Іван Трифонович прийняв пропозицію, пообіцявши, що компенсує всі клопоти, як тільки відповідна комісія вирішить питання працевлаштування і житлове. Одначе хвороба, набута на Півночі, втрутилася у ці плани, і через три місяці, саме під Новий рік, батько помер у акторській квартирці, щойно виписавшися з туберкульозної клініки.

Олександр Іванович і тепер не міг би певно сказати, ким вважав чи вважає батька — героєм на зразок «перших хоробрих» українців двадцятих років або ж наївняком-невдахою, який ліг під чавунні колеса жорстокого механізму влади, сам бувши одним із гвинтів чи гайок тієї конструкції. Можна — і, мабуть, треба було — вважати, що батьків протест був одним із перших виявів непокори, котрі помножилися потім, поступово, повільно, але невідворотно наближаючи глобальні суспільні переміни. Але долі вже широко відомих нібито переможців, колишніх в'язнів сумління, чиє життя було обірване у політичних битвах або перейшло у річище протестного споглядання реалій новітнього поступу держави, ставили під сумнів не так доцільність їхнього жертовного шляху, як готовність суспільства прийняти радикальні рецепти виходу із зачарованого кола конформізму й покори.

Після курсів колеги вмовили Олександра не шукати місця в якомусь із московських театрів, не ставати попихачем у того чи того відомого режисера (багато з них викладали і робили пропозиції слухачам, зокрема і йому, Петриченку-Чорному), не чекати роками можливості поставити щось самому, а піти у вільне плавання режисером-постановником масових видовищ, що ставали модними, бо приносили концертним структурам чималі гроші, та й ще давали можливість і конструкторам цих дійств, режисерам, добре заробити.

Незважаючи на досить гострі суперечки, що виникали вряди-годи між дядьком і племінником, Олексій Трифонович прописав родича у московській квартирі.

— Буде хоч кому поховати старого, — сказав він Олександру. — Не лишати ж оце все нинішнім бузувірам. Ніхто не знає, як воно поведеться тобі в житті. Професія твоя хистка, хлопче. А так хоч притулок тобі надійний.

Даремно було відмагатись.

Телеграма від дядька знайшла Олександра в Новосибірську, там аншлагом пройшло два стадіонних дійства, далі мали їхати у Красноярськ, а потім у Владивосток. Текст був короткий і безапеляційний: «Приїзди негайно Більше нікому».

Залишивши все на напарника, Петриченко-Чорний полетів до Москви. Дядько вже не виходив на світ Божий, лежав, постогнуючи, на застеленому ліжку. Олександр викликав лікарів, ті наполягали на негайній госпіталізації, але Олексій Трохимович тільки кволо відмахувався.

— Я свій діагноз знаю вже відколи… Ну, помучите старого, опромінювати будете — і що, одужаю? Не брешіть собі й мені. Час мій вийшов. І так більше від батька вдвічі прожив. Досить. Знеболювальне випишіть — і вільні.

Відомча поліклініка сповістила міністерство, похорон був пристойний, на подушечках несли нагороди покійника, поминали Петриченка у міністерській залі, де відзначалися і мажорні, і печальні події. З ровесників Олексія Трохимовича лишилася жменька, деяких вели до мікрофона й назад до столу подпідручки, говорили вони слова, ніби написані заздалегідь і розмножені під копірку, дикція теж була схожа, бо й зубні протези, штучні щелепи теж робилися, вочевидь, тими самими фахівцями у відомчому медичному закладі.

Слухали ветеранів неуважно, знехотя, в залі переважали люди середнього віку з обличчями, сповненими відповідальності за велику державу, вдягнені у коректні однострої темних і темнуватих кольорів. їхні рухи при столі були уповільнено-округлі, лише чарку вони пили одним духом і так само швидко наливали нову. Олександру здалося, що майже нікому із присутніх не було шкода його заслуженого міністерського дядька, а вся ця учта — лише привід для того, аби попоїсти і випити на халяву — за рангом покійного гроші на похорон і поминки виділялися з бюджету.

Років три мотався Олександр Петриченко-Чорний неосяжними просторами Радянського Союзу, ставлячи грандіозні видовища на потребу публіки, що її ці стадіонні постановки електризували, надихаючи на трудові і всілякі інші подвиги, аж поки каса не почала подавати тривожні сигнали, і ажіотаж навколо масових дійств, а хоч би яка велика із зірок естради чи театру була ангажована на п'ятнадцять-двадцять хвилин, ішов на спад.

