— Тобто забагато грошей беру від тебе?

— Це само собою. Але я не це мав на думці.

— А що?

— Ти стала мені дорогою в емоційному сенсі.

— Та невже! — скрикнула Гільда й, задоволена, голосно розсміялася.

— Я думаю, що покохав тебе…

— Тільки думаєш?…

— Ні, не тільки. Я так почуваю.

Гільда відразу споважніла.

— То, може, ми повинні жити разом? Ти мене також вдоволяєш в багатьох відношеннях.

— Не в усіх?

— Ні, не в усіх. Такого мужчини нема, щоб вдоволив мене в усіх відношеннях.

— Якщо тобі вистачає й того, що я спроможний тобі дати, то я дуже радо… але…

— Що «але»?

— Мені не вистачить грошей на таку дорогеньку жінку, як ти.

— Коли ти станеш моїм мужем, я не буду брати так багато грошей від тебе.

Мужем! Що їй найшло на голову! Я не пропонував їй женячки. Нема дурних! їй тільки вхопити б мене за яйця, а тоді танцюй, Мефістофелю, як Гільда закрутить.

— Я запропонувала тобі одруження, — збила мене з толку Гільда.

— Вибач, я не додумався.

— То додумуйся скоро, бо в мене охота пройде.

Вона приперла мене до кута. Я ніяк не хотів жити з Лізою, сама думка про таку можливість була осоружна мені. Та й Гільди не хотів втрачати, бо нікого кращого не мав. Якщо вона справді не братиме так багато грошей від мене, то чому не пожити з нею? Женячка не така висока ціна за таку приємність, яку я відчуваю з нею.

— Я з найбільшою радістю оженився б з тобою, але…

— Знов якесь «але»?

— Я звик до філософських диспутів із компаньйонами…

— Тобто звик ходити до корчми?

— Саме так.

— Я також звикла до свого стилю життя.

— Тобто приймати мужчин?

— Саме так.

— То що нам тоді робити? — спитав я розгублено.

— Я й над цим подумала. У будні дні будемо жити разом. Від вечора п'ятниці до ранку понеділка ти будеш жити в себе й ходити до корчми, а я буду приймати найдорожчих мені мужчин у себе.

— Чудово! — скрикнув я захоплено. З мудрою жінкою завжди можна домовитися.

— А за два тижні справимо весілля. Три дні будемо, без передишки, кохатися.

В одну мить з мене злетіли всі сумніви. Гільда найкраща-таки жінка для мене!

Оскільки ж це була п'ятниця й почало сутеніти, я накинув на плечі пелерину, палко поцілував Гільду, поплескав її, як дружину, по задку й побіг до корчми.

Перебування в Гільди та кохання з нею були раюванням. Але неможливість відірватися від неї і хоч на мить заскочити до корчми упродовж цілого тижня — було нестерпною мукою. Тож у п'ятницю, коли я вже вирвався на волю, — біг вулицями, не відчуваючи землі під собою. А коли влетів до корчми й побачив посоловілих компаньйонів перед порожнім, без горілки, столиком, я ледь не розплакався. Вони цілий тиждень чекали на мене! Кращої вірності в житті не зустріти. Не гаючи часу на вітання з ними, я відразу замовив пляшку.

Ми цокнулися, як найрідніші брати, і випили, щоб сполоскати і зробити еластичними для диспутів горла. Коли ми в такій сердечності спорожнили першу пляшку, мені прояснилося в голові, і я почав нормально думати. І перше, що я з приємністю усвідомив, було те, що Ліза не бовтала цицьками навколо мене й не цмокала мене в щоки. Оглянувшись, я нарешті помітив, що нас обслуговувала нова офіціантка, кругленька, повненька, дуже схожа на Лізу. Тому я спершу й не помітив, що це не Ліза. Компаньйони повідомили мені, що Ліза вже не працює в нашій корчмі. У напливі радості я замовив другу пляшку.

— А чому вона перестала тут працювати? — поцікавився я.

— Бо, як нам сказала, не хотіла більше бачитися з тобою.

— Як це не хотіла! Що це за поведінка? Вона не знає елементарних правил етикету. Я все-таки утримував її, і якась вдячність належала б мені.

— А хіба тобі того треба, — розсудливо промовив Вольф.

Насправді мені того не треба було. Насправді я був щасливий, що вона нарешті забралася звідси. Нарешті я можу спокійно пити горілку. Та найважливішим було те, що не треба буде шукати нову корчму, про що я вже серйозно думав, бо не лізла мені горілка крізь горло в присутності Лізи. А міняти корчму не так просто. Чоловік звикає до атмосфери, прив'язується емоційно до обстановки, любить пияків, які стало сидять за тими самими столиками й безнастанно говорять ті самі речі, навіть горілка у своїй корчмі краще смакує.

