Тепер я почав розуміти багато такого, про що раніше і не здогадувався. Ти вже для мене не тільки мати — ось у чому справа! Людина, жінка, світла душа. В тебе дуже гарне обличчя. Ти цього, мабуть, ніколи не помічала. До речі, на твоїх дівочих фотографіях ти виглядаєш не так привабливо, як зараз. Мабуть, не всім жінкам випадає розквіт у юності — ти, бач, розцвіла під осінь. Як мені хочеться, щоб оте цвітіння збереглося! Тоді й совість моя спокійніша буде: адже ж молодість свою ти подарувала нам із батьком. Хіба ж він не розумів, що то була жертва? Хоч ти, може, так і не вважала, та батько не раз на це мені натякав…

… З Ніною ми ні від кого не криємось. Її мати розуміє, що це вже не просто дружба. А може, Ніна сама їй про все розказала? Я того не знаю. Мати до мене ставиться добре, а батько чимось невдоволений.

Якось він запросив, мене до свого кабінету, виставив пляшку коньяку, і ми з ним проговорили цілий вечір. Ніна потім призналася: мати зустріла її на вулиці й порадила поїхати до подруги. Це для того, щоб ми з батьком довше побалакали. Я не знав тієї хитрості — гадав, що Ніна справді забарилася, а батько мене розважає. Або, може, йому просто захотілося випити.

Розпитував про мої наміри — чи не збираюся до інституту вступати? Я йому пояснив, що досі ще не визначив, який саме інститут мені до вподоби. Ось поживу на селі, тоді видно буде. Цілком можливо, що подам документи на заочне відділення сільськогосподарського — на факультет механізації.

До мого захоплення селом він поставився досить несхвально.

— Що з вами сталося? Робітничий клас — це становий хребет суспільства. А село… Ми ціле літо прожили у вашому районі. Ніна вам не розказувала?.. Це будинок мого друга, там батьки його живуть. Прекрасне місце… Але зрозумійте: без-пер-спек-тив-но!.. Моя вам порада: подавайте документи на філософський факультет. У вас є здібності. А я вам допоможу.

Я намагався його переконати, що філософія — не моя стихія. Власне, я не проти філософії, але не за рахунок механізації сільського господарства.

— Слухайте! — засміявся Юрій Тихонович. — Як це у вас виходить?.. Ви ж зраджуєте робітничий клас… Я жартую, звичайно. Але щоб отак ні сіло ні впало перекинутись на протилежний полюс… Люди із села їдуть до міста, а ви навпаки. Треба жити духом сучасності. Там ви зариєтесь у землю. І здібності свої зариєте.

Коли вичерпались усі його аргументи, він запитав:

— З Ніною у вас серйозно?

— Звичайно.

— То невже ви гадаєте, що вона вам буде біля свиней ходити?

Я навіть образився:

— Які свині?.. Літературу викладатиме. В Семенівці нову школу будують.

Юрій Тихонович роздратовано махнув рукою.

— Знаю. Але це не для неї. Познайомтеся з життям сільського вчителя. Чи здатний він прожити без корови та без городу?.. Тут спустився ліфтом у гастроном — і вся рахуба. А там що ви будете їсти?.. Ми з дачі аж у райцентр на базар їздили. Вісімнадцять кілометрів. Так у мене ж «Волга»…

— Мотоциклом привеземо, — простодушно випалив я, виповідаючи свою давню мрію.

— А взимку? А коли дороги розквасить? Е-е, молодий чоловіче! Село поки що не для інтелігентів. То здалеку на нього дивитися приємно. Та, може, влітку відпочити. А жити в селі… Не раджу.

Я потім усе це переповів Ніні.

— Нехай не лякає, — сказала вона, нахмурившись. — Є дещо важливіше від смаженої телятини.

Припала щокою мені до грудей.

Ось вона яка, моя Ніна!..

Отож не ображайся, мамо, що інколи в неділю проминаю зупинку, де ти махала мені на прощання. Ніна дуже хороша. Я її люблю!

