Але яку прогресивну роль відіграли народні маси тоді, у травні 1606 року, в Москві? Крім того, що допомогли своїми виступами — сліпими й криваво-погромницькими — князеві Василію Шуйському дорватися до найвищої у Московському царстві влади і стати царем, — більше ніякої. А втім, до дечого це таки призведе. Царювання Шуйського виявиться далебі гіршим за царство поверженого народними масами Дмитрія Івановича, і невдовзі в Московськім царстві-государстві спалахне громадянська війна. А з нею — голод, руїна, смерті... Тисячі, десятки тисяч смертей і нещасть. Аж доки Шуйський не буде зметений з трону, — більше нічого «прогресивного» народні маси своїм виступом у травні 1606 року не принесуть...
Василій Шуйський був із знатного роду, а такі високі титули, як боярин, воєвода, князь, ще і ще вивищили його над іншими знатними у Московській державі. Був він сином боярина князя Івана Шуйського і походив з роду відомих князів Шуйських, потомок великих князів Суздальських і Нижньогородських, які, в свою чергу, були потомками князя Андрія II Ярославича.
Було чим і пишатися, і гордитися, і самовеличатися. І зрештою, домагатися — відверто вимагаючи її — верховної влади в царстві-государстві. Себто влади царської.
А вінця царського Василій Шуйський домагався — маючи на те деякі підстави, а в певні періоди навіть законні, у порівнянні з іншими претендентами, — чи не все життя, але...
Все зіпсував Борис Годунов, який і перехопив царський вінець — для своєї власної, зрозуміло, голови. Бо хто ж добуває царський вінець для чужої?
Знаючи, що князі Шуйські — одні з реальних претендентів — за знатністю їхнього роду і колишньою близькістю до Івана Грозного — на царство та корону, Борис Годунов, ставши царем — як, то інша мова, — жорстоко і цілеспрямовано їх переслідував.
За натурою своєю (до речі, неординарною) Василій Шуйський був хитрий і водночас підлесливий мужичок (i це він — боярин, воєвода і князь із знаного князівського роду!): де треба гнутися — гнувся, аж ніяк цим не гидуючи, де треба було догодити — догоджав, прислужуватися — охоче прислужувався, показати гонор — показував (перед, звісно, нижчими). Де треба було бути добрим, був добрим, жорстоким — був і таким. Але більше був улесливим, вмів тримати ніс по вітру, як звір, загнаний у пастку, гостро відчував небезпеку і вправно обминав капкани, тож і не дивно, що невдовзі став єдиним із князів Шуйських, котрий уцілів. Більше того, зумів навіть залишитися при службі в Кремлі. І це — при постійному і стійкому переслідуванні Шуйських, що його чинив Годунов. Василь Іванович не був винахідливим, буцімто боявся будь-якого нового кроку і в той же час виявляв завидні терпеливість та стійкість, що межувала чи не з тихою та непримітною мужністю.
Його молодість минула за Івана Грозного. У 1580 році він був навіть дружкою — весільним боярином — на останньому женінні велелюбного царя з Марфою Нагою, а в двох наступних роках стояв воєводою з полками на річці Оці, охороняючи кордон на випадок, якщо хан Тохтамиш піде на Москву. Але хан тоді так і не зважився йти на Москву, і невідомо, чи виграв від цього (зберігши своє життя) воєвода Шуйський, чи програв — не змігши заявити про себе в ратному ділі.
Після смерті Івана Грозного Шуйський виступив проти претендента на царський трон Бориса Годунова — ще раніше він виступав і проти Федора Івановича, останнього Рюриковича на руському престолі. А після його смерті, у зв’язку з тим, що династія Рюриковичів була перервана, оголосив про свої права на руський трон, вважаючи, що він за знатністю більш достойний його, ніж Борис Годунов, але... Не виграв. Хоч нічого особливого й не програв. А втім, Годунов, ставши царем, велів схопити і відправити у заслання Івана Петровича та Андрія Івановича Шуйських, велівши їх у засланні прикінчити без пролиття крові. Шуйських охоче задушили... Але Василій Іванович, тоді головний Шуйський, дивом уцілів і вивернувся майже із зашморгу. Чи завдяки своїй винахідливості та спритності (був як в’юн, якого, слизького і вертлявого, не просто було схопити рукою). На той час, як Борис Годунов утвердився на троні, Василій Шуйський став беззаперечним главою роду Шуйських і, як писатимуть історики, на довгі роки покорився цареві, якось приборкавши своє непомірне честолюбство та бажання вивершитися над усіма. І над царем у тім числі.
