— Чаво, дєвка, плутаєш под ногами?! Ану брись, стерва господская, нам царица нужна! Пошла вон, царская курва!!.
Потім анонімний автор запише у «Щоденнику Марини Мнішек»:
«Коли вона піднімалася, її зіштовхнули із східців, не знаючи, хто це, адже, думаю, якби її упізнали, то її не залишили б серед живих...»
Воістину!
Це був порятунок, але... Крихкий, нетривкий, ненадійний.
Навіть не тимчасовий, а — миттєвий, що міг кожної миті обернутися для неї кінцем.
Головна небезпека на Марину Юріївну чекала ще попереду, і була вона загрозлива і кривава.
«Дєвку із Польщі» розлючений натовп усе ще настирно шукав у царських покоях...
Жіноцтво царських покоїв, хоч яким не було розгубленим і переляканим — та й кожна тремтіла за своє життя, — але свою царицю не видало.
А в палаці все ще гупотіла тупотнява ніг, усі металися сюди й туди — нападники і жертви, чулися крики — нападників і жертв — голосіння і, звичайно ж, він, рідний руський мат. Добірний руський мат, з яким юрба ніяк не могла знайти царицю, аби влаштувати їй під гарячу руку екзекуцію, ту царицю, яку самі ж і вінчали короною ще вчора-позавчора і яку називали «своєю матушкою, велікой царіцей і княгіней», — немає нічого непостійнішого за людську сутність...
І все ж смертельна небезпека для цариці Марини не лише не вщухала, а, навпаки, з кожною миттю стрімко наростала. Царицині покої були переповнені ворожим людом, що перетворився на один роз’ярений і здичавілий тлум, який нишпорив по всіх закапелках покоїв, уперто шукаючи «дєвку з Польщі», тож там і там тільки й чулося:
— Да где же она подевалася... ать-переать...
Хапали фрейлін, сікались до них з ножами й дрюччям.
— Признавайтесь, где она — царица ваша, иначе всех тута порешим ножичками!
Щe раз чи двічі вигулькували перед Мариною, яку незачесану, в накидці з чужого плеча, сприймали за служницю і сікалися до неї: где она... где?
За їхніми переконаннями, цариця мала бути і величною, і вбрана в розкішне вбрання, вся в золоті, перлах і коштовному камінні, ще й мала сидіти на царському троні. Неодмінно в короні. А тут якась ледь чи не замухришка, нечесана, розпатлана, в самій сорочці і чужій накидці...
Вибравши зручну мить, цариця кинулась до своєї спочивальні, хоч рятунку й там не було. Але забігла й принишкла, зачинивши за собою двері на засув. Проте швидко дійшла черга й до спочивальні цариці — розлючені мужички методично обшукували палац — кімнату за кімнатою.
Кинулись до спочивальні — зачинено, і явно зсередини. Значить, там хтось є. Затрахкали кулачищами:
— ...ать-переать! Пущай открывает!!. Знамо — там єнта дєвка із Польщі!
І тоді на виручку цариці кинувся її камердинер Ян Осмольський, вірний, як швидко покажуть події, кімнатний слуга цариці.
Ян Осмольський — а він вартий того, аби був названий по імені, — кинувся до дверей спочивальні, притиснувся до них спиною і розкинув руки, загороджуючи вхід.
— Панове, панове, — він ще називав тих мужичків диких панами, — застерігаю: тільки через мій труп!
— Добром, — вони ще згадали добро! — просимо: відійди геть, пан хороший!
Камердинер повторював, як затятий:
— Тільки через мій труп, панове!!.
— Твоє бажання стати трупом ми чічас уволимо!..
Хтось із тих мужичків, названих камердинером панами, підбіг і кривим шевським ножем з широким лезом штрикнув у груди камердинера.
— Получай, пан хороший!
Камердинер з шумом видихнув останнє в його житті повітря, натомість з рота його ринула кров, він захрипів і повалився на бік.
— Ламай, братци, двері!!
— Це, дозвольте вам сказати, хамство! — кинулась до дверей фрейліна цариці, маленька, завше невгамовна панна Хмелевська й безстрашно загородила нападникам дорогу, вигукуючи своє улюблене, що тут було явно вже не до шмиги. — Ах, ах!.. Скільки пригод за один день! Буде що на старості, — вона не підозрювала, що старості у неї ніколи не буде, — розказувати своїм онукам, як я служила російській цариці, а нашій ясновельможній панночці Марині! Ах, ах!
