— Федора Величка пам’ятаєш? — жестикулював виделкою Сергій. — Це ж він тепер очолює інститут. Йому сказали, що я до тебе їду, — подзвонив, запросив на розмову. Велів передати, що ти можеш хоч сьогодні повернутися. Каже, епізод із захистом — наслідок перевтоми, про нього вже забули. Дисертацію можна трохи доопрацювати й видати в «Науковій думці»…

Мирон Сидорович невдоволено опустив посивілі брови.

— Ти що — приїхав мене умовляти?..

Клара кинула докірливий погляд на чоловіка:

— Мироне!..

Сергій негучним сміхом розрядив атмосферу.

— Ні, тату. Я просто об’єктивно викладаю те, що мені доручили. Умовляли не збираюся… На твоєму місці Божко. Знаєш?..

— Знаю. Його одразу ж призначили… А як там Андрій Данилович? Мати не вимагає, щоб ти його татом називав?..

Сергій спохмурнів. Батькове запитання залишив без відповіді. Натомість сказав:

— Він буцімто здає справи. Чув від матері.

— Кому?

— Божкові.

— Не може бути! — ошелешено вигукнув Мирон Сидорович.

— Так кажуть. А його нібито призначають директором інституту історії. Він же позаторік став академіком. Знаєш?.. — Не дочекавшись батькового відгуку, Сергій продовжував: — Я, тату, живу окремо. Вони мені однокімнатну квартиру влаштували…

— Окремо? — з проясненим поглядом запитав Мирон. — Чому окремо?

— Не захотів з ними. Коли померла Марія Капітонівна… Ну, тобі це, мабуть, не цікаво.

— Одружуватись не збираєшся?

— Подав документи на біологічний. Не до одруження.

— Он як!.. Мене трохи непокоїть твоя окрема квартира. Ти в ній не накоїш лиха?..

Сергій поклав важку руку батькові на плече.

— Невже ти про мене такої кепської думки?.. — Невдовзі додав: — Жовтий також просив вітати. Його на пенсію спровадили.

Мирон Сидорович пригадав, як Сергій, тоді ще учень шостого класу, врятував його, батька, від психушки. Сталося це одразу після того, коли Марія Капітонівна, буцімто поміж іншим, завела Гриву в розкішний коридор, де містився кабінет лікаря, й попросила його зачекати. Далі по коридору були вільні номери для відповідальних працівників, котрі не мали постійних кімнат на державних дачах. В одному із таких номерів і зустрічались Мирослава та Андрій Данилович..

Грива, сидячи спиною до лікарського кабінету, нудьгував — Марія Капітонівна просила обов’язково її дочекатися. Розглядав великі, не менші від людського зросту, китайські порцелянові вази, що стояли в нішах. Та ось він помітив, як в одному з номерів відчинилися високі двері й звідти, озираючись, випурхнула Мирослава. Вслід за нею повагом вийшов Андрій Данилович. На мить зупинився, щоб замкнути двері, а відтак наздогнав Мирославу й пішов поруч. Їхні постаті віддалялися, а згодом вони зникли з очей — безумовно, повернулися в будинок Андрія Даниловича, бо Мирослава знала, що Мирон мав незабаром приїхати.

Грива не дочекався Марії Капітонівни — він зрозумів, навіщо вона його сюди завела. Ця п’яничка зробилася йому такою ж огидною, як і ті, що зараз чигали на них біля каміна, самі себе обдурюючи щодо витонченості мистецьких уподобань.

Може, й не варт було цього робити: Мирон небавом зайшов у будинок і висловив їм усе, що про них думав. Не забув ні про впольованих зайців, ні про авторську вазу, що розливала золотаве сяйво над каміном, де вони зараз сиділи. А наступного дня, коли Мирон повертався з бібліотеки, із скверика йому назустріч вибіг Сергійко і, схопивши батька за руку, прошепотів:

— Не ходи додому. Чуєш?.. Там сидить лікар із Павловської. А внизу санітари з машиною. Це мати їх викликала — я сам чув. Тебе заберуть до психів…

Мирон зателефонував Кларі — вона тимчасово влаштувала його у майстерні своєї подруги-художниці. А за тиждень Грива купив авіаквиток до Барнаула. Клара, залишивши матір з молодшою сестрою, приїхала через півтора місяця. Відтоді вони вже не розлучалися.

