про тебе? А що про тебе? — спитала Дездемона.

— Як це що? Я — польський граф, отакої! — проголосив Етельред. — Я веду свій родовід зі старовинної прославленої графської сім’ї, це вам не абищо.

— Ти? — здивувалася Дездемона. — Щось ти не дуже схожий на графа.

— Так і є, — відповів Етельред. — Мене підмінили в колисці, уявляєте?

— Пробач, будь ласка, — сказала Дездемона, — але ти розмовляєш не так, як личить графові.

— Це тому, що мене врятувала і вигодувала одна старенька пані як свого рідного сина, — пояснив Етельред. — Вона була вбога, розумієте, не могла дати мені належної освіти й виховання.

— Чарівно, це просто чарівно, — вигукнула Дездемона з певною недовірою в голосі. — Ти мусиш коли-небудь мені про все це докладно розповісти. А зараз, мої юні панночки, час рятувати цей аристократичний вантаж. І — всі разом: раз-два, потягли!

Виявляючи значно більшу спритність, ніж хтось би міг сподіватися від таких тлустих русалок, восьмеро подружок Дездемони взялися серпами розчищати прохід серед водоростей, тим часом як сама Дездемона підпливла до корми, вперлася в неї своїми потужними руками і, працюючи хвостом, ніби двигуном, попхала човен уперед, і далі мило теревенячи.

— Коли я ще була зовсім юна, — довірчо повідомляла вона Пенелопі, — ще до того, як ми переселилися в Міфологію, я, бувало, багато часу проводила в морі поблизу Брайтона.