Ми довго мовчали в напівмороці. Горів лише нічник над дверима. Він був потрібен не нам, а черговому наглядачеві, щоб можна було, зазирнувши у вічко, бачити в’язнів.

Згадка про смерть Марини кольнула мене докором: я відчував себе винним перед власною матір’ю. Якось раніше я цим не карався. Все сприймалося як життєва необхідність: в шістнадцять покинув домівку і вже ніколи туди не повертався. Спершу школа, відтак армія… Мати жила з молодшою сестрою. Після війни часом до них навідувався, але, правду кажучи, в моїй душі небагато лишалося місця для матері. Та з роками, старіючи, все більше шкодував, що не подарував їй синівської ласки. А міг би!

Дарував ласку іншим жінкам, котрі потім робилися чужими, а матері діставався дріб’язок. І вона задовольнялася тим дріб’язком — навіть хвалилася сусідам, який у неї добрий та уважний син.

Після сорока, коли ненька вже була в могилі, це почало мене пекти вельми дошкульно. Навіть інколи з’являлася думка: якщо справді є Т о й С в і т і нам судилася там зустріч — впаду перед нею на коліна: «Простіть, мамо!..»

О-о, непроста це справа — емоційна зрілість людини. Яків казав правду. Ніби й людина як людина, а насправді її просто немає — є лише бездуховний біоробот. І це, мабуть, на певних щаблях розвитку властиво багатьом людям. Принаймні зі мною це було. На жаль, було…

Тим часом Яків також повернувся думкою до розмови про емоційний досвід.

— Індуїстська модель дозволяє пояснити, — міркував уголос він, — як саме співіснують розумове й духовне. Розумове — від тимчасового досвіду. Духовне — від досвіду вічного. Розумієш?

— Ні, Якове. Поки що не розумію.

— Щоб це зрозуміти, треба прийняти піфагорійську модель світу. Вона, по суті, та ж сама, що й у індуїстів. Всесвіт — це гармонія сфер. Кожна сфера — жива, одухотворена й розумна… Ось так, скажімо: у великих міських будинках люди живуть, не заважаючи одне одному. Живуть блоками, окремими квартирами. І кожному здається, що є тільки він — інших немає. Принаймні можна так абстрагуватися. Навіть треба. Бо якби ми всіх інших бачили й чули… Ну, це вже був би такий гармидер!.. Ми просто не змогли б існувати. Чи не так?

— Звичайно. Але Всесвіт — не хмародер.

— Як сказати… Перетинки поміж світами — в самих нас. Тільки в цьому й різниця.

— Ти маєш на увазі рецептори чуттів?

— Так. Їхню настройку. Настройка рецепторів запрограмована іще в генах — на густину середовища, на видиме й невидиме проміння. Організми отримують прив’язку лише до однієї сфери. Всі інші сфери для нас мовби не існують. Тепер розумієш?..

— Гм-м… Ти так упевнено про це говориш, ніби жив у тих інших сферах.

— Жив, Андрію. Безумовно, жив! І ти також. Хіба ми приходимо в цей світ не з мікросвіту?.. Це бузувірська обмеженість — гадати, що Всесвіт існує лише для нас, землян. Та ще, може, для таких, як ми. Ні і ні! Всесвіт існує на різних планах. Він заселений так, що голкою вколоти ніде, аби не потрапити в щось живе.

— Отже, — почав я поволі розуміти, як мій друг пов’язує розумове й духовне. — Отже, розумність — це те, що наш мозок нагромаджує протягом життя в одній сфері. У сфері власної прив’язки. Сума інформації, котру можна добути за допомогою рецепторів наших чуттів…

— І приладів, які їх продовжують та поглиблюють, — додав Яків. — Але своїми можливостями не виходять за межі цієї сфери. Так, скажімо, як настройка телевізора на одну програму. Але ж нам відомо, що існують інші…

— Здається, уявляю… А духовність?..

— Вона несе в собі вічне. Те, що об’єднує всі живі сфери Всесвіту. Духом ми знаємо незмірно більше, ніж розумом. Інша річ, що мозок не завжди вміє осмислити наші власні духовні скарби. Бо духовне походить не від мозку.

— Отже, — спробував я підсумувати, — Фома Аквінський помилявся, виводячи розум із духу. Саме це ти хотів сказати?..

