— Нічого вона не знає!

І — знову надто покваплива відповідь, проте — вже щось, жінка тепер хоч нічого не заперечує, не вдає з себе хворого незнайка.

— Тоді чому ж ви так уперто не кажете, хто вона така? З тією пророчицею як мінімум поговорити треба. На тлі нещодавніх подій, вибачте, таке бажання видається досить логічним. Аби, Галю, — тепер Сергій плавно перейшов на довірливий тон, — ваш чоловік не пішов у міліцію з якогось дива та не вирішив для чогось розказати про напророчену смерть, ніхто б вас про особу, котра цю смерть, власне, накликала, не запитав би ніколи. А вбивцю шукали б… не знаю… деінде. Міліція займається. До речі, — Горілий раптом аж стрепенувся, — хто б справді міг бажати Миколі Коваленку смерті, та ще й такої? Викрали, застрелили, підкинули труп під хату. У вас немає ніяких припущень?

Поки він говорив, друг сім’ї Позняков остаточно заспокоївся і знову спробував перейти в наступ.

— Слухайте, ви тут так зайшли із гонором… То лякаєте, то заспокоюєте, то знову залякування. Хто ви, звідки? Тільки не кажіть, що з міліції.

— Мене звуть Сергій. Для нормального спілкування цього вам поки що досить.

Галина знову включилася в розмову.

— Добре, Сергію, навряд чи ви справді зичите мені лихого. І дійсно від мене з тією ворожкою не відчепляться. Ви вгадали…

— Я — не гадалка, — машинально зауважив Горілий.

— …мені таки не вигідно, аби та жінка, про яку ми тут говоримо, дізналася, що це я допомогла міліції чи комусь там іще її знайти. Вона не ховається, просто обставини, за яких її тепер шукатимуть… Ну, ви розумієте… Словом, якщо я скажу вам, де її знайти, ви зможете зробити так, як обіцяли?

— На вас не подумають, — пообіцяв Горілий.

— Я вам телефон продиктую. Адреса… вона там не мешкає швидше за все. Просто приймає клієнтів… тобто відвідувачів.

— А це звідки знаєте?

— Колись прийшла без попередження — її там не було. Потім подзвонила, домовилася, то вона чекала.

— Гаразд, ім’я в неї є? Прізвище?

— Яке прізвище у ворожки, — мабуть, Познякову власне зауваження видалося мудрим, навіть дотепним.

— Звуть її Олеся.

— Як ви познайомилися? Через газету, інтернет?

— Вона не дає оголошень спеціально. Каже — тільки шарлатани і заробітчани так роблять.

— Вона, ця Олеся ваша, грошей із відвідувачів не бере?

— Бере, скільки дають. Каже — її призначення допомагати, люди самі визначають міру її допомоги та ступінь вдячності.

— Ух ти! А як нічого не дати?

— Не можна, — Галина пожвавилася. — Така прикмета є: ворожці треба пропонувати винагороду і не жадувати. Вона сама знає, хто й скільки може дати. Відчуває, розумієте?

— Ні. Ніколи не мав справи з медіумами. Значить, кажете, відчуває?

— Відчуває. І хто жадібний — того доля покарає.

— Цікаво, — Горілого справді починало цікавити все це. — Ну, і як же покарає? Так, як вашого чоловіка? Він пожалів зайву сотню гривень?

Уже говорячи так, Горілий зрозумів — перестарався. Галина знову замкнулася в собі, та й Позняков змінився на лиці.

— Зараз я запишу вам телефон, — сухо відповіла жінка. — Запитаєте в неї. Тільки ж ми домовлялися.

Вона розвернулася і зникла в спальні, машинальним рухом причинивши по собі двері. Позняков, потупцявши якусь мить, не стримався — поспішив за нею. До Горілого долинув гучний, хоч і нерозбірливий шепіт, так ніби один із них щось комусь забороняв робити, а другий вперто намагався зробити те, що надумав. Сергій навіть ступив крок уперед, аби краще розчути, — та розмова урвалася.

За мить зі спальні вийшов Позняков, тицьнув Горілому синій квадратик стикера з номером мобільного телефону і всім своїм виглядом дав зрозуміти: тема вичерпана. Взявши паперовий квадратик, Сергій запхнув його в кишеню штанів, кивнув на прощання. Перш ніж піти, глянув на годинник — тут на стінці висіли й весь час, поки йшла розмова, гучно клацали стилізовані під старовину ходики з явно декоративними гирьками, — і відзначив, що впорався з задумом досить швидко, розколов-таки вдову…

…Так Горілий зробив першу помилку з низки багатьох наступних. І всі разом, і навіть кожна окремо уже могли коштувати йому життя…

Не таке воно велике, славне місто Конотоп. Знав його колишній опер-«убійник» Сергій Горілий, як свої п’ять пальців, причому такими закапелками часом доводилося лазити — хай Бог боронить. Але навіть при тому, що розколоти невеселу вдову вдалося досить швидко, все одно туди-назад за півтори години не встиг. Дві з невеличким гаком години гуляв, і Шпола, відчинивши, сердився цілком щиро.

