— Гм-м, — вдоволено мугикнув Яків. — Так можна відбувати кару.

Хотілося погомоніти про Крігера, але ми тільки засмучено позирали на стелю — там ховалася небезпека. Якщо німець — наш друг, його належало оберігати. І якомога пильніше.

Дивна річ: інші наглядачі «не помічали» ящика, вкритого чорним зеківським бушлатом. Мабуть, поміж ними існувала своя професійна солідарність. Але німець, безумовно, ризикував: у камеру міг зазирнути підполковник Жлоб. Як йому пояснити цей комфорт — пошаною до інваліда війни? Але ми вже знали, як він ставиться до моєї фронтової інвалідності.

На наше щастя, Жлоб був такий же ледачий, як і жорстокий: за три місяці нашого перебування в ПКТ він лише раз вшанував нас своєю появою. Лишалося пошкодувати, що Крігер під нашими дверима з’явився так пізно.

Я сплюнув у власну долоню — то була не слина, а чиста кров. Ясна кривавились уже близько місяця, зуби хиталися. Яків лякав мене: саме так, мовляв, починається цинга. Я не чув, щоб хтось із нашого табору хворів на цингу, а проте звернувся до лікаря. Як і завжди, лікар безпорадно розвів руками. Потрібні полівітаміни, а їх санчастина отримує обмаль. Тоді ми наважились послати ксиву через Черняка. І ось коли знов заступив на зміну Крігер, загримів замок — прапорщик покликав мене в кімнату, призначену для чергових.

Розгорнувши газету, висипав на письмовий стіл жменю дубової кори.

— Це вам від друзів.

Я розгублено запитав:

— А що з нею робити?

— Зараз побачите.

На електроплитці у літровій бляшанці кипіла вода. Крігер кинув у неї дубову кору. Хвилин за п’ять вимкнув плитку й сказав:

— Нехай ця заварка добре настоїться. Примостіть на батареї. Потім набирайте в рот і полощіть. Тричі на день після їжі. Оце й усе лікування. Якщо треба буде повторити — скажете.

Повторювати не довелось: на другий день кровотеча в роті припинилася, а на третій мої зуби перестали хитатися — сиділи в яснах міцно, мов у гризуна.

Ти питаєш, Андрію, коли я поїхав на Урал. Після закінчення першого курсу ІНО. Іще не забув? Так тоді називався педагогічний: Інститут народної освіти.

Але дозволь нагадати: ми з тобою роз’їхалися у тридцять шостому. Наша сільська школа так і лишилася семирічкою, а ми вирішили вчитися далі. Тебе прихистив дядько в Алчевську, а я опинився у Ворошиловграді, на Кам’яному Броді. Там жила тітка Христя, материна сестра. Бачились ми лише вряди-годи. Ти якось прогостював у мене днів зо три, ми ходили пішки на Дінець. Пригадуєш?..

Так воно вийшло, Андрію, що мене в армію не взяли. Петро Крикуненко звільнив від мілітарної повинності: одноокий. Отож я міг продовжувати навчання в інституті, а тебе в тридцять дев’ятому постригли. Так я більше й не чув про тебе. Та й ти, мабуть, нечасто мене згадував. Це право юності: недовго сумувати з приводу розлук. Виникають нові знайомства, нова дружба. Ну, а солдат взагалі собі не належить. Тоді ми з Гітлером ділили європейський пиріг. Навіть не один, а одразу два: західноукраїнський і прибалтійський.

Хотіли й третім поласувати, фінським, але він, на превеликий наш смуток, вельми міцні горішки в собі переховував — зненацька зуби пощербили. До речі, саме це лихо потягнуло за собою лихо страшніше: якби ми не показали Гітлерові, що наша армія все ще перебуває на рівні Першої світової війни (з шаблями на танки!), — фюрер берлінський не наважився б рушити війною на фюрера московського.

Влітку тридцять дев’ятого року я розшукав Марію. Ми вже були не діти: мені двадцять, їй — двадцять два. Я вчився й підробляв потроху: розвантажував вагони на товарній станції. Отже, якась копійка водилася.

Знаєш, друже, потім я намагався зрозуміти: чому саме Марія? Хіба інших дівчат не було? Річ тут не в тому, що я колись пообіцяв розшукати її. Вона іронічно поставилася до моїх слів. Та й чи могло це бути інакше? Адже ж відомо: дівчата визрівають раніше від хлопців. По суті, вона вже була дорослою, а я — шмаркач, прости Господи. Дитяча закоханість рідко буває тривалою. Отже, річ не в отій закоханості. А в чому ж тоді річ? Дошукуючись мотивів, які повели мене на Урал, я дійшов ось якого висновку. Якби наше дитинство було інше — не таке гірке й болюче, — Марійка для мене була б просто дівчиною, та й годі. Я дивився б на неї так само, як на інших дівчат, не відчуваючи особливих обов’язків.

