— Мене звуть Сергієм, — вирішив не сперечатися з нею Горілий. — Мій колега — Андрій. Тепер ваша черга: займаєтесь пророцтвами чи ні?
Прозвучало все це дещо грубувато, абсолютно не дипломатично, навіть якось по-підлітковому: «Павле Андрійовичу, ви — шпигун?»[2] Проте Олеся жодним чином не відреагувала на такий відверто солдафонський напір, лише голосно зітнула.
— Займаються, до вашого відома, бізнесом… чи політикою, кому як зручніше. Пророцтвом, як ви кажете, ось так займатися, наче свинарством, неможливо. Якщо хтось каже, що займається такими речами, не слід йому вірити. Я просто бачу, ось і все. І то — не завжди. Ви знаєте, хто така Дельфійська Бджола?
— Дельфінська? — уточнив Шпола, аби лиш не мовчати.
— Дельфіни тут ні до чого, — сказала Олеся. — Дельфійська Бджола — так звали пророчицю з Дельфів, де стояв величний храм богу Аполлону. Ім’я Дельфійській Бджолі було Піфія, і кожна її відповідь вважалася пророцтвом.
— Значить, бджіл і сюди пристебнули, — підсумував Горілий. — Може, ще щось корисне нам скажете?
— Про бджіл?
— Хоч би й так.
— Ви впевнені, що хочете це почути?
— Ми вже багато чого від вас почули.
— Ви від мене ще нічого не чули, — монотонно парирувала Олеся. — Бджолою пророчицю Піфію нарекли не просто так. Бджоли та все, пов’язане з ними, а це — мед і віск, прямо стосуються життя і смерті як життєвого фіналу. Догорить воскова свічка — чиєсь життя догоряє.
Тепер чоловікам остаточно відібрало мову. А Олеся, яка враз ніби стала більшою — чи це здалося, адже так не буває! — заговорила, карбуючи кожне слово, вагу якого Горілий справді почав відчувати на собі:
— Дельфійську Бджолу часто питали про смерть. І прорікала вона смерть. І ЗБУВАЛИСЯ. ПРОРОЦТВА. ЇЇ.
Далеко внизу, за вікном, сновигали поодинокі машини.
Незважаючи на незвичність ситуації, Горілий все ж таки встиг трошки адаптуватися до всіх цих свічок у темній кімнаті, тому спробував оцінити обстановку і зробити про себе деякі висновки. Наприклад, якщо ґрунтуватися на аксіомі, що помешкання може багато розказати про того, хто в ньому живе, то ця квартира або виявилася винятком із правил, або не вкладалася в жодні правила, або — і це взагалі видавалося дивним — Олесі з її, назвемо це так, здібностями глибоко плювати на бодай елементарний комфорт.
Почати з того, що квартира — однокімнатна. В єдиній кімнаті, крім крісла, столу та свічок, нічого більше не було. Планування цих блочних будинків по всій країні стандартне, Горілий знав його досконально, тому навіть не припускав, що ліжко, розкладний диван чи софа притулилися на кухні. Правда, огляду квартири вони не здійснювали, бо насправді на те не було потреби. Але чомусь Сергій був переконаний: більше жодних меблів вони тут не побачать.
Де ж у такому разі спить ця пророчиця?
Друге, що впадало в око, а точніше — у вуха, — шум машин за вікном. Будинок стояв поруч із трасою, туди ж виходили вікна, і з часів, коли Господь створив склопакети, мешканці радянських будинків, де менш за все архітекторами планувався затишок, масово почали відокремлюватися від гамірного зовнішнього світу щільними імпортними віконними рамами. Очі вже остаточно призвичаїлися, і Горілий звернув увагу: в цій квартирі не лише старі допотопні віконні рами, а й відкритий балкон. Його не склили ще з часів, коли цей будинок заселили щасливими «черговиками». І сьогодні балкон так і лишається відкритим усім вітрам та зовнішнім звукам.
Шпалери в одному місці відклеїлися від стіни. Спочатку Горілий списав це на оптичний обман, створений мерехтінням свічок, але тепер переконався: тут давно не робили ремонту, щонайменше років десять, як не більше.
