Впіймавши докірливий погляд Марії, спохмурнів.

— Мені можна, сестро. Все можна. З мене вже взяти нічого.

Нарешті я впізнав: то був Іван, улюблений брат Марійки, — той самий, що врятував їй життя під вагонами.

Незабаром я дізнався, що Івана зо два роки тому привалило деревом — на все життя лишився калікою: ушкоджено хребет, віднялися ноги. Прокопа, старшого брата, погнали далі в тайгу, бо тут уже товарний ліс вирубали.

Прокопові досі таланило брати відпустку на сінокіс — без корови тут не прожити. А її, годувальницю, місяців сім доводиться в хліві тримати — зими тут довгі й осоружні, мов життя невільницьке.

Городина, хоч і не всяка, вистигає — картопля, капуста, цибуля, морква. Огірка й помідора не побачиш, а згадки про такі ласощі, як кавун чи яблуко, уже і в пам’яті не лишилося. З хлібом вельми сутужно. Влітку плотогони повертаються на лісорозробки — в них можна борошна купити. Власне, це не купівля, а обмін — на сало й вершкове масло. Кабанця вдається вигодувати: картоплі доволі. Землю тут ніхто не міряє. Але скільки ж їй, горопашній, доводиться спину горбити, аби прогодувати себе й брата!

Із сусідів лишилася тільки баба Явдоха, їй уже дев’ятий десяток у віконце шкребеться — така ж немічна, як і брат Іван. Хто ж її догляне й нагодує, як не Марія? Гірко у безлюдді жити — вона ж саме в розквіті! — але мусить забути про своє жіноче. Така доля їй випала.

Я не здогадався хоч невелике люстерко привезти — мої подарунки приміряла біля конопатого уламка. Отой уламок дзеркала — все, що лишилося Марії від батьківського спадку. Лишилося від коней вороних і возів кованих, від хати на помості й сусідів веселих. Від усього, чим багата й щедра земля українська. А як подумати: хіба ж Вишняки були куркулями? Ніколи наймитів не тримали — все робили руками власними.

Випили, закусили. Іван лежав недалеко від столу — і я поволі звик не думати про його каліцтво. Він не цурався чарки, навіть спробував заспівати. Але співу не вийшло.

Нарешті сталося те, про що я мріяв роками: ми йдемо удвох — розумієш, удвох! — високим, скелястим берегом примхливої уральської річки. Уперше в житті удвох з Марією. А довкола ні душі — тільки птахи, трави та дерева. Ночі тут майже немає: одна година сутінків — і знову розвидняється.

Марія у квітчастій хустці така гарна, що й не сказати. Ти, Андрію, не бачив її в дозрілості дівочій.

Не можна сказати, що я не ревнував її до минулого. Але ж розумом відганяв оте прикре почуття — вона ж таки любила Крикуненка. Та й хто я для неї, щоб ревнувати? Друг дитинства, не більше.

Прожив я тоді у Вишняків близько місяця. Допомагав Марії в господарстві. А тут саме Прокіп на сінокіс прибув. Нагромадили ми того літа стільки сіна, що й двох корів прогодувати можна. Та що ближче до початку інститутських занять, то важче на душі. Розумію, що пора їхати, а не можу. Нарешті зважився, сказав. А Марія ніби цього ждала. Та, власне, чом їй було не ждати? В таку безлюдну далечінь без поважного наміру ніхто не заб’ється.

Моє освідчення було недорікувате й незграбне. Я взагалі не відзначався сміливістю у поводженні з дівчатами. Марія лише лукаво всміхнулася, споглядаючи мої зусилля. Взяла мою руку, припала до неї щокою.

— Спасибі, Якове. Ти навіть не уявляєш, яка я тобі вдячна. Але… Їхати тобі треба. Ти ж бачиш, яке в мене життя. Змінити його не можна. То невже ти гадаєш, що я дозволю тобі… Ні, Якове. Якщо зможеш, приїзди наступного літа. Я чекатиму. Тоді й поговоримо.

Марія, мабуть, гадала, що я передумаю — не приїду. А я приїхав і наступного літа. Цього разу вона не завагалася — сама постелила постіль. Почали жити як чоловік і жінка. А коли випало знов прощатися, Марія сказала:

— Те, що було між нами, ні до чого тебе не зобов’язує.

— Ні, Маріє. Я так не можу.

— Ну, як знаєш… Але я не дозволю, щоб ти заради мене життя своє загубив. Приїзди на канікули, а там видно буде… Тобі ж іще скільки вчитися?

— Два роки.

— От бач. Станеш учителем. А тут кого вчити? Хіба що ворон та сорок білобоких.

У сорок першому я на Урал не поїхав — почалася війна.

