Вона, виходячи заміж, не зважала на репутацію Вахтанга як джиґуна, зальотника, їй, молодій актрисі, сцена ввижалася місцем священнодійства, а досить відверті розмови й чутки про той чи той перелюб вважала виплодом нездорової фантазії літніх актрис, костюмерш, гримерш, і коли одна з актрис, Басалаева, тридцятирічна пещена дамочка, дружина високого міського чиновника, із загадковою усмішкою сказала Тамарі у гримвбиральні, розпитавши перед тим, як їй ведеться у заміжжі: «Еге ж, еге ж… а твій Вахтанг — боєць», вона не відразу зрозуміла смисл тієї фрази, пустила її повз вуха, бо подумала, що йдеться про сміливий виступ Ерастова на зборах, що на них мало хто наважувався не те що на критику — бодай на зауваження на адресу чи то дирекції, чи режисури.
Ту фразу розтлумачила їй невдовзі костюмерша Лідія Львівна, зухвала у поведінці хоч би й з художнім керівником, а з акторами, народними і заслуженими — і поготів. Лідія Львівна підсіла до Тамари, коли нікого поруч не було, погладила її плече і сказала: «Дитино, або вгамуй свого чоловіка, або йди від нього. Він тебе зраджує. На власні очі бачила. Оту моралістку, Басалаеву, у закапелку, по-собачому. Вибач. На якого біса тобі, молодюсінькій, цей підстаркуватий кобеляка? Поки дітей нема — тікай від нього. Не віриш? То я тобі скажу, що труси в нього у білий горошок, а біля копчика — родимка».
Тамара, слова не сказавши чоловіку, проти ночі забрала речі і повернулася у свою комуналку: Ерастов був зайнятий у вечірньому спектаклі. Ніч-запівніч чоловік став штурмувати двері комунальної квартири — телефона там не було, але Тамара його не впустила, лише у прочинені на півдолоні двері, взяті на ланцюжок, сказала: «Гарем не для мене. Йди під три чорти».
Всі подальші спроби Ерастова повернути втікачку нічого не дали. Тамара подала на розлучення. У суді чоловік намагався довести, що його обмовили, а наївна молода дружина повірила пліткам, проте суддя, літня жінка з незворушним поглядом василіска, пустила ламентації красеня-актора повз вуха і позов Тамари задовольнила.
Недовзі, несподівано для трупи, Ерастов подав заяву на звільнення і здимів з міста. Даремно цікаві шукали пояснення цього вчинку у романтичний спосіб: мовляв, розбите серце, ображена гідність, і кидали криві погляди у бік Тамари. Все було значно простіше й тривіальніше. Чоловіку Басалаєвої стало відомо про окрасу, що нею оздобив його чоло Ерастов, і героя-коханця утришия вигнали не тільки з театру, а й з України.
Відтоді аж до приходу в театр Петриченка-Чорного Тамара не шукала собі щастя у шлюбі, театр був її єдиною розрадою.
Олександр Іванович до Харкова примудрявся бути холостяком. Романи в його житті були, але він придумував для них назви інших літературних жанрів, і прозивав, залежно від тривання у часі чи ще за якимись ознаками, то повістями, то новелами, то нарисами. Він знав ціну театральним амурам, що виникали з нічого й так само щезали в нікуди, рідко коли лишаючи по собі якийсь слід, то й поклав собі ніколи не бути випадковим персонажем у цих скетчах чи одноактівках.
Вважай, уперше в житті він відчув щось особливе, непояснимо сентиментальне і тривке, побачивши в новому для себе театрі Тамару, яка на тоді, позбувшись прізвища зрадливого чоловіка, повернула собі дівоче — Третьякова. Куди й поділися табу стосовно жіночого акторського племені і набутий чоловічий досвід, що в ньому була солідна частка скепсису.
Тамарі тоді було двадцять п'ять, йому значно більше, але не настільки, щоб це могло стати темою плитких і слизьких розмов у театральних кулуарах. Про невдале заміжжя Третьякової Олександру стало відомо випадково, він не надав жодного значення цій інформації, бо й справді не вважав цю обставину чимось посутнім для свого несподіваного і все глибшого почуття.
