Мирон не міг брехати собі самому: він бачив, що з деякого часу Мрія почала втрачати свою велику літеру. На поверхні начебто так, як було раніше, — та ж сама фразеологія, ті самі гасла, — але ж як багато нині з’явилося людей, котрих з повним правом можна назвати новітніми язичниками! Хіба ж їх стільки було в роки Миронової юності?..

Це один бік справи. Є й другий: наївна самовпевненість, з якою природознавці дев’ятнадцятого століття зверталися до загадки життя, сьогодні здатна викликати хіба що поблажливу посмішку. Навіть у першій половині нашого століття було чимало вчених, які вірили: іще зо два десятиліття — й наука в лабораторних колбах виготовить перші живі клітини. І тоді життя зовсім втратить свою загадковість — воно стане продуктом Земної Хімії…

Сьогодні ми з полегшенням можемо перехреститися: слава Богу, цього не сталося — то був би початок нашого кінця. Нам багато видано, дуже багато, але ж монополія на створення живого поки що лишається (і є надія, що й назавжди лишиться!) в руках онтологічного Суб’єкта, незважаючи на те, як ми його називаємо — Природою чи Богом.

Якщо ж із Мрії, котра прийшла на зміну Богові, вилучити віру в оту можливість Земної Хімії, вона, Мрія, стає схожа на обпатрану паву, бо врешті-решт зводиться до перебудови наших морально-побутових схем. А цього так мало, щоб стати людською Вірою!..

Скажімо, ми досягли всього, до чого кличуть наші гасла: не стало ні багатих, ні бідних, є для всіх досить їжі, предметів побуту тощо. Немає лише одного: розуміння, що таке життя, як воно зародилось і як виникла земна людина. То невже відсутність оцієї ясності, оце бездуховне туманіння можна компенсувати високим рівнем побуту? Як же виглядатиме внутрішній світ отакого рівноправного споживача?..

Стара відповідь своє віджила: сьогодні цілком ясно, що життя не могло виникнути само собою із випадкових хімічних сполук. Якщо навіть припустити, що сталося неможливе і десь-таки в земному океані спонтанно виникли окремі живі клітини, то чи змогли б вони еволюціонувати? Адже ж передовсім їм треба було якось вижити! А саме оця здатність практично зводиться до нуля, бо негайно ж має почати діяти відомий закон природи: живе існує за рахунок живого. А раз так, то сильніші клітини мали пожерти слабкіших — аж доти, доки не залишиться кілька добірних істот, котрим тепер лишилося єдине: померти від голоду. Таким чином, прорвавшись через одну неможливість, ми по шию загрузнемо в другій. І якщо відкинути упередженість, то навіть освічений атеїст змушений визнати: вірогідність того, що життя створене Світовим Розумом, набагато більша, ніж вірогідність подолання оцих двох природних неможливостей.

На думку Мирона, сьогодні й заперечення Бога, і його утвердження з природознавчого боку можуть розглядатися як дві рівноправні гіпотези. Обидві вони ґрунтуються лише на вірі — наука в собі нічого не має на користь жодної із цих гіпотез. Грива з сумною посмішкою спостерігав, як намагаються виборсатись із цього становища деякі філософи: вони закликають взяти на озброєння (так і кажуть: «на озброєння!») еволюційної теорії панспермію: мовляв, живі клітини були занесені на Землю із космосу — саме це й поклало початок еволюції. Дивна річ: сучасна людина бачить земну кулю з таких віддалин, що вона, планета наша, здається не більшою від глобуса, а нам пропонують замкнутися в мисленні земними масштабами. Тілом вийшли далеко за орбіту Місяця, а думкою не смійте, бо впаде рятівна схема. Справді ж бо, хіба ми не маємо права поставити запитання: а як зародилось життя в Космосі — невже знов-таки із випадкових хімічних сполук?..

Колись Миронові спало на думку запитати свого п’ятилітнього Сергійка: чи йому відомо, із чого випікається хліб? Сергійко відповів не задумуючись:

— Із борошна.

— Так, правильно. Ну а звідки береться борошно?

Очі Сергійка розгублено забігали — тоді ще в них не було «Волги», Мирон не возив сина туди, де росте хліб, а дитячі книжечки чомусь також обминали цю тему.

Після тривалої паузи Сергійко відповів:

— Із макаронів.

Ні, Мирон Сидорович не засміявся — йому було не до сміху, він побачив, що його син зростає неповноцінною людиною. Пізніше, звісно, Сергійко довідається, що макарони ростуть не на асфальті, та це залишиться мертвим знанням, бо перебуватиме десь на околиці його духовного досвіду.