Коли батько з сином, продираючись серед чагарників, піднялися на зелену маківку гори, що панувала над Катунню, Сергій, зачарований краєвидами, сказав:

— Знаєш, чому я вирішив піти на біологічний?.. Твої записи про Силу Моносу я добре вивчив і сховав. Мати їх шукала — видно, Андрій Данилович цікавився. Зараз вони в мене… Тепер тобі ясно, чому я подав документи на біологічний?..

Мирон Сидорович спіймав синову руку — хотів потиснути. Але рука виявилась такою великою, що не вміщалася в батьковій долоні. Тоді він наблизився щокою до щоки сина й тихо сказав:

— Бачиш оту білу хмарку?..

— Бачу.

— То не хмарка. То гора — знаменита Білуха. Пуп Азії. Кажуть, вона стоїть в самісінькому центрі материка.

1984–1985

Майма, Горно-Алтайська область

Навіщо я це пишу? І сама не знаю. Лихо нагрянуло зненацька. Воно так обпалило мої нерви, що я зовсім втратила сон. Спершу шукала людського співчуття, потім сказала собі: не годиться набридати людям, у них свої клопоти. Якби був живий Василь, він узяв би цей тягар на свої плечі. І хоч лиха не поменшало б, та не було б воно таким болючим. І не лякали б мене увечері темні кутки, не гнітила б самотність.

Тепер я знаю, що у світі немає нічого страшнішого, ніж довгі ночі у порожній хаті. Навіть шарудіння миші тебе радує, бо то все ж таки жива істота. Корови давно немає, нікому її доглядати. Собака прижився в сусідів. Я його відпустила, бо навіщо ж мучити тварину? На роботу поспішаю вдосвіта, повертаюсь увечері. Ходьби чимало: до автобусної зупинки три кілометри, а там іще вистояти треба, доки тебе підвезуть. Автобуси переповнені. Одні з клунками на базар їдуть, інші — на роботу.

Вчора мені поталанило — повернулась додому о шостій вечора. Підхопили попутною. Зайшла у двір, оглянулась — і серце мені заболіло. Колись тут усе цвіло, а зараз навіть торішнє листя в садку не прибране. Пробиваються крізь нього брунатні паростки півоній, вимучені, немічні. Розгребти б оте листя, розпушити землю — і заворушилися б скарлючені паростки, мов пальчики дитячі, потягнулися б до сонця.

Почала шукати граблі, та ніяк не могла пригадати, де їх приткнула минулого року. А сапку, здається, Макариха попросила та й не повернула. Якось незручно нагадувати їй про це.

Сусіди пораються в садках та городах. Поскидали ватянки, радіють першому теплу. Народ службовий та робочий. Хто в лісництві працює, хто в санаторії, молодші аж у місто подалися. Дорога далека, штовханини багато, а, бач, звикли, ніхто не скаржиться.

Макариха мене помітила, привіталася здалеку. Ой, не хочу я сьогодні чути зітхання та бідкання людські. Сховалася в хаті, випила холодного молока, та й мерщій до лісу.

Нічого я так не люблю, як весняне пробудження лісу. Завжди намагаюся весну випередити — ставлю березові гілочки у воду, на них листя прокльовується раніше, ніж на їхніх лісових матерях.

У беріз ніби зовсім не буває старості — кожна в цей час виглядає нареченою. І навіть суворі сосни, що проносять свою темну зелень крізь морози та віхоли, якось ніби світлішають у ці врочисті години. Так світлішають очі свекрух на чиємусь весіллі.

Від садків тягне гіркуватим димом — там іще допалюють торішнє листя. Падимок в’ється поміж білих березових стовбурів, клубочиться над тугими стрілками конвалій, тече разом з весняною водою, яка ще й досі лисніє на болоті. На конвалію зараз наступити боязно — здається, наскрізь проб’є ногу. А прийди до цього рівчака через кілька днів — і ти вже не побачиш гострих стріл, націлених у небо. Лагідно зашелестить під ногами свіже листя, зарябіють в очах білі, чисті перлини. Попливуть над лісовими пагорбами солодкі пахощі.

Особливо багато конвалій у старих окопах та навколо підірваного, вщент розтрощеного доту. Стирчить залізне пруття, наче ребра якоїсь викопної потвори, що в далекі доісторичні часи населяли землю. Уламки доту, розкидані вибухом, лежать мертвими їжаками серед прекрасного шаленства конвалій, що вирушили в наступ на оцю іржаву мертвоту.