Тамара сприйняла перші знаки уваги режисера з насторогою, хоча вродженим ірраціональним почуттям виокремила Олександра з-поміж інших мужчин театру, та й сторонніх прихильників її обдарування з числа глядачів і деяких чиновників обласних інституцій, готових багато на що, аби стати якомога ближче до вродливої жінки, нехай актриси.
Після вдалої прем'єри вистави, де Третьякова грала героїню, Петриченко-Чорний запросив усіх акторів до себе аби відзначити успіх. Казенні його двокімнатні апартаменти досі стояли майже пусткою, добре, що від попереднього пожильця лишився величезний стіл, купа бувалих у бувальцях стільців і ослонів. Олександр придбав одноразовий посуд пластикові скатертини, купу пляшок спиртного і наїдки, що впали йому в око у сусідньому гастрономі, де був шикарний відділ кулінарії.
Він затіяв усе це не тільки тому, аби ближчі й зрозумілшп стали йому ті, з ким на репетиціях неоднораз був прискіпливим, а то й різким, іноді аж нестерпним, і не сподівався, та й не хотів стати «своїм» — це було проти його правил, і взагалі було б неприродним; йому хотілося бути ближче до Тамари, побачити її у своїй квартирі, зробити хоча б маленький крок, півкроку до неї як до жінки.
Гульбище затяглося за північ, розходилися купками і поодинці. Олександр викликав для Тамари таксі — жила далеченько від нього — і поїхав з нею, незважаючи на запевнення, що все буде гаразд. Вони майже не розмовляли в машині, він тільки дивився на неї.
— Ми вам залишили такий розгардіяш, — сказала Тамара, виходячи з таксі.
Олександр вийшов за нею, взяв за руку.
— Справді, повний безлад. І тут, і тут.
Жест його міг здатися театральним — він приклав долоню до лоба, потім до серця — але погляд був благально-ніжним. Тамара знітилася, але вдала, що йдеться лише про побутові речі.
Олександра розбудив дзвінок. Подумав, що телефон, підійшов до нього, зауважив: перша година. Дзвінок повторився, і сонний Олександр нарешті зрозумів, що хтось стоїть за дверима.
То була Тамара.
Більше року вона мандрувала між його квартирою і своєю комуналкою, умовляючи Олександра почекати зі шлюбом.
— Хіба тобі погано? Ти вільний, я вільна. Пліток не буде, що віддаєш дружині ліпші ролі.
— І так пліток повно. Чому не хочеш за мене? Застарий? Чи не любиш?
— Не кажи так.
— Що, не можеш забути давньої кривди?
Тамара замовкла, і Олександр, розуміючи, що сказав зайве, теж мовчав; потім, не витримавши безглуздості того що чинилося в душах обох у цьому безгомінні, обійняв її і сказав:
— Як хочеш… Сама скажеш…
Вони одружилися навесні, і всі ті роки, що Тамаоа була поруч і в театрі, і вдома, між ними жодного разу не поповчила ота лиховісна іскра, що виникає інколи з нічого але неl віщує нічого втішного.
Тому Петриченко-Чорний не був готовий до відмови дружини переїхати в його новий театр. Він розумів, що Тамара багато що втрачає: як не як — заслужена артистка, репертуар, преса, публіка, а тут починати треба, вважай, з нуля… Але ж існувало інше, воно мало переважити, якщо не перекреслити, то, принаймні, відсунути на другий план акторські амбіції…
Півроку чекав Олександр остаточного вибору дружини, сподіваючись, що врешті переконає Тамару переїхати до його, нарешті цілком його театру, де можна здійснити заповітні проекти, здобути право на жаданий маршальський жезл, що про нього мріє кожна творча особистість — без цього стимулу пісне життя, хоч як прикидайся байдужим до слави і перед собою, і перед людьми.
Марнославство — кепська річ, але акторська вдача така, що без нього не обійшовся жоден, хто вважає театральний кін метою і смислом життя. Можливо, дружина ще тривалий час вагалася б, та Олександру допоміг випадок: головний режисер чи не вперше за добрий десяток років віддав головну роль в новому спектаклі не. Тамарі, а зовсім молодій акторці.
Приїхавши до Харкова, аби забрати дружину, Олександр пішов до головного, давнього приятеля, аби потиснути йому руку і подякувати.
— За віщо? — спитав спантеличений Тимур Андрійович.
— Ти мені дружину повернув.
— У якій це спосіб? Що сталося?
— Забираю її до себе.
— Як це розуміти?