Та коли минув наплив радості, я поцікавився, що все-таки сталося з Лізою. Мої компаньйони м'ялися, пробували завернути розмову в інший бік, але я наполягав. Для мене найважливішим було дізнатися, в якій корчмі Ліза працює, щоб випадково не напоротися на неї. Компаньйони потішили мене, що Ліза не працює ні в якій корчмі.

— Як-то не працює? А з чого тоді живе?

— З кохання! — розреготався Бруно.

Бруно ніколи не відзначався тонкощами, тому я й пропустив його дурну репліку повз вуха.

— Кажіть, до чорта, що сталося з Лізою, а то не буде третьої пляшки!

Приперті до стіни, компаньйони сказали мені, що Ліза вийшла заміж. Мене наче обухом вдарило. Це була несподіванка, яку важко було проковтнути.

— Як вона могла виходити заміж без мого відома й благословення! Така поведінка вкрай негідна! Не тільки негідна, а й дурна. Бо в напливі радості я міг дати їй гарне придане.

— Га-га-га! Вона кожної ночі дістає гарне придане, краще, ніж діставала від тебе, — знов розреготався Бруно.

Цим разом я образився. Я був свято переконаний, що саме я якнайкраще вдоволяв Лізу в ліжку. Принаймні вона ніколи не нарікала. Навіть Гільда задоволена мною. А вона розуміється на цих речах.

— То за кого вона вийшла заміж?

— За того блондина, з яким колись волочилася Аліса.

Моя чоловіча гордість відразу присіла. Блондин був молодший і гарніший за мене. І напевно мав чим вдоволяти Лізу краще за мене. Та це ніяк не потішило мене. Мені було б далеко легше, якби вона вийшла заміж за якогось каліку. Тоді я навіть побажав би їй щастя в житті. А той зарозумілий і пихатий блондин вже давно сидить мені в печінках!

Але не в тому справа. Ліза отак нагло й несподівано не могла вийти заміж. Вона давно вже мусила злягатися з тим блондином. А в той самий час прикидалася вірною мені, вдавала святеньку, хоч до серця прикладай.

Та хто зна. Може й, розлютившись на мене, вона отак без задуми, без всяких церемоній та інтимних баляндрасів, вирішила вийти за блондина. Від жінок всього можна сподіватися.

Звичайно, я останнім часом не міг дивитися на неї, хотів за всяку ціну позбутися її. Але не в такий принизливий для мене спосіб. Воно було б далеко достойніше, коли б я перше оженився з Гільдою і дав Лізі копняка. А вийшло навпаки. І не треба тут великої логіки, щоб довести, що діставати копняки від любої колись жінки — не дуже-то приємно.

Я купив компаньйонам третю пляшку, а сам пішов додому, щоб забути про Лізу і звернути свої думки до прекрасної Гільди. Але й у цьому не знайшов багато потіхи, бо усвідомив, що Гільда саме сьогодні вдоволялася з іншими мужчинами, а я самотньо волочився вулицею додому Куди не повернуся, всюди неприємності.

Тож, коли я зайшов до свого мешкання, на мене повіяло холодом. Ліза не чекала на мене гола при одвірку. І в мешканні було надто тихо. Я раптом почувся скривдженим долею. Все-таки Ліза була чудовою жінкою. І я знову по-справжньому затужив за нею. Приємно було, коли вона залазила до мене у ванну й виповнювала її своїм розкішним тілом. Гарні були часи!

Ліза саме тепер, у теперішній ситуації, підходила б мені найідеальніше. У будні дні я переживав би з Гільдою сеанси дикого кохання. А вікендами мав би злагоду й безмежне задоволення від пухкенького Лізиного тіла. Ідеальнішого укладу стосунків не можна й уявити.

Але той проклятий блондин знівечив мені можливість такого прекрасного життя!

Моє життя нарешті набрало змісту й глибини. А з цим прийшла також гармонія і злагода. Гільда розуміла кожний порух моєї душі, кожну вібрацію моїх почувань, — і вдоволяла їх якнайглибше, чи, радше, вдоволялася мною якнайбільше й безцеремонно. Це відносилося не тільки до сексуальності, але й до духовних сфер. Гільді імпонувала моя ерудиція, інтелектуальна ширина й філософська поза. Будучи розумною жінкою, вона заводила зі мною гарячі диспути про екзистенціалізм, конструктивізм, деконструктивізм, онанізм, — аж мені голова ходила обертом. Ці диспути кидали її в таке невтримне натхнення, що вона здирала з себе і з мене одяг і віддавалася кількагодинному шалу кохання.