— Може, шефу вашому дзвякнути?

— А що прикордонникам шеф? Хто він тут для них такий? Що ми взагалі тут хочемо зробити, мета яка цієї подорожі?

Відповіді досі не було, і Горілий відмовчався.

Та коли заїхали на станцію, він укотре переконався: дуже погано ще знає здібності своїх несподіваних партнерів. Навіть не попросивши, а звелівши Сергієві лишатися біля машини, Круть і Верть зникли в приміщенні, повернулися хвилин за двадцять у супроводі якогось суворого чоловіка в формі з погонами, дали знак Горілому — давай, не стій! Далі в супроводі цього офіцера, який ніяк не назвався, хоча й не спитав нічого в Горілого, компанія пройшла на колію, вийшовши саме до потрібного їм поїзда — хвилин двадцять як прибув. Звідки б не починалася нумерація вагонів, десятий завжди буде по центру, так вони й зупинилися.

Ось він, номер десять. Горілий не стримався — пришвидшив ходу, випередивши супроводжуючого офіцера. За спиною хтось щось сказав — дарма, слова ніби відлетіли від спини. Та раптом Сергій різко зупинився.

З десятого вагона один по одному вийшли кілька прикордонників, вистрибнув собака, прикордонник тут-таки підхопив її за повідець. Потім, обережно ступаючи, ніби боячись упасти, показалася Галина Коваленко. Навіть за неяскравого освітлення перону Горілий побачив у її жестах скутість, викликану не просто страхом — страхом через затримання. Чого-чого, а поведінки затриманих Сергій за півтора десятки років життя надивився. Під конвоєм усі мають однаковий вигляд, навіть якщо обабіч не стоять озброєні конвоїри, а на руках затриманих нема наручників.

— Що за… — пробурмотів Горілий, розуміючи, наскільки швидко ситуація виходить у нього з-під контролю.

За Галиною, постійно озираючись і намагаючись щось комусь неголосно довести, вийшов Олег Позняков. Позад нього з’явилися митники, один тримав дорожню сумку. Провідниця дивилася на цю картину з невдаваною байдужістю: хіба вперше на кордоні митники та погранці когось знімають…

На коротку мить уся компанія скупчилася на платформі біля вагона. Потім прикордонник із собакою пішов уперед, Галина приречено рушила за ним, безпорадно крутячи головою.

Горілий сам не знав, чого домагався, — не зважаючи ні на кого та не думаючи про наслідки, рушив уперед. Від другого кінця вагона він уже готовий був, хай чим це обернеться, гукнути Галину.

Але вона враз побачила його сама, випадково повернувши в його бік голову.

Впізнала. Зі свого місця Сергій точно не міг цього бачити, але відчув — упізнала.

Далі все відбувалося стрімко, забрало секунд двадцять, і ніхто нічого не зрозумів. Навіть до Горілого не дійшло спочатку, для чого Галя зайцем рвонула назад до вагона, махнувши при цьому виставленою перед собою рукою. Збоку це схоже було на спробу відчайдушної втечі, тому за жінкою кинулися всі митники та прикордонники разом, забувши на секунду навіть про Познякова — другий затриманий стояв, ураз усіма полишений, і далі безпорадно крутив головою. Де не взявся міліціонер, збоку наспів другий, аби не рипався, заломили Познякову руки назад.

Тим часом Галина вже добігла до вагона. Зробила ще якийсь незрозумілий рух рукою, а тоді, наче послизнувшись чи підвернувши ногу, впала на асфальт платформи, витягнувши руки перед собою, практично пхнувши їх під колеса потяга.

Коли на втікачку навалилися гуртом, почали піднімати, Галина спочатку коротко опиралася, а тоді враз заспокоїлася, стала покірною, її повели назад, на ходу одягаючи кайданки. На глядачів — Горілого з компанією — уваги ніхто не звернув, і не дивно: вся увага зосередилася на дивній, коли не сказати — нелогічний поведінці затриманої жінки.

Відтоді як усе це почалося, Галина Коваленко тільки те й робила, що намагалася виграти час і відвернути увагу від того, що насправді її варте. Принаймні такі висновки зробив для себе Сергій. Жодних інших висновків не напрошувалося.

Він зиркнув через плече.

Круть і Верть про щось тихо перемовлялися з офіцером.

Глянув перед собою — провідниця з напарницею та приятельками з інших вагонів жваво обговорювали несподівану пригоду. В його бік ніхто не дивився.