Поки що він не знав, до чого застосувати свої висновки і які припущення робити на їхній основі. Він узагалі не знав, як слід поводитися в гостях у відьми. Судячи з того, як тримався Шпола, він теж не зовсім розумів, що відбувається і свідком чого вони з Сергієм є. Мовчала й Олеся, вочевидь, уважаючи: вона сказала все, що треба знати незваним гостям. До того ж вона говорила речі, абсолютно не знайомі оперативникам, колишньому і діючому. Шпола вчився у Харкові, в міліцейській академії, Горілий взагалі прийшов у розшук із вуличного патруля, закінчивши потім для годиться школу міліції. Ані перший, ані другий не вивчали нічого, що було б пов’язане з міфологією, окультизмом та іншими речами, котрі не піддаються раціональному поясненню і до яких складно, практично неможливо застосувати жодну зі статей кримінального кодексу.
— Зараз ви намагаєтесь довести нам, що ви, немов та… як її… Піфія, можете щось там передрікати і це збудеться, вірно? — спробував Андрій повернутися по короткій паузі до більш звичних йому матерій.
— Я нікому нічого не намагаюся довести, — знову завела своє Олеся. — Мені нема потреби переконувати вас у чомусь. Ви прийшли до мене. Я можу хіба здогадатися, для чого. І сказати все, що побачила, якщо вам це цікаво і якщо, звісно, ви готові взяти мої слова до уваги.
— Може, ви присядете? — запитав Горілий.
Олеся мовчки взяла стілець, напіврозвернула його так, аби опинитися між двома свічками, поставленими на підлозі, вмостилася і, мов та школярка-відмінниця, склала руки на колінах. Горілому теж набридло стояти, але місця йому не лишилося, тому він, недовго думаючи, опустився на підлогу, вперся спиною об стіну.
— Тепер давайте по порядку, — промовив він. — Ви давно тут мешкаєте?
— А хіба це має значення? — знову не подив, лише констатація факту.
— Послухайте, — Шпола, аби дати старт ходу власних думок, ляснув себе по колінах. — Я не знаю, що і для кого ось тут і тепер має значення. Ми не знали, кого побачимо і що почуємо. Ви розповідаєте нам казочки, вдаєте з себе невідомо кого, тоді як є кілька цілком конкретних запитань, на які ми хочемо отримати відповідь бодай і в такій обстановці. Якщо вам для того, аби чітко, повторюю, Олесю — чіт-ко! — відповідати, потрібне ось таке освітлення, заради Бога! Бо поки що ми просто бесідуємо. І якщо результат бесіди мене особисто, Олесю, не задовольнить, я просто зараз викличу наряд, затримаю вас, замкну в кімнатці з ґратами — й ось там побалакаємо.
Хоч про Піфію, хоч про шміфію. Домовилися?
Для відповіді Олесі знадобилася пауза тривалістю в хвилину.
— Значить, ви все ж таки з міліції, — сказала нарешті вона. — Не ви двоє, а саме ви, Андрію. Це ж ви Андрій, правильно?
— А ви хіба досі не зрозуміли?
— Спочатку я знала: дзвінок жінки на ім’я Ліда обернеться появою двох мужчин. Потім, коли ви зайшли сюди і стали під світло свічок із бджолиного воску, під світло Матері-Бджоли, праматері всіх пророчиць, я побачила: один із вас має владу, другий ходить під мечем…
— Під яким іще мечем? — не витримав Горілий.
— Під мечем долі, — спокійно відповіла Олеся, від чого її слова зрозумілішими не стали. — Я не знала, що то за влада. Влада має різні втілення, вона різнолика.
Ось тепер ви, Андрію, прямо дали зрозуміти, від якої ви влади.
— Тепер ви скажете, мабуть, що міліція і закон не мають над вами чи такими, як ви, жодної влади, — зазначив Шпола.
— Закони є. Вірніше, не закони — Закон. Він один — Закон Життя. Над ним ніхто не владний. Той, хто мусить померти, помре, хай який буде багатий і знаменитий. Той, хто мусить його пережити, переживе, хоч зачиняйте бідолаху в камеру без вікон і моріть голодом. Ви, — Олеся простягнула руку в бік Шполи, — владні наді мною, бо я — тіло. Та ви не владні над собою.
Горілий відчув, як голова паморочиться від усього цього набору слів, котрий він не міг і не готовий був перетравити.
— Послухай, ти, тіло, — озвався він зі свого місця, намагаючись говорити голосом вуличного патрульного. — Хоре нам тут мозок прати, ага? Це друг у мене терплячий, а наді мною, як ти кажеш, меч. Що ця хрінь значить — потім розберуся. Тільки думаю, нічого хорошого, правильно?
— Нічого хорошого, — грубість не вибила Олесю з колії. — Але ми тут із вами поки що говоримо про речі, які до жодного з вас не мають стосунку. Ви прийшли сюди не через своє, правда? Вас привело до мене чуже горе. Чужа смерть. Я права?