Але все те, що впало на наші дитячі голови, породило закоханість, у якій хлоп’яче зростається з братським. Додам як педагог: мабуть, ми не завжди виграємо, коли намагаємося врятувати підлітків від смутків і страждань. Рятувати, звичайно, треба — це наш обов’язок. Але я певен, що в Бога існує своя педагогіка: душа, яка не знала страждань, рідко розкривається для добра. Здебільшого вона лишається в полоні егоїзму.

Чи доводилось тобі, Андрію, розмірковувати над таким питанням, як співіснують духовність і розумність? Буває чи не буває розумність бездуховна? А якщо буває, то як це пояснити?

Звісно, я не перший про це думаю. Так, скажімо, Фома Аквінський розумність виводить із духовності. Я високо шаную цього філософа, а проте мені здається, що в цьому випадку наше століття має право дещо уточнити.

Сьогодні кібернетики близькі до створення повноцінного електронного мозку. Отже, це розум, розум! У цьому ніхто не має сумніву. І в той же час ніхто не має сумніву, що найдосконаліший комп’ютер — тільки машина. І машиною залишиться навіть тоді, коли своїм розумом переважатиме ціле людство.

Звідси висновок: ми, люди, володіємо чимось особливим, неповторним, чого не можна моделювати за допомогою електроніки — ні сьогодні, ні через тисячу років.

Що ж саме не можна змоделювати, якщо розум піддається моделюванню? Дух, панове, дух! Емоційний досвід людини.

Як педагог, я добре бачу: людина розумна — не завжди людина духовна. А то вже тільки ходячий комп’ютер, біоробот. Розумові здібності такої людини можуть перебувати на високому рівні — вона, скажімо, має кілька дипломів або навіть звання академіка. І все ж духовно ця людина бідніша від селянина, який ледве навчився читати. Про неї можна сказати: функціонує. Але не можна сказати: живе…

Даруй, Андрію: мене потягнуло на філософські абстракції. Проте ми на кожному кроці зустрічаємо людей, що володіють людською подобою, але ж насправді не зуміли стати людьми. Коли немає ноги або руки — ми бачимо, що це інвалід. А тут немає самої людини — і ми не одразу це помічаємо. Або не помічаємо взагалі…

Скажімо: де беруться такі, як підполковник Жлоб? Та хіба він один?.. Ну, гаразд. Повернімось до особистого — це, мабуть, цікавіше. А може, й ні, не знаю.

Марію розшукав у тайзі, на березі Чусової. Місця там дикі, безлюдні. Вигляд у неї був… Так виглядає жінка, яка зневірилась у власному щасті. Живе, аби жити. Одежина з чоловічого плеча, підперезана мотузком. На ногах старі шкарбуни. Марія саме гній з-під корови вигрібала. Кинула вила і завмерла біля купи гною — очам не вірить. Бачу, вагається — ніби впізнала, але боїться помилитись.

А я дивлюсь на неї — навіть у такій одежі вона виглядає красунею. Хоч, мабуть, сама цього не знає. А не знає тому, що нема для кого красу свою доглядати. Це я одразу збагнув, з першого погляду. І не скажу, щоб мене це порадувало, — сумно стало.

Зрештою впізнала:

— Яків!.. Стривай, стривай… Невже ти?

Ну, словом, оговталась потроху. Звісно, вона мене аж ніяк не чекала. Запросила до хати, посадила на ослоні, а сама зникла — справа жіноча, причепуритися треба. Чую — стиха розмовляє з кимось, голос мужицький, басовитий. Мабуть, я помилився, вгадуючи її життя за зовнішнім виглядом. Мені вельми прикро стало: ну, думаю, принесла тебе лиха година. А я вже й подарунки приготував: хустку квітчасту, черевички гарненькі, навіть парфуми столичні — я ж через Москву їхав.

За півгодини покликала:

— Заходь, Якове. Тут усі свої.

У сусідній кімнаті лежав у постелі давно не голений чоловік. Не старий, але обличчя худе, очі безживні.

— Невже не впізнав? — якось ніби винувато запитав чоловік. — А я тебе впізнав одразу. Хоч ти й змінився… Ну, Маріє, приймай гостя. За вісім років уперше… Та ти вже парубок. Як там наша ненька Україна? Ще більшовики не всіх уморили?..