— Мала, між іншим, тільки вклалася. Я вже тут сиджу, чекаю, звідки ж сьогодні тебе визволяти, — пробурчав напівголосно.

— А Лідка?

— Що — Лідка? — не зрозумів Шпола.

— Теж уклалася?

— Куди?

— Разом із малою. Спати.

— Лідка моя тут до чого? Сам де віявся?

— Думав.

Відповідь здалася Андрієві непевною.

— І надумав? — поцікавився він, аби хоч щось запитати. — Ти заходь, заходь, чого маячиш…

— Надумав. Лідки зараз треба. Жіночої допомоги.

Ідея, яку озвучував Горілий, спала йому на думку якусь хвилину тому, коли він заходив у під'їзд, хоча дорогою від удови Коваленко так і не вирішив остаточно, що робитиме далі. Тепер, коли його раптом осяяло, Сергій вирішив не зупиняти цей вдалий вечір на досягнутому.

— Ти можеш нормально говорити? Чи ти десь по дорозі ще знайшов і додав, аби думалося краще?

— Шполо, я тверезів і, здається, протверезів. Тому кажу тобі, як людина, здатна мислити тверезо: без Лідки твоєї зараз нічого в нас із тобою не вийде. Або сусідку гукай, куму, будь-яку жінку, кому довіряти можеш.

Нарешті Андрій розгледів — друг і справді вже не був не те що п’яним — навіть підпилим. І миттю згадав: давно не бачив Горілого, відвик від його манери плести свідому дурню, перш ніж сказати щось дійсно важливе у справі. А в тому, що весь цей час Горілий не просто нипав світом, а займався справою, і справа ця — напророчене вбивство підприємця Коваленка, сумнівів у Андрія вже не було жодних.

— Кажи, — мовив коротко, даючи зрозуміти — про все здогадався, тільки далі не второпає, що саме мусить відбутися.

— Не в коридорі ж, — Сергій скинув брудні черевики, проте лишився в куртці, пройшов на кухню, сів і вклав у кілька речень все, що він уже встиг зробити, і який результат вдалося отримати.

А потім іще кількома реченнями виклав власний план дій, до якого на цьому етапі підключалися сам Андрій і, що дуже важливо, його дружина Ліда.

— Так, значить, — промовив Шпола, поки не зовсім склавши в голові несподівану інформацію, і головне — ще не добравши, з якого боку до неї підступитися.

Горілий розумів його стан. Реалізація, в принципі, не була аж такою проблематичною. Начальству, тому ж Зарудному, сказав опер Шпола, цілком вистачало, що відомості про таку собі Олесю, котра займається чимось на зразок пророцтв, він отримав оперативним шляхом.

Розсекретити стукача жодному оперативнику не можна звеліти навіть офіційним наказом, якщо, звісно, такий ідіотичний наказ хтось колись напише.

Вже скоро як три десятки років з уст в уста передавалася легенда про начальника Сумської обласної міліції, призначеного на цю посаду після звільнення з відповідальної партійної посади на початку 1970-х років. Лишається таємницею, ким був цей чолов’яга до того, як його «кинули» на міліцію, і ким став потому, як за півроку після цього справді незрозумілого призначення його з таких самих незбагненних причин прибрали, «кинувши» на якусь іншу, не менш відповідальну ділянку роботи. Не зберігся і виданий ним унікальний історичний документ, якого, здається, нема навіть в архівах, але час від часу знаходяться менти, котрі начебто бачили наказ видавати стукачам посвідчення стукача. Насправді документ, котрий повинні були, за мудрим задумом нового керівника, вручати «барабанам», так буквально не називався. Але пояснювалася потреба в ньому ось як. Виявляється, оперативний склад карного розшуку дістає з каси певні суми грошей нібито на оперативні витрати. Насамперед — оплату цінних відомостей, що отримуються від добровільних позаштатних співробітників. Проте цих людей — стукачів — міліцейське керівництво в очі не бачило. А сам факт існування таких людей підтверджувався лише папірцем-розпискою, котра, за великим рахунком, є «фільчиною грамотою», може бути написана ким завгодно. Отже, є підозра, що так званих інформаторів не існує в природі. Гроші ж на їхню оплату використовуються оперативним складом для власних потреб. Звітність та облік у справі витрачання цих — не слід забувати! — державних коштів ведеться незадовільно. І коли вже такі витрати передбачені, то пропонується видавати кожному стукачеві спеціальний документ, із серійним номером, печаткою та вклеєною фотографією. З часом так буде простіше перевіряти, чи існує в природі ця людина, вимагати від інформатора звіт, і якщо його відомості не приносять користі, позбавляти винагороди. Коротше кажучи, новий міліцейський начальник пропонував стукачам приходити двічі на місяць у касу по аванс і зарплату, як це роблять усі радянські службовці. Та головне: інформація, не підтверджена письмово, з зазначенням номера посвідчення, не мала права бути реалізована.