Задощило в наших лісах. Інколи падають такі тумани, що далі, ніж на відстані простягнутої руки, серед білого дня майже нічого не видно. Правда, дещо побачити можна, але невиразно: замість дерев проступають їхні розмиті обриси. Таке враження, мовби світ щойно почав творитися. Колись оці обриси стануть соснами і дубами, а поки що стовбури та гілки лише ледь-ледь означені — вони швидше нагадують сіруваті, напівпрозорі тіні, аніж реальні дерева. Як дитячі хрящики іще не кістки, так оці тіні ще не дерева. Лише підійшовши впритул і торкнувшись пальцями кострубатої кори, ти помітиш, що творення вже відбулося — просто треба світ оцей трохи протерти, як вологу шибку, і все стане на свої місця. Те буде зроблено, звичайно: ось подме з півночі холодними вітрами, і тоді туман обернеться на волохатий іній.

Якось Поліна Костянтинівна, стоячи на автобусній зупинці, бачила: я звернула з шосейної дороги та й зникла в лісі. Вона живе в місті, на роботу їздить автобусом. Для неї ці ліси виглядають дикими і страшними. Отож наступного дня вона мені сказала:

— Це неможливо! Щоб у наш час… Невже вам не страшно? Чому ви до людей не перебираєтесь? Там же, мабуть, і звірі є.

— Є.

— Які?..

— Козулі, дикі кабани.

— Ой, Софіє Кирилівно!.. Я на вашому місці померла б від страху. Самій серед лісу… Та ще в такий туман… А раптом щось станеться? Хто ж вас почує?

— Ніхто не почує, — відповіла я, сміючись, бо добре знаю, що нічого не станеться.

І все ж одного разу могло й статися.

Було це надвечір. Дійшла вже до Солодкого горба, як раптом бачу: назустріч мені сунуться дві велетенські постаті. Що то були тварини, я швидше зміркувала, ніж розгледіла. Попереду заворушився туман. Так, просто сизий туман ворушився, та й годі. Ледь-ледь вгадувалися контури — не розбереш одразу, що то за істоти. Не люди — це добре видно. Може, коні з лісництва. А може, корови. Тільки чого ж вони такі великі?..

А коли вже лишалося метрів десять, я побачила: лосі!..

В наших лісах вони з’явилися нещодавно. То були перші посланці північного племені лісових мешканців — мирних, але не таких уже і безпечних, як дехто гадає.

Звір є звір. З лосем жартувати не можна — він цього не любить. Його зброя — ноги. Але яка ж то зброя! Зевс не вміє так орудувати своїми блискавицями, як лось орудує ногами.

Та всі ці застороги я висловлюю на тверезу голову, а в ті хвилини моїм серцем заволоділо зовсім інше почуття: незбагненна радість! Чи, може, захоплення. Але то було щось високе, небуденне. Мені хотілося, щоб ці лісові велетні (два метри заввишки!) іще хоч трохи постояли на дорозі — туман заважав їх розгледіти. Я навіть підійшла ближче — і тепер ми непогано бачили одне одного.

Темно-брунатна шерсть, рухливі, насторожені вуха. Попереду стояла безрога лосиха. Голова самця ховалася в кущах, тому я не зумію описати, як зблизька виглядають лосині роги.

Самець на мене, видно, не звертав жодної уваги, а лосиха трималася так, як належить триматися звірові, коли він іще не знає, хто перед ним — друг чи ворог. Напевне, вона зрозуміла, що в мені немає нічого ворожого — я стояла непорушно, всім виглядом намагаючись показати, що хочу лише привітатися та й піти собі далі.

Лосі відступили з дороги, але недалеко — стояли серед дубів і пильно наглядали за мною.

Що ж мені було робити? Іншої дороги немає. Пройшла просто перед їхніми мордами — якби лось того захотів, він міг би дістати мене копитом. Але вони вивчали ліси, котрі прийшли обживати. Я була для них лише сусідкою по території — отож вони спокійно зважували, чи можна жити зі мною в доброму сусідстві.

Я не зумію висловити того почуття, з яким повернулася додому. Про страх не було й мови — він був цілком відсутній. Я переживала щось схоже на пробудження. То було пробудження серця: воно збагатилося чимось новим, незвичайним…

Минали дні. До нас уже приїздила Надійчина мати — добра сільська жінка, яка чимось мені нагадала тітку Параску. Все їй у нас подобалося — і те, що хмизу скільки завгодно, і особливо те, що корові є де напастися. То нині чималий клопіт.

Про переїзд вона обіцяла подумати, але наказала Надійці, щоб уже зараз побалакала з лісниками, аби хтось із них город виорав. Такого там бур’яну розвелося, що його тепер за кілька років не вибереш. Тож руками вибирати доведеться, бо у пирію таке люте коріння, що картоплину наскрізь прогризає.