Венслідейл негайно зігнувся навпіл і схопився за поперек.
— Мій любий друже, — прокректав він, — я ж казав, що давно вже тих василісків на капусту порубав, мій любий, НА КАПУСТУ! Але в мене знову стався напад радикуліту, правда ж, Вінні?
— Так, Венслідейле, — сказала Вініфред, — напад радикуліту.
— А я й не знав, що ти хворієш на радикуліт, — здивувався Папуга.
— Я страдник, друже, — простогнав Венслідейл. — Я справжній СТРАДНИК. Коли у мене починається напад, я зовсім не можу рухатись. Біль пекельний, мій любий друже, просто ПЕКЕЛЬНИЙ. Але я тримаюся страшенно мужньо, скажи їм, Вінні!
— Так, Венслідейл, — сказала Вініфред. — Надзвичайно мужньо.
— Спробуй попрасувати свою спину гарячою праскою — кажуть, це допомагає від радикуліту, — порекомендувала Пенелопа.
— Ой, вони говорять! — перелякано вигукнув Венслідейл і відскочив до дверей. — Хто це такі, Папуго?
— Це діти, — відповів той.
— Вони кусаються? — кволим голосом спитав Венслідейл. — Якщо кусаються, то тримай їх на ланцюзі. Ніколи не знаєш, чим можна заразитися, якщо хтось такий тебе вкусить.
— Не мели дурниць, — сказав Папуга. — Вони хочуть нам допомогти. Але ви теж повинні нам допомогти, бо інакше ми василісків не здолаємо.
— Мій любий друже, подумки й у душі я завжди з тобою, — промовив герцог. — Хоча якби не той жахливий радикуліт, я негайно виступив би на чолі мого хороброго війська, правда ж, Вінні?
— Так, Венслідейле, — повторила графиня, — хороброго війська.
— Ну, досить уже цих нісенітниць про люмбаго,[3] — сказав Папуга. — Я хочу знати, що тобі відомо про руту.
— Про руту? — повторив Венслідейл. — Рута? Яка рута?
— Це така рослина, що, кажуть, позитивно впливає на горностаїв, — пояснив Папуга. — Вона додає їм, тобто вам, снаги.
— Хи-хи-хи, — засміявся Венслідейл, видобув з кишеньки хустинку та почав нею обвіювати собі обличчя. — Ти завжди такий кумедний, Папуго, в тебе такий вигадливий розум! Хи-хи-хи! Треба ж таке: рослина, що додає снаги.
— Зараз я покажу тобі вигадливий розум! — сердито перебив його Папуга. — Ти, плаксивий, нікчемний, дурноверхий Венслідейле, вислухай мене. Рута — це така рослина. Якщо ви, горностаї, з’їсте її, вона додасть вам сили та відваги, й ви зможете нападати на василісків. Так каже Велика Книга Заклинань. А тепер я хочу знати, чи є будь-яка згадка про це у вашій тупій Історії Горностайства.
— Як цікаво, — сказав Венслідейл. — Як цікаво. Рута може зробити нас хоробрими? Ні, звичайно, як ви здогадуєтеся, нічого такого нам не знадобиться. Ні-ні, звичайно ми не такі хоробрі, як леви, ми, горностаї, миролюбні, але коли нас розізлити, о! Присягаюсь Юпітером, тоді начувайтесь!
— Власне, в тому-то полягає проблема, — зауважив Папуга. — Послухай, Венслідейле, не мели дурниць, будь ласка. Ходімо зараз же і подивимось у вашу Історію. Ти ж маєш її у себе в бібліотеці, чи не так?
— Так-так, звичайно, — відповів Венслідейл. — Але є одна річ, розумієш…
— Що таке? — спитав Папуга.
Венслідейл нахилився і голосно прошепотів Папузі на вухо:
— Неможливо запросити їх усередину, отих… оті істоти — завеликі вони, меблі потрощать… налякають милу Вінні…
— Добре, нехай, — погодився Папуга. — Якщо діти обійдуть будинок і там, з іншого боку, ляжуть на галявині, то зможуть зазирати в бібліотеку крізь вікна.
— Тільки скажи їм, щоб лягали на галявину дуже обережно, — попросив Венслідейл. — Це моє поле для гри в крокет.
Папуга пішов за господарями в дім, а діти обійшли його з іншого боку та вляглися на крокетній галявині. Крізь відчинені вікна вони побачили велику бібліотеку, обшиту дубом і заповнену книгами від підлоги до самої стелі. Невдовзі туди ввійшли Венслідейл і Папуга.
— Так, — сказав Венслідейл, — «Історія» стоїть он там, високо, на десятій, одинадцятій і дванадцятій полицях. Ми, горностаї, маємо велику історію, не те що деякі, в кого, правду кажучи, історія така коротка, ніби їх ніколи й не було на світі.