Тепер я не стомлювався — імпровізоване сидіння під батареєю прислужилось якнайліпше. Книжки міняли нам раз на декаду. Можна було брати кілька книжок щоразу. Слід віддати належне: бібліотека в таборі непогана. Вона поповнювалась за рахунок дисидентів: ми багато книг виписували через відомчу галузь «Книга — поштою», відтак передавали їх у табірну бібліотеку. А до нас протягом десятиліть це саме робили наші попередники.

Але ж ось лихо: і в мене, і особливо в Якова зір почав падати катастрофічно. Ми розуміли, що причина та ж сама: авітаміноз. Відвар з дубової кори вилікував ясна, але ж полоскання не могло усунути саму причину хвороби, яка вразила весь організм.

Та, виявляється, наші друзі добре розуміли, що саме нам зараз потрібне. Коли знову заступив на зміну Крігер, Черняк приніс по дві чималих морквини й по цибулині. Надалі він не раз це повторював. О, диво! Як тільки ми з’їли моркву, темні плями, що плавали перед очима, ніби димові хмари, одразу зникли — ми почали бачити один одного значно виразніше, обличчя вже не розпливались, відкрилася оптична різкість предметів.

Щоправда, привабливих речей для споглядання довкола нас не було.

Кара сірістю — то є головне правило тюрми. Людині, котра цього не пережила, важко уявити кольорову спрагу в’язня. Мабуть, саме тому в тюремних камерах так добре запам’ятовуються кольорові сни. У звичайному житті ми не звертаємо уваги, що наші сни бувають чорно-білі й кольорові — так само, як кінофільми. А тут це одразу помічаєш — і виникає запитання: що стоїть в основі цього загадкового явища? Мабуть, таки ж існують причини, котрі породжують цю відмінність.

Я вже почав розуміти: Яків не любив, коли з’являлися таємниці. Або точніше: не любив лишати їх нерозгаданими. Якщо бракувало знань, вдавався до гіпотез, часом доволі ризикованих. А проте камерна атмосфера спонукала до вільного злету фантазії — реальність надто неприваблива, від неї хотілося якось утекти.

А може, не так уже й фантастично виглядає те, що казав Яків про кольорові сни?

— У вченні індуїстів багато справжніх прозрінь. Я вірю: наука згодом підтвердить їхню модель світу. Ну, скажімо, астральне тіло людини… Грубе, біологічне тіло — це ще не сама людина. Це тільки скафандр. І водночас біомашина… Вона здатна жити своїм власним життям — якщо людина не усвідомлює себе з погляду вічності. Ми вже говорили, що люди часом перетворюються на біороботів… Власне людина — не цей біоробот, вона живе в астральному тілі… Астральне тіло — це біополе, котре сьогодні вже навчились фотографувати. Аура… Ти бачив кольорові фотографії аури?

— Аури?.. Я бачив фотографії світла, яке випромінюють живі організми. Скажімо, райдужне сяйво довкола людської руки.

— По-перше, не тільки довкола руки — довкола всього організму. І передовсім — довкола голови. Як у Мойсея, коли він зійшов з гори після розмови з Богом. А по-друге, не завжди райдужне. Досить випити келих вина — і сяйво потьмарюється, стає бруднувато-брунатним. А в деяких людей воно взагалі таке, іншим не буває. Гадаю, це залежить від особливостей психіки. Це моя особиста думка.

— Ми говорили про чорно-білі й кольорові сни.

— Ага!.. Індуїсти вчать, що під час сну астральне тіло часом здатне покидати тіло речовинне. Щоправда, не зовсім — воно пов’язане з біороботом астральною пуповиною. Коли пуповина рветься, тоді й настає смерть. Але це смерть лише біоробота — не власне людини.

— А сон?..

— Кольоровий сон — це бачення в астралі. А чорно-білий сон — довільні комбінації образів, властиві біокомп’ютерові під час сну. Так я називаю людський мозок.

— Тобі не здається, що ти поспішаєш пояснити те, що не має пояснень?

— Я вірю, що ці явища не можна пояснити на іншій основі. Ти читав про віщий сон Ломоносова?

— Як він побачив загибель батька?

— Так. А потім приїхав додому й відшукав острів, який бачив уві сні. І розбитий човен на острові. І труп батька… Це, друже, трапляється доволі часто. Я, скажімо, побачив уві сні смерть матері. Мати вийшла з хати, спустила відро в колодязь… Пригадуєш, вони вирили колодязь з Іваном Кириловичем… І раптом до неї підходить Іван Кирилович. Підходить і каже: «Ходімо, Марино. Пора». Вона таки витягла відро. Але відро чомусь вислизнуло з її рук. Мати розгубилася і… Її вдарило по голові залізним руків’ям корби… Це була правда: саме так вона й загинула. То який же це сон? Я просто це бачив.