Грифони порадилися між собою низькими розкотистими голосами, помахали крильми, поклацали дзьобами. Нарешті оратор звернувся до Папуги:

— Ми є згідні. Ми будемо приєднатися до вас. Ми думаємо, що керування василісків не є добре для Міфології. Ми є чекаючі на ваші інструкції.

— Дякую вам, — озвався Папуга. — Ми дамо вам знати, коли настане час.

— Ми завжди є до ваших послуг, — відповів грифон і вклонився.

Діти їхали верхи, віддаляючись від долини, і постійно чули: «тук-тук-тук» — перестук грифонових молотів глибоко під землею, і булькотіння та клекотіння розплавленого золота, що кипіло в гігантських казанах.

— Фантастика! — захоплено вигукнув Пітер, коли вони полишили долину. — Грифони мені подобаються: вони як ті люди, на яких можна покластися у важку хвилину.

— Вони незграбні, зате надійні, — сказав Папуга.

— Ну, то ми, виходить, назбирали вже ціле військо, — зауважив Саймон. — Разом із єдинорогами, горностаями і грифонами у нас майже тисяча воїнів.

— І всі вони нам знадобляться, — сказав Папуга. — Ті василіски просто так не здадуться. Їхній замок практично неприступний.

— Що значить «неприступний»? — втрутився Етельред, підстрибуючи вгору-вниз позаду Пенелопи на спині в її єдинорога.

— Це значить, що в нього нелегко проникнути, — пояснила Пенелопа.

— Хо-хо, авжеж, нелегко! — вигукнув Етельред. — А як же та труба, що я вам показав?

— Боюсь, вони досі вже знайшли її та закрили, — сказав Папуга.

— Гаразд, тоді я ось що скажу, — стрепенувся Етельред. — Не така вже я нікчемна жаба, як дехто тут гадає. Ще малим пуголовком я бавився скрізь у замку, облазив там кожну шпаринку. І чого вже я не знаю про замок, того взагалі краще не знати, тож я вам кажу: не такий він вже й неп… неп… словом, як вам здається.

— Ну, побачимо, — промовив Папуга. — Коли ми будемо розробляти план вирішального бою, твої знання будуть доречні, як ніколи.

Вони їхали крізь густі зарості Коркового Лісу, аж тут єдинороги, які щойно бігли цілком безтурботно, зненацька зупинились, почали задкувати і тупцювати на місці.

— Гей, гей, гей! — вигукнув Папуга. — Що це таке?

Але тут два єдинороги, ті, що везли Саймона і Пітера з Папугою на плечі, кинулися в гущавину. Пенелопин єдиноріг став дибки, скинув Пенелопу і Етельреда й теж галопом поскакав за ними. Пенелопа злетіла в кущі й так вдарилась, що аж світ їй потьмарився, а Етельред, міцно стискаючи в лапах її аптечку, гримнувся головою об землю і, очманілий, так і розпластався посеред стежки. Пенелопа якраз зібралася встати, підійти до свого підопічного, подивитися, як він там, — аж раптом кров захолола у неї в жилах. Із-за повороту стежки, з Коркового Лісу, з’явилися три василіски. Вони розміряно крокували, і луска їхня брязкала, а бляклі очі світилися. Пенелопа залізла назад у кущі й там завмерла, сподіваючись, що василіски не звернуть уваги на Етельреда, та він лежав просто на їхньому шляху, тож надії були марні. На додачу він саме сів і взявся зі стогоном чухати свою бідолашну голову — тут василіски до нього й підскочили.

— Гар-р! — грубим і огидним голосом рикнув той, котрий ішов попереду. — А це що таке?

— Я перуанський торговець фруктами, мандрую тут і призбирую вантаж небесної моркви, — негайно заторохтів Етельред вельми переконливо і впевнено.

— Щось ти не дуже схожий на перуанського торговця фруктами, — сказав перший василіск, втупившись у нього, і маленькі язички диму та полум’я лоскотали його ніздрі. — Ти значно більше нагадуєш жабу.

— Гаразд, я відкрию вам таємницю, — сказав Етельред із посмішкою. — Але спершу чи не могли б ви трохи відхилити вбік свій дзьобик? Я не хотів би присмалити капелюха.

— Давай, говори, — василіск відійшов трохи. — Що за таємниця?

— Ну гаразд, — сказав Етельред. — Я жаба, й це правда. А перебрався я на перуанського торговця фруктами, бо я тут інкогніто.

— Що? — гаркнув василіск.

— Я замаскований, переодягнений, — пояснив Етельред.