— До роботи, — сказав Папуга. — Алфавітний покажчик є?
— Є, — Венслідейл витяг грубий брунатний том. — Ось він.
Герцог добув із кишені лорнет і подивився крізь скельця, тоді розгорнув книгу і взявся гортати сторінки.
— Зараз подивимося, зараз, — бурмотів він, — рута, рута, рута…
— Ти дивишся на літеру «л», — зупинив його Папуга. — А треба на «Р».
— Так і є, який же я незібраний, — Венслідейл так засоромився, аж ніс у нього порожевів. — Не можу збагнути, як це я вирішив шукати на «л».
— Ось воно, є! — переможно вигукнув Папуга. — «Рута, застосування, для подолання василісків, том дев’яносто п’ятий, сторінка вісім тисяч чотириста двадцять четверта».
— Присягаюся Юпітером, хто б міг припустити, що вона тут є, — сказав Венслідейл. — Як це захопливо! Моє маленьке серце аж підстрибує в грудях, запевняю вас. Кажеш, том дев’яносто п’ятий? Ага, то це дванадцята полиця, зараз я приставлю драбинку.
Він приставив драбинку, виліз по ній, витяг великий грубий том, обережно спустився з ним униз і передав книгу Папузі. Папуга поклав її на столі й розгорнув.
— Та-ак, зараз ми побачимо, що там є, — промовив Папуга. — Сторінка 8424, ось, слухайте: «У ті дні Полиновий Горностай, придворний аптекар, відкрив, що рослина рута, якщо її вживати у відповідних дозах, робить і без того бравих і відважних горностаїв у п’ятдесят разів хоробрішими. Настій рути, випитий перед боєм, забезпечував горностаям перемогу, особливо над василісками, очевидно, тому, що ця трава робить укус горностая смертельним для василісків. Однак василіски, бажаючи помститися, спалили поля, засіяні рутою, і відтоді цієї цінної рослини нема й сліду. І з того часу також василіски взяли собі гасло «Хай не настане той день»; маючи на думці, що той день, коли рута знову виросте у країні Міфології, був би найгіршим в їхньому житті».
— Присягаюся перукою і накладними кучерями, — зітхнув Венслідейл. — Хто б міг подумати?
Він впав у крісло і почав обмахуватися хустинкою.
— Уявіть собі мене в п’ятдесят разів хоробрішим, ніж я є! Ніхто ж не зможе встояти проти мене! Ого! Тоді я навіть візьму і… і… і вкушу за ногу Головного Василіска. Який жаль, що цієї дивовижної, чудодійної рослини вже не існує. Не для мене, ви ж розумієте, бо я й без того досить хоробрий, але я турбуюся про своє військо. Хоча мої вояки теж відважні по-своєму, але часом потрібне щось таке, що їх надихнуло б — трішки чогось такого.
— Якщо вартовий, якого ми зустріли, — зразок відваги твоїх вояків, то добре було б мати для них трохи рути — про всяк випадок, — сказав Папуга.
— Вартовий? — перепитав Венслідейл. — Ага, ти про нашого бідолашного Вілфреда. Він має слабкі нерви, нещасний хлопчик, він просто суцільний клубок нервів. Відколи він знайшов муху в супі, став сам не свій.
— Але річ у тім, що… — промовив Папуга, — що ми знаємо, де росте рута.
— Та невже! — захоплено заверещав Венслідейл. — О мій шляхетний Папуго!
— А тепер скажи: якщо ми роздобудемо руту, то ти і твої люди погодитеся випити її та допомогти нам у боротьбі з василісками? — запитав Папуга.
— А ти твердо знаєш, що ця трава подіє потрібним чином? — нервово поцікавився Венслідейл. — Я дбаю про тебе, дорогий мій Папуго, я дуже не хотів би давати якісь обіцянки, яких не зміг би дотримати.
— Я певен, що трава подіє, — сказав Папуга. — Зрештою, так написано у вашій власній «Історії Горностайства».
— О, так, у «Історії», — з сумнівом промовив Венслідейл. — Розумієш, із тими старими істориками, безперечно, мудрими і взагалі… є все-таки одна маленька проблема: вони не завжди вловлюють різницю між дійсністю та фантазіями. Я був би просто ЩАСЛИВИЙ допомогти тобі, дорогий друже, як ти сам знаєш, чесно і самовіддано, за звичайних обставин НІЩО ІНШЕ не могло б принести мені більшої…
— Слухай-но, — перебив його Папуга. — Це наш єдиний шанс перемогти василісків. Якщо ми роздобудемо руту, ти скуштуєш її?