Петриченко-Чорний повернувся до Москви, шукав, де б докласти силу й талант, кілька років асистував своєму ровеснику, молодий театр якого ставав популярним, а далі й модним у столиці, де попри пильне око культуртрегерів з погонами на сорочках під цивільними піджаками множився вірус невпокореного новаторства. Колега дав Олександру можливість вийти на публіку з власною постановкою. Петриченко-Чорний обрав Аристофана, і не безпрограшну «Лісістрату», а п'єсу «Жаби».

Працював він запоєм, толерантно вигострював і осучаснював античний текст так, аби він звучав злободенно. Преса, зубаста московська преса, виставу помітила, навіть одіозна «Комсомольская правда» віддала невеличке місце на шпальті, аби, з одного боку, похвалити режисера й акторів, а з другого — висловити щонайменше сумнів у автентичності текстів, особливо проголошених хором. Добре, що пасквілем на російську дійсність не охрестили. Головний режисер мав тривалу розмову з Олександром, зажадав прибрати, як він висловився, зайвий радикалізм, бо це поставить під удар весь репертуар, якщо не сам театр, який з таким трудом добував собі місце під сонцем межи інших, всесвітньо відомих, дуже відомих і теперішніх успішних і модних. Петриченко-Чорний обстоював своє бачення — мабуть, необачно, бо після кількох спектаклів «Жаби» зійшли з репертуару, хоча зала порожньою не була.

Олександрові на тоді йшов четвертий десяток, роль старшого куди пошлють була принизливою, він кінець кінцем полаявся з головним і подав заяву.

Доля, одначе, була прихильна до нього, бо саме у цю пору знайшов його у Москві колишній, ще інститутський однокашник, на тоді художній керівник знаного харківського драматичного театру, і запросив до себе — оновити репертуар, сформувати афішу, дістати, зрештою, звання на батьківщині. Зрештою Петриченко погодився і з головою поринув у роботу. Однокурсник не злукавив, дав колезі карт-бланш щодо репертуару, взяв на себе всі перемовини з чиновниками відділу культури, з обласним ідеологом, поцінувачем талантів актрис.

Працювалося Олександрові комфортно, спектаклі, поставлені ним, були помічені не тільки у старій, а й у новій столиці, художній керівник, Тимур Андрійович Бреза, пробив колезі звання заслуженого. Саме тут, у Харкові, Петриченко-Чорний одружився з актрисою свого театру.

Точніше кажучи, врешті вона дала згоду на шлюб. їхній роман міг тягнутися нескінченно довго, хоча Олександра не влаштовувала роль коханця вродливої і незалежної жінки, котра приходила в його простору квартиру на кілька годин, кілька днів, а потім полишала його холостяцьку територію і поверталася в свою комуналку, де їй дісталася від покійних батьків величезна, метрів сорока, кімната, поділена на дві половини вутлою перегородкою, і дві конфорки однієї з трьох газових плит на кухні-вокзалі. Але він стоїчно вичікував, не форсуючи матримоніальної події.

На відміну від Олександра, Тамара Томівна вже побувала під вінцем. Початкуюча актриса не встояла перед чарами тодішнього прем'єра, красеня Вахтанга Ерастова, сорокарічного брюнета, який уже грав Федю Протасова, але міг і Чацького. Коли Ерастов побачив, що кавалерійською атакою дівочі мури не здолати, він запропонував удвічі молодшій Тамарі руку і серце. Перший рік молодята прожили щасливо — принаймні так це виглядало для стороннього ока, а потім стали все більш відчутними майже непомітні підземні поштовхи, що віщували наближення серйознішого катаклізму. Попервах аж до дрібниць уважний до юної дружини, аж запопадливий, ніжний у ліжку, бо на свій неабиякий подив узяв її незайманою, Вахтанг досить швидко перетворювався на сибарита, вимагав не зрозумілої Тамарі якоїсь східної уваги до своєї особи (у жилах Ерастова нуртувала частка грузинської крові), міг жбурнути мало не в обличчя невипрасувані шкарпетки, і хоча потім бурхливо вибачався, не міг не посіяти в душі юної жінки зерен якщо не розчарування у шлюбі, то якоїсь позасвідомої настороги.