А коли він, на чолі слідчої комісії побувавши в Угличі, підтвердив смерть малолітнього царевича Дмитрія та непричетність до неї царя, Годунов ніби на якийсь там час аж подобрів до нього.
Але швидко знову запідозрив у ньому головного свого суперника і претендента на трон. І оточив Шуйського цілим гуртом шпигунів та вивідників і донощиків, які слідкували за кожним кроком нелюбого цареві князя... І все ж, не маючи явних доказів, щоб звинуватити його у зраді, Борис як міг — а міг він багато, цар-бо! — дозоляв і пакостив — не по-царському, звісно, Шуйському своєю підозрою. Навіть в особисте життя князя втручався, віднявши у нього сімейне щастя. Не дозволяв йому навіть женитися (було, було й таке). Кілька разів відсторонював його від двору, заборонивши опальному князеві навіть у Кремлі з’являтися, а потім знову приближував. Грався з ним, як кіт з мишею. Багатьох людей тоді карав без суду й слідства, тільки за підозрою, що вони з симпатією ставилися до Шуйських. Трудно було за таких умов уціліти, навіть обережному та винахідливому, але Василій Іванович — от вже в’юн! — зумів вивернутися і вціліти, кожен раз завчасно вивертаючись од небезпеки та виявляючи при цьому завидну витримку й обережність — чого-чого, а цих якостей у нього було із запасом.
Але становище його постійно було хистким і небезпечним: один хибний крок — і все. Поминай як звали. Але того єдиного невірного кроку Василій Іванович, завдяки своєму почуттю небезпеки, завжди щасливо уникав. Натомість, вміло догоджав тим, хто був при верховній владі (тих, хто був нижче, він у крайньому разі просто відмітав з дороги, а то й знищував без жалю, а часом і без потреби, — щоб не плуталися під ногами).
Годунову, як сильному і підступному цареві, який тих, кого в чомусь запідозрював, не милував ніколи, — Василь Іванович служив вірно і навіть затято-запобігливо. Цим рятувався, завдяки цьому тримався на поверхні. І був, як казали, непотоплюваним. (Скільки Годунов не намагався його втопити, він, як той поплавець, завжди вихоплювався на поверхню і надійно тримався над небезпечною глибиною.)
Годунов його не просто не любив (цар Борис нікого не любив, у кожному вбачаючи підступних конкурентів на владу, а кого любив, тим теж було не мед, бо немає гіршої любові у світі, як царська до своїх підлеглих: сьогодні ти пан, а завтра — пропав!), а не терпів. І повсюди робив йому підніжки, намагаючись його спіймати на чомусь, викрити у невірності й знищити, але...
Князь Шуйський був не промах, контролював кожен свій крок і кожне своє слово, завжди був насторожі і напохваті та служив і служив, підкреслюючи свою незмінну вірність, тож підозрілий і винахідливий у покаранні цар Борис не міг його в чомусь викрити і схопити за зябра. Тож мусив терпіти, хоч цілком йому і не довіряв, відчуваючи в ньому сильнішого й підступнішого конкурента, який лише вдає, що вірно служить, а насправді чекає зручного моменту, щоб дати підніжку.
Василій Іванович на своїй службі ходив, як би ми сьогодні сказали, по мінному полю, але так жодного разу там, де інші схиблювали, не схибив, тож і не підривався, завжди залишаючись на службі і на поверхні царського болота, котре й не таких, як він, затягувало на дно.
Завжди знав, що треба цареві, і тільки те й робив. І цар Борис аж руки чухав, але схопити в’юна Шуйського не міг. Шуйський незмінно упереджав всі його дії і робив так, що Годунову нічого не залишалося, як терпіти хитрого князя. Хоча аби спровокувати його, загнати на слизьке, раз по раз доручав йому небезпечні справи, аби він нарешті дав маху. Не виходило. Шуйський умів триматися, невірних кроків не робив і добре годив Годунову, ненавидячи його.