Все, що існує, має свій початок — навіть зорі й галактики. І навіть сам Всесвіт. Отже, панспермія лише відсуває питання про походження життя кудись у позахмарну далечінь — та й годі! По суті, це те саме, що Сергійкове борошно із макаронів.

Мирон з болем спостерігав, як формується свідомість сучасної дитини, — школа, батьки, вулиця ізольовують її від болючих питань, якими споконвіку починалося людське життя: хто я, звідки, заради чого прийшов на землю й куди піду з неї? Чомусь вважається, що ці питання спадають на думку лише дивакам та безнадійним невдахам, а статечна людина не повинна сушити мозок такою «нісенітницею». Десь там академіки все вже вивчили й пояснили, а чого не встигли пояснити, те нехай лишається на завтра, бо всього пояснити не можна.

Ніби й переконливо, але знов-таки право на думання передається комусь іншому, мовби це сама Природа узаконила такий розподіл обов’язків: одним думати й вирішувати, іншим бездумно виконувати. В душі Мирона давно вже визрів протест — він ледве стримувався, щоб не стати вуличним проповідником; хотілося просто підходити до людей, що стоять у черзі за м’ясом або оселедцями, й питати: а чи вам, шановні, відомо, що наука сьогодні зовсім нічого не знає про походження життя? Одного разу він навіть пробував приблизно так заговорити в електричці. Нікого це не здивувало. Миронові навіть не вдалося схитнути крижаної байдужості. Він ладен був кричати: «Слухайте, люди! Невже ви не тямите, що так жити не можна? Адже ж ніколи люди так не жили, зрозумійте: ні-ко-ли! Впродовж людської історії поверхню земної кулі відвідало й пішло в небуття десь близько п’ятдесяти мільярдів людських істот. І всі вони вірили в щось таке, що прив’язувало їхні душі до неба, до вічності. А вам, бач, вистачає оселедців. Та чи розумієте ви, що за таких духовних ерзаців і оселедці невзабарі переведуться?..»

Ні, він не став проповідником — лише несамовитів і кричав у подушку, але той крик відлунював у його душі таким болем, що життя зробилося нестерпним. Камінь, що звалився в його духовне озерце, був надто великий — він мало не вихлюпнув те озерце все.

Ось чому Мирон зустрічав світанок на ногах, стоячи біля прочиненого вікна. Душа його ширяла над ніздрюватими крижинами, що, створюючи велетенські затори, — мовби все ще хапаючись за життя! — у тисняві й скреготі посувалися до своєї загибелі. Вони ще здатні накоїти лиха — розчавити стару баржу або зруйнувати трухлявий міст, — але ж десь у надрах Сонця й Світового Океану їм уже оголошено вирок.

Мирослава любила прем’єри. Згодом Мирон почав відчувати, що діялося в її душі, коли вони, святково зодягнені, заходили в фойє, де вже можна було побачити відомого поета або композитора, що, приймаючи вітання знайомих і незнайомих, з бутафорською посмішкою розкланювався направо й наліво. Сьогодні це був поет Іван Копиця, бездоганно зодягнений, весь напрасований — мовби праска пройшлась навіть по його душі. Він одразу ж вирушив назустріч Гриві, але Мирон розумів: якби не Мирослава, поет його б і не помітив. А Мирослава почувалася так, наче прем’єра мала відбутися лише заради її з’яви у фойє, — щоб столичні знаменитості могли торкнутися губами її руки.

Мирон не надавав особливого значення популярності Мирослави — він ставився до цього з гумором. Навіть сьогодні, збираючись до театру, пожартував:

— Ну, а коли ми не з’явимось, прем’єра відбудеться чи ні?

— Коли хто не з’явиться — ти чи я? — в тон йому перепитала Мирослава. А відтак ні сіло ні впало додала: — Просто жах!..

Дружина була одного віку з Мироном — вони побралися студентами, коли Мирон іще доношував фронтову гімнастерку. Сорокалітня Мирослава не втратила стрункості стану й тієї жіночої привабливості, яку не можна розкласти на деталі — вона сприймається як ціле, непідвладне аналізові. В зеленій сукні з тонкого закордонного оксамиту, з милою золотавою зачіскою, над якою ретельно попрацював перукар, вона трималася доволі впевнено, знаючи собі ціну. Мабуть, інші їй також знали ціну — звідси й походила її популярність. Зрештою, це було Миронові приємно, через те він і не шукав глибшого коріння, котре живило схиляння перед його дружиною.