— Може, хочеш, щоб я кинулася тобі на шию й реготала з радості?

— Я не є людиною крайностей і такого драматизму від тебе не вимагаю.

— А що ти вимагаєш?

— Щоб ти роздягнула мене й напустила у ванну теплої води.

— А хіба Гільда тобі таке робила?

— Ні. Тому я й затужив за тобою.

— Якщо Гільда не робила, то й я не буду.

— Що за дурна логіка! — кричав я аж захлинався. — Гільда не є моєю коханкою, а ти є.

— А чим вона тоді є?

— Жінкою неустанної помочі.

Аліса вперше розсміялася, а її халат, свідомо чи підсвідомо, зсунувся з плечей. Я не міг більше терпіти наруги над моїми почуваннями. Не задумуючись ні секунди, я зшарпав з себе одяг і кинувся на неї. Ми кохалися спершу на канапі, тоді впали на підлогу й продовжували там, а відтак залізли у ванну. Мене найбільше розпалювало те, що Алісині широкі сідниці ледве втискалися у вузьку ванну. Ми так безтямно кидались у ванні, що вода розбризкувалася по стінах. Нарешті ми опинилися в ліжку й докінчували так нерозсудливо почате діло. Кажу нерозсудливо, бо Аліса вигадувала такі номери і так шаленіла, що надосвітку я чуть духа не спустив. Мусив випрошуватися в неї й десятки разів запевняти її, що вона далеко краща в коханні, ніж Гільда. Хоч це було неправдою. Гільда була вишуканішою, справжньою аристократкою духу в сексі. Але я не міг сказати того Алісі. Злягання миліше за правду.

Наладнавши так щасливо з Алісою, я увійшов у нормальний триб життя, тобто почав ходити до корчми після вечері. Наншасливішими були мої компаньйони, вони безнастанно величали Алісу і кожну чарку пили за її здоров'я. Для мене ж найвищим задоволенням було те, що ми відновили наші філософські диспути. Цим разом ми наблизилися до новіших часів і цілу серію розмов присвятили розглядові екзистенційних елементів у творчості Достоєвського.

І так життя вклалося в приємні, гармонійні параметри. Та одного вечора Бруно мусив бігти на годинку додому, щоб вдоволити потреби своєї нової коханки, і по дорозі назад помітив на вулиці Бляхарів Алісу з високим блондином. Мені горілка вибухнула з уст, і я, кинувши на стіл келишок, вибіг з корчми.

Відразу побіг на вулицю Бляхарів, перебіг з одного кінця на другий, та Аліси з блондином ніде не було. Мабуть, зайшли до якоїсь корчми, — подумав я. Тож я вступав до кожної корчми, випивав чарку горілки і біг до наступної. Коли я вийшов з останньої корчми, то не міг уже бігти, а ледве волочив ногами. На мене тяжкою масою валилася втома і нарешті звалила мене з ніг.

Коли я пробудився на твердій бруківці, мені боліла кожна кісточка. Нелегко було добиратися додому. І коли я навкарачки виліз сходами на другий поверх, мені відчинила двері усміхнена Аліса.

Я не мав уже сили ані сваритися з нею, ані роздягатися. Зсунувся, як мішок, на підлогу й утратив притомність.

Після цілонічних пошуків своєї коханки Аліси по корчмах на вулиці Бляхарів, я був такий виснажений духовно, що спав аж до третьої години пополудні. Якщо я з тою Алісою не збожеволію, то це буде диво Господнє. В неї нема ніякого співчуття до мене. От принесла б мені до ліжка хоч чашку чорної кави або квашеного огірочка, а то моя голова розтріскається на кусочки.

Я згорнув докупи останки сили волі, скотився з ліжка й порачкував до лазнички. Взявши холодну ванну, опритомнів трохи й відчув у шлунку голод. Коли я енергійно витерся шорстким рушником, голод дошкуляв ще більше. Тож я пішов до кухні попросити Алісу, щоб приготувала мені снідання, обід і вечерю в одному комплекті. Таким чином, я не мусив би бавитися з їжею ще раз і пішов би собі відразу до корчми. Та Аліси в кухні не було. Я пішов до вітальні, — її й там не було. «Вона вже встигла піти до того блондина!» — мою свідомість протяла ця гостра, мов лезо ножа, думка. Я відчув наплив енергії, швидко зодягнувся й вилетів з мешкання.