Вигукувала, не здогадуючись, що й дітей у неї вже ніколи не буде.
— Не смійте, браві мужички! — і плескала в долоньки. — Отямтесь, отямтесь, це кажу я вам — фрейліна Хмелевська. Вам потім буде соромно за ваші... е-е... непедагогічні вчинки. Схаменіться!.. Досить однієї пролитої крові! Її величності немає за цими дверима!
— А це ми зараз і хочемо перевірити.
На маленьку панну Хмелевську, що вся зіщулилась, як зіщулюється курча, коли загледить над собою яструба, посунув здоровенний мужик у розірваній сорочці, бородатий, з виряченими очима, з великою мідною сергою в мочці вуха, що зблискувала криваво у світлі смолоскипа, — в руках він тримав здоровенну дубину.
— Ану відійди, стерво, від дверей!
— Це я — стерво? — вкрай була обурена панна Хмелевська. — Що чують мої вуха? Я — стерво — ах, ах! Вам доведеться відповідати за свої брутальні нечемні слова, пани руські мужики! Вам буде соромно, що ви напали на беззахисну жінку, — ах, ах! Спершу похмеліться, а тоді й приходьте шукати царицю — ах, ах, як пікантно! Буде що розказувати мені на старості онукам!
— Ти що там пасталакаєш, стерво?!
Важка дубина злетіла над головою панни Хмелевської, яка з ляку швидко і міцно заплющила очі, й опустилася їй на голову.
— Получай, шлюха!
Хруснув череп, і панна Хмелевська, так більше у своєму житті й не розплющивши очей, як підкошена впала перед дверима.
Шлях до покоїв, у яких разом зі своїми фрейлінами і камеристками сховалася цариця, був нарешті вільний.
Кілька мужиків, ставши в ряд, розігналися і дружно вдарилися плечима у двері, двері, затріщавши, полетіли на підлогу.
І тієї ж миті по тих дверях у покої увірвалися мужички.
— Де тута єнта дєвка із Польщі, котра цариця?
І в покоях запала мертва тиша, тільки чути було, як тяжко, з хрипом і бульканням у горлі надсадно дихали мужички з ножами, дрекольєм в руках, готові на все, вигукуючи:
— Гдє, гдє єнта дєвка із Польщі?!
Марина Юріївна була в спочивальні. Разом з частиною своїх фрейлін та двома камеристками. Життя її повисло на волосині, адже там її могли виявити нападники. А порятувала її власна... кмітливість. Здоровий глузд (виявляється, вона, вісімнадцятирічна донька польського воєводи, дев’ятиденна московська цариця, таки мала клей у голові).
Чи, як говорять, лій, кебету.
Та ще й не розгубилася за мить до своєї видимої загибелі, коли всім здавалося, що це вже все — кінець її величності.
В ту мить, як затріщали двері, що їх вибивали нападники, Марина кинулась...
І сьогодні все ще дивуються історики, яку винахідливість — дещо навіть аж комічну — перед вірною загибеллю, не розгубившись, виявила тоді вісімнадцятирічна цариця.
Ховатися у спочивальні не було де. Хіба під подружнім ложем, але туди в першу чергу й заглянуть нападники — бо де ж іще шукати сховану людину, як не під ложем?
Фрейліни були такі перелякані, що бовванами позастигали в спочивальні — хто де стояв. Тільки хрестилися тремтячими руками:
— Матка боска!.. Єзус Маріє!.. Святий Міколаю-угоднику — спасіть і помилуйте. Спасіть і помилуйте!..
Двері вже падали.
Ще мить, ще півмиті...
Крайньою під стіною стояла гофмейстерина Барбара Казановська, її, між іншим, далека родичка. Була вона нівроку дебелою і високою. Широка в кості й чималих габаритів, дещо схожа на чоловіка. Під її розміри на ній спідниця, у яку ще й були вшиті додаткові клини. Аби її володарка почувалася вільніше. А щоб пані Барбара мала вигляд, у спідницю зсередини був уставлений (пришитий нитками!) — обруч, аби спідниця навколо гофмейстерини опускалася донизу дзвоном. А він донизу, як відомо, значно розширяється.
Ось на цю особливість дебелої гофмейстерини миттєво — як уже тріщали, вивалюючись, двері — і звернула увагу цариця.
Змиг ока — і вона, кинувшись до пані Барбари (та нічого й усвідомити не встигла), пірнула до неї під спідницю.
Гофмейстерина так і залишилася стояти непорушною, даруйте, тумбою. Тільки закліпала рудими віями.
