Цар Борис Годунов викликав до Москви воєводу Петра Басманова, а для врочистого в’їзду до столиці послав йому власні сани. Цар Борис щедро віддячив воєводі, піднісши йому золоте блюдо з червінцями, чимало срібного посуду, багатий маєток, сан думного боярина і дві тисячі рублів — великі на той час гроші! І назвав його кращим і надійним захисником отєчєства, що відразу ж вивищило Петра Федоровича над усіма боярами, котрі, в свою чергу, заздрили йому немилосердно. Ще б пак! Боярин Петро став єдиним царським радником. Служив вірою і правдою Годунову, а після його смерті перейшов до сина його Федора, який заявив йому: «Служи нам, як служив і отцю моєму».
Петро Басманов клянеться у вірності і приводить своє військо до присяги Федору Борисовичу. Це було 17 квітня. А вже 7 травня цілком несподівано перебігає в табір царевича Дмитрія Івановича, титулованого на Русі як самозванець і єретик. Що стало тому причиною — невідомо. Вочевидь, кмітливий і розумний та далекоглядний Петро Федорович побачив, що перемагає Самозванець, а не цар і, щоб не спізнитися до поділу пирога, перебіг на його бік. Чим і відкрив Дмитрію Івановичу шлях на Москву — цього йому Дмитрій Іванович, ставши царем, не забув. Під час царювання Дмитрія Івановича Петро Басманов відігравав чи не головну роль при його дворі і швидко вивищувався, але... Все зіпсував злополучний ранок 17 травня 1606 року, коли загримів набат у Москві і народ увірвався у Кремль.
Тієї ночі Басманов ночував у палаці царя (чи не до ранку «трапезничали»). Розбуджений вранці шумом-гамом, Басманов, не вагаючись і на мить, вирішив захищати свого пана до останнього. З мечем в руках він з’явився в дверях, загороджуючи вхід у внутрішні покої, де знаходився цар Дмитрій Іванович, встиг розсікти голову одному дворянину, який увірвався з наміром негайно прикінчити Самозванця, накинувся на другого, але...
Але сам упав під ударами ножа дворянина Татіщева...
На цьому рід Басманових урвався — особливо із смертю бездітної вдови і єдиної дочки брата Петра Федоровича у 1642 році.
Дмитрія біля неї не було, хоч він усю ніч був у неї і з нею, — тільки його подушка сиротливо лежала незім’ятою — закохане подружжя спало на одній і добряче її перетовкло.
Хтось із переляканих фрейлін крикнув, що цар Дмитрій, як тільки все зчинилося, схопився і напівроздягнений кудись побіг...
— І... нічого не сказав? — була вражена Марина.
— Що він міг сказати, як його наче вихором видуло із спочивальні вашої величності. Напевне, його величність кинувся готувати оборону. Вся надія тепер на його величність. Зуміє сам спастися — спасе і нас...
Але надії на царя вже не було. Навіть на її співвітчизників. Та й що вони могли вдіяти, як їх самих — кожного в будинку — оточили розлючені московити. Вже пролилася перша кров.
Вже кров лилася по Москві.
Збіговисько вже не лише захопило Кремль, а й увірвалося в царські покої кремлівського палацу...
В царициних покоях металося простоволосе жіноцтво, перелякане і в сльозах, не здатне що-небудь втямити. Та й не могло воно вчинити хоч якийсь опір розлюченим натовпам, які вже багли крові...
Цариця теж металася в самій сорочці, доки хтось із фрейлін не подав їй спідницю і накидку з чужого плеча...
Зрештою пролунала порада:
— Біжімо в підвал — там нас ніхто не знайде!
Це була хоч якась ясність, і жіноцтво з верхнього ярусу палацу кинулося на нижній ярус і ще глибше — у льохи, що були під палацом.
Разом з усіма побігла й цариця. В тій метушні, в тім сум’ятті, де годі було хоч щось збагнути й тверезо оцінити, здавалося, всі забули — навіть вірні їй фрейліни, не кажучи вже про служниць, — про царицю свою.
Цариця була полишена сама на себе, і разом з усіма (вже наближалася тупотнява ніг, галас і мат, крики перших жертв, розпачливі й моторошні) побігла й Марина...
Як вона дісталася підвалу під першим ярусом палацу, де до того, звісно, ні разу не була, — не пам’ятала. Біда, як кажуть, навчить, покаже і розкаже. Здається, її туди принесла хвиля, — ні, вал переляканого жіноцтва, що, перечіпаючись і падаючи, котився вниз... Але вже коли вона опинилася в напівтемному, з низьким склепінням підвалі, де купами збивалися жінки й верещали — там виявилися ще й пацюки, — царицю нарешті хтось із уже отямлених упізнав.