— Ні. Якщо узагальнити щодо Всесвіту, тоді Фома має рацію: лише одухотворений Всесвіт здатний породити розумність. Мабуть, саме таке узагальнення він і мав на увазі… Та якщо розглядати окрему сферу… Або краще брати окрему людину… В цьому разі духовність і розумність здатні розщеплюватись, жити осібно. І саме тому розумність сьогодні моделюється інженерами… Духовність моделюється не в механіці, а лише в поезії. Та в молитві. Але ж молитва — і є найвища поезія.

Ми готові були дискутувати до ранку, але в кутку, із умивальника, почувся глухий голос — нас викликали до «телефону». Я зіскочив з нар, схилився над умивальником.

— Андрію Карповичу! Ви мене чуєте?..

Голос надто глухий — не можна було розібрати цілих фраз. Мені здалося, що він належав Сидорову. Мабуть, Сидоров перебував у наріжній камері — через кілька камер від нас. Довелося зняти віко нужника й прихилитися якомога ближче, незважаючи на сморід.

— Це ви, Федоре Івановичу? — запитав я.

— Так. Тепер вас добре чути. Ну, як ви там? Вам лишилося з півмісяця. У вас хоч не холодно?

— Ні, ми не мерзнемо.

— А в мене собача холоднеча. Стіни наскрізь промерзли.

— За що вас кинули в ШІЗО?

— Гірше. Три роки критої. Вчора відбувся суд. Жду етапу.

— Кепська справа. А що скоїлось?

— Перехопили один мій політичний документ, який я хотів передати у велику зону.

Великою зоною ми називали всю нашу країну. Назва так закріпилася, що ми вже не відчували в цих словах крамольного гумору — вони сприймалися як буденна реальність. Навіть як щось офіційне.

Після паузи Сидоров продовжував:

— Знаєте, мені незручно перед Стріхою. Я тоді безпідставно… Пригадуєте?.. Безпідставно виявив йому недовіру. Він серйозно ризикує. Те, що інколи нам сходить з рук, їхньому братові… Він тільки розпочав свій строк. І отак… з місця в кар’єр… Вони ж його розчавлять.

— Йому все відомо. Але він, на жаль, навіть говорити про це не хоче.

— Ну, що ж… Такі речі кожен вирішує сам для себе. Передайте йому, що я вибачаюсь.

— Він про ваш виступ нічого не знає.

— Хіба ви йому не казали?

— А навіщо?..

— Гм-м… Може, й так. Але ж ні, зовсім не так!.. Якщо він не знає, то сам я знаю. Мушу вибачитись. Інакше совість замучить.

— Тоді ви самі з ним і поговоріть.

Сидоров з хвилину помовчав.

— Гаразд. Покличте Стріху.

Не встиг я висловити Сидорову наші співчуття й добрі побажання на вельми недобру дорогу, як у двері затарабанили.

— Відійдіть від нужника. Він не для мітингів призначений. Ви що — теж у критку захотіли?..

Я опустив віко на отвір і повернувся на нари. Стиха, майже пошепки, розповів Якову все, що почув від Сидорова.

— Шкода, що я не встиг з ним поговорити, — зауважив Яків. — Даремно він переймається. Недовіра — це неминуче. Гадаєте, серед оунівців такого не було?.. До цього треба ставитися без нервів. Кажуть, пуд солі треба з’їсти.

— Він розуміє, що я тобі передам його слова. Отже, гадаю, конфлікт вичерпано.

— Ніякого конфлікту не бачу.

Я вже кілька разів натякав Якову: пора завершити розповідь про те, як він потрапив до бандерівців. Доля дивовижно переплутує наші передбачення й наміри. Хіба я колись міг припустити, що вже у віці пенсійному так неждано зустрінуся з другом дитинства за колючим дротом? І тим паче не повірив би, що моє ставлення до бандерівців буде таким, яким воно сьогодні стало.

Гм-м… А яким воно стало?..

На це запитання я поки що відповісти не міг. Зате добре знав, що Яків і Михайло — щирі мої друзі, це безсумнівно. Навіть більше — брати!

Я вже казав, Андрію: саме тоді, коли я збирався втретє поїхати до Марії… Звичайно, я був певен, що ми узаконимо наш шлюб… Саме тоді почалась війна. У військкоматі я значився обмежено придатним до військової служби. Отож потрапив до полкового обозу. А відтак разом з кіньми опинився в полоні.

Німці до нас, обозників, ставилися трохи інакше, ніж до стройовиків. До концтабору не погнали, хоч тримали, звісно, під вартою. Це вночі. А вдень придавали фуражирам та комендантській обслузі. Словом, утекти було не вельми важко. І я втік…