— Чому? — запитав василіск.

— Тому що, — відповів Етельред, — я тут виконую дуже важливе завдання, ось чому. Я особисто несу дуже коштовний подарунок від Головного Грифона Головному Василіску.

— Який іще подарунок? — поцікавився василіск.

— Повний набір для майстра контррозвідки, — відповів Етельред, поплескуючи по аптечці. — Тут є таке спорядження, яке може перетворити вас на австралійського вівчаря у відпустці або на литовського посла у Того, — за мить!

— Я тобі, жабо, не вірю! — гримнув василіск. — Показуй, що там у тебе в сумці.

Пенелопа затамувала подих: вона добре знала, що в сумці було тільки медичне спорядження. Їй здалося, що Етельред пропав, бо коли василіски побачать, що в сумці, відразу ж заарештують його, якщо не зроблять чогось гіршого.

— Я так не можу, — запротестував Етельред. — Це є нечемно і непристойно — показувати комусь чужі подарунки.

— Якщо ти мені не покажеш, що там, я тебе заарештую, — сказав василіск.

— Ну-у-у, — протяг Етельред, вочевидь зволікаючи. — Ви не маєте права заарештувати мене. Що я вчинив?

— Ми тут вартуємо. І саме тому маємо повне право заарештувати тебе, — повідомив василіск. — Коли тебе поведуть на страту, твою провину буде зачитано вголос, щоб ти міг добре почути. Відкривай сумку.

— Ага, ну тоді нехай, — невдоволено пробурмотів Етельред. Він відкрив сумку і висипав усе, що в ній було, на землю, а три василіски нахилилися, допитливо розглядаючи вміст аптечки своїми бляклими жовтавими очима.

— Що це таке? — спитав один із них, тицяючи пальцем у пакет вати.

— Це накладне волосся, — негайно викрутився Етельред. — Настроми його на голову, і за секундочку перетворишся на сивого діда.

— А це? — другий василіск показав на бинти.

— Бинти, — відповів Етельред. — Досить тільки обмотатися ними, і вмить станеш схожий на пораненого бійця. Обмотай ними голову — і навіть рідна матуся тебе не впізнає.

— А це що? — запитав третій василіск про шкалик із йодом.

— Індуський грим, — без роздумів сказав Етельред. — Натри ним обличчя, зо два бинти навколо голови, рубінчик або два посередині — і ти вже викапаний махараджа, так що навіть слон не відрізнить.

— А оце? — перший василіск кивнув на маленьку пляшечку.

Пенелопа знала, що в тій пляшчині лавандова вода, яку вона прихопила, аби мати під рукою щось охолоджуюче та заспокійливе, якщо в когось трапиться сонячний удар чи розболиться голова.

— Як що? Це невидиме чорнило, — пояснив Етельред.

— Чому тоді його видно? — допитувався василіск.

— Бо це не саме чорнило має бути невидиме, а те, що ним написано, — пояснив Етельред.

— Я тобі не вірю, — сказав василіск. — Відкрий-но пляшечку, й ми подивимось, як ти напишеш щось невидиме.

— Який ви недовірливий народ! — пробурчав Етельред. — Як ви побачите, що я напишу, коли воно буде невидиме?

Однак він узяв пляшчину, відкоркував її… І раптом сталося щось надзвичайне. Всі троє василісків позадкували, з очей у них бризнули сльози, до того ж, вони почали нестримно чхати. Коли вони чхали, із ніздрів у них виривалися потужні струмені диму та вогню. Етельред, в одній лапі стискаючи пляшечку лавандової води, а другою притримуючи на голові циліндр, змушений був із неабиякою спритністю стрибати то туди, то сюди, щоб не спектися на вишкварку.

«Цікаво, — подумала Пенелопа, — чому вони зараз поводяться точнісінько так само, як той василіск, що гнався за Септімусом? Мабуть, через запах лавандової води. Очевидно, я тоді хлюпнула нею собі на одяг».

Тим часом василіски вже не витримували. Вони ледве дихали, зі свистом, задихаючись, очі в них сльозилися, вони чхали довгими струменями полум’я, аж поки нарешті розвернулися і, кашляючи та бризкаючи на всі боки, побігли геть, у глибину Коркового Лісу.

— От чорт! — видихнув Етельред, спантеличено проводжаючи їх поглядом. — Оце фокус! Чого вони, га?

— Етельреде, — сказала Пенелопа, вибираючись із кущів, які де-не-де потроху тліли. — Я ще ніколи в житті не бачила, щоб хтось повівся так хоробро, як ти щойно.