На щастя, мій логічний розсудок не покидав мене навіть у найкритичніші хвилини. Спершу я вступив до корчми «Під ратицею» і випив три чарки горілки, щоб провітрити від болю голову. Тоді зайшов до забігайлівки «Підсвинок», щоб підкріпитися. Замовив собі подвійну порцію свинячої печені з пюре та кислими огірками. Це поставило мене на ноги, і я був у силі розправитися з тим зарозумілим блондином і Алісою.

Тепер я ходив від корчми до корчми, від забігайлівки до забігайлівки, поки не обійшов ціле містечко. Але тих сучих коханців ніде не було!

Мені тоді прийшла на ум спасенна думка: вони, мабуть, купаються на Майні й виробляють там усякі неподобності в воді! Я прожогом побіг на пляж. Вже починало сутеніти, коли я добіг туди. Глянувши навколо, мені аж полегшало на душі.

Хлопці й дівчата гасали по березі, кидалися на хвилі й виповнювали миску вечора хтивим сміхом. Деякі дівчата були без ліфчиків і, бігаючи, так розмахували грудьми, що кущі шуміли. Я миттю забув про Алісу й блондина. Стояв собі під деревом і сприймав вирування краси навколо мене.

Це привело мене до усвідомлення, що, хоч час летить дуже скоро і зупинити його не можна, все ж ми можемо зупинити себе, ставши збоку поза часом. І світ тоді виглядає дивнішим, містерійнішим і гарнішим, — начеб ми дивилися на нього іншими, не своїми очима. Звичні речі й явища набувають нового змісту, і людина відчуває тоді повноту, стає задоволеною життям і собою.

Роздумуючи про такі загальні речі, я, насправді, вихлюпував свої почування. Ці молоді дівчата, такі одверті й безсоромні, згладжували гострі кути в моїй свідомості, збуджували тугу за красою, за молодістю, і відкривали мене до звуків життя.

Я простояв би цілу ніч у такому мрійливому стані. Та несподівано з ріки виринула гарненька дівчина, вибігла на берег і, витираючися рушником, усміхнулася до мене. Вона була одною з тих без ліфчиків. Її пухкеньке тіло парувало молодістю. Дівчина мені справді подобалася, і я відповів на її усміх низьким поклоном. Дівчині подобався мій блазнюватий жест. Вона розсміялася і підійшла до мене.

— Добрий вечір! — привіталася.

— Не тільки добрий, а просто чудесний!

— А чому ви не купаєтеся?

— Бо не вмію плавати й не маю охоти топитися.

— Я вас навчу!

— Топитися чи плавати?

Дівчина розсміялася:

— Почнемо з того, що вам легше виходить.

— Наскільки я мав нагоду переконатися, мені найлегше виходить топитися.

— То ще не найгірше, матимете приємну смерть в обіймах хвиль.

— Ні, спасибі. Я волів би мати приємне життя в твоїх обіймах.

— Це можна влаштувати. А чому ви стоїте зодягненим?

— Бо соромлюся показувати своє тіло.

— Хіба воно таке погане?

— На мою думку, так.

— Ваша думка може бути необ'єктивною.

— Я людина з філософським нахилом, тобто до великої міри об'єктивна. Принаймні намагаюся бути об'єктивним.

— Давайте я сама переконаюся! — вона вхопила мене за руку й потягнула під кущ.

Як добре вихований джентльмен, я не ставив опору. Вона стягнула з мене сорочку, штани й підштаники, — і я стояв, мов агнець Господній, перед її осудом.

— Що ви комплексуєте? Ваше тіло гарне, — сказала захоплено дівчина.

— Яке там гарне! — обурився я. — Худе, як мотовило. Нема в мене ані серйозного пуза, як бачите, ані мускулів, ні волосся на плечах.

— Сучасні жінки не захоплюються такими властивостями в мужчин. Вони люблять аскетично-інтелектуальних типів.

— Та я таким і є! — скрикнув я, захоплений самим собою.

— Тому я й потягнула вас під кущ.

Я був одуховлений і, одночасно, сердитий на себе. Через незнання оцих самозрозумілих істин, які дівчина відкрила мені, я в минулому тратив так багато нагод з молодими дівчатами.

Але терпець дівчини урвався, — вона не мала найменшої охоти продовжувати дискурс зі мною. Та й я давав перевагу фізичному діалогу в такій винятковій ситуації. Тож, коли вона кинулася мені на шию, я дуже радо піддався її насильству і зсунувся з нею на великий рушник, який вона раніше простелила на траві.