Швидко підійшовши туди, куди кілька хвилин тому рвонула Галина, Горілий зупинився біля краю колії, саме там, де впала жінка.

Простягаючи перед собою руки.

Перед тим ковзнувши лівою рукою до кишені джинсів. Праву ж руку виставивши, аби посемафорити йому: стій на місці, ані руш. Він зрозумів сигнал і послухався.

В його бік далі ніхто не дивився. Присівши, Горілий швидко провів рукою спочатку біля бордюру колії, потім — трохи далі, по щебінці, ближче до вагонних коліс. Пальці намацали щось чужорідне, зовсім не схоже ані на типове сміття біля колій, ані на камінці щебеню. Затиснув знахідку, підніс до очей, роздивився.

Плаский прямокутник із металевим корпусом. Носій інформації. Підключається до комп’ютера чи будь-якого приладу з відповідним обладнанням.

Флешка.

— І що все це означає?

Дратувала Павла Нікітина не тільки неможливість із першого разу, махом, збагнути побачене й почуте. Бісило та напружувало все: дзвінок по першій ночі, яким Горілий витяг його з ліжка, перебивши сон — банкір знав себе! — до ранку, бо вже йому не заснути, а вирішенню перманентних проблем, яких банку не бракує, його недосипання зовсім не сприятиме. Як, між іншим, і ось це зібрання на службовій квартирі, куди Горілий навіть не попросив — звелів йому негайно приїхати. Хоча Нікітин не розумів поки що, чому все це не могло почекати до ранку. Адже будь-яке рішення, прийняте посеред ночі, все одно можна втілити в життя лише з початком робочого дня…

За великим рахунком, Павло Нікітин уже починав шкодувати про свій учинок. Піддався пориву, розшукав цього нахабного… навіть не знаєш, як і сказати… мента, не мента… типчика, словом… Розшукав цього нахабного типа, здуру пообіцяв винагороду й підтримку, хоча набагато простіше було б домовитися про вирішення всіх проблем у потрібних кабінетах за допомогою потрібних сум грошей. Місяць-два мотання нервів, зате потім — звичний режим дня, нормальний ритм роботи, менше зобов’язань перед усякими лузерами, яких доводиться шукати по вокзальних розливайках…

Щоправда, довелося б віддати Момота. Службу безпеки банку завжди знайдеться кому очолити, вибір із колишніх силовиків навіть у маленькому Конотопі величезний. Проте поки що Нікітин не уявляв собі нікого іншого на місці Олександра Михайловича — Саші, Сашка — Момота. Йому не хотілося просто так, без бою, здавати своїх, а Момот за ці роки став для банкіра справді своїм, хоча фінансисти навіть у містах, менших за Конотоп, не мають права дозволяти собі куди там дружні — бодай товариські стосунки, тим більше — з колишнім офіцером міліції, який відповідає за безпеку їхнього бізнесу.

Хай там як, Павло Нікітин порушив правила. Олександр Момот став для нього не сказати другом, але добрим надійним товаришем — це точно. Банкір був свідомий того, що коли зовсім прикрутить, товаришем доведеться пожертвувати. І так само зізнавався собі: соромлячись таких думок, намагаючись щосили відтягнути необхідність ухвалити це ганебне, безсоромне, проте необхідне рішення, він вирішив спробувати трошки поборотися не стільки за Момота, для якого колишні колеги вже приготували відповідну м’ясорубку, скільки за себе. Він спробує хоч щось зробити — для очистки власної совісті.

Через те він найняв Горілого. Тому й підхопився серед ночі, грубувато кинувши дружині: «Все нормально, спи!» Приїхав сюди, п’є каву, зварену Анатолієм, і намагається разом із усіма втямити, що ж, кінець кінцем, відбувається.

— Наскільки я знаюся на техніці, — спокійно відповів Горілий, — вони налаштували відеокамеру, записали це звернення, потім перегнали на комп’ютер, отриманий відеофайл зберегли на флешці, флешку взяли з собою.

Кому збиралися її показати — гадки не маю. Все це парочка проробила, можна сказати, в пожежному порядку.

Але все одно діяли вони на диво організовано: вважайте, отримали фору на три години, а коли я пішов — за півтори години прояснили ситуацію, швиденько провели всі технічні маніпуляції, зібрали мінімум речей, гроші, документи, рвонули на вокзал. Там купили квитки на найближчий потяг до Москви, зараз із цим проблем нема, і ледь не втекли. Доїхали, щоправда, тільки до Хутора.