— Ваша величносте, панночко найяснішая, — підбігла якась фрейліна. — Вам тут зле залишатися. Ще й пацюки мерзенні... бррр! — як ніби вони були головною в ту мить проблемою. — Ви чуєте — тупіт ніг наростає... Ось-ось сюди увірвуться кровожерливі варвари... Спасайтеся, поки не пізно.
Як спасатися? Де спасатися? Мить тому вона гадала, що порятунок тут, у льосі, а тепер, виявляється, ще треба кудись за тим рятунком бігти.
Але ніхто не міг порадити бодай кутка надійного. Нічого кращого не придумавши, Марина кинулася з льоху — та й від пацюків у неї по спині мурахи побігли, — назад, на другий ярус палацу. Туди, звідки вона й прибігла, охоплена панікою...
Жіноцтво все ще металося сюди й туди: одні, шукаючи рятунку внизу, в льосі, спускалися туди з другого ярусу, інші, навпаки, шукали порятунку нагорі, тож з плачем піднімалися з льоху, де вони спершу хотіли було сховатися, на верхній ярус.
В покоях ще панували вранішні сутінки. Перед Мариною суцільною вервечкою — одні ж бо піднімалися вгору, інші спускалися вниз — пливли жіночі обличчя — перелякані, з виряченими очима й розкритими від крику ротами, закудлані, майже не зодягнені, і Марина нікого не могла впізнати. Та й було її жіноцтво без звичних білил та рум’ян, без прикрас і навіть без зачісок, і їх годі було розпізнати, хто є хто.
Як і що збагнути — в суцільній тупотняві ніг, у суцільних криках і плачах...
Але це її й рятувало — поки що. Жінки у самих лише сорочках, без багатого вбрання, непричесані і непривабливі, тож були всі на одне лице. Для тих, хто увірвався в палац.
Цариці — яка нічим не відрізнялася від неприбраного жіноцтва — вони в тім зборищі не могли впізнати і якось її виокремити. Та й мало хто з московитів, знав у лице свою нову царицю, прибулу з якоїсь там Польщі, — та й скільки вона там встигла побути нею. Перед простим людом вона не з’являлася, у Москву, а потім і в Кремль прибула в закритій кареті, тиждень перебувала у Вознесенському монастирі, де її ніхто, крім черниць, не бачив, а потім дев’ять днів застілля та гульок...
Але натовп, що увірвався в жіночі покої царського палацу, шукав саме її — царицю Марину Юріївну, шукав і ніяк не міг знайти, хоч кілька разів і здибувався з нею. Тож там і там тільки й чулося:
— Де вона?
— Дєвка з Польщі люторскіє вєри, некрещеная, яку цар царицей сдєлал?
— Гдє? Ігдє она — царица-самозванка?!.
(«Чому... самозванка, як мене законно коронував в Успенському соборі сам патріарх ваш. Він же й надів мені на голову корону», — навіть така ображена думка майнула в голові Марини.)
Збуджена юрба металася у покоях цариці, шукаючи царицю і ніяк не могла її знайти, і від того ще дужче злилася.
— Да гдє же она — дєвка з Польщі?? — Мат-перемат.
Марині здорово пощастило, що московити ще не знали її в лице — а на вигляд у ній нічого царського чи величного: маленька, ладненька, юна ще дівчина — це її й порятує. В перші години бунту, коли годі було сподіватися не лише на милосердя, а й навіть на здоровий глузд. Упізнали б її, дєвку з Польщі, і Марині б настав кінець. Під гарячу руку. Під перше бажання убивати, убивати, убивати! Але ті, хто увірвався в покої, не знали її в лице — слава Богу. Хоча в тій метушні-колотнечі й здибували її раз по раз.
Та й надто збудженим було те юрмисько — як мисливці на ловитві, на гонах, коли женуться за своєю жертвою...
Її навіть штовхнули й обматюкали, аби не плуталася під ногами, й відтиснули зі східців під стіну разом з іншими жінками, котрі або спускалися вниз, або все ще піднімалися нагору.
Один бородатий (борода руська, лапотна) в якійсь сірячині (по-їхньому сермязі) вишкірив на неї рота з жовтими гнилими зубами — на Марину пахнуло смородом, — і крикнув їй:
