— Ви мені пояснюєте, що відбулося, — Нікітин насилу стримався, аби не зірватися на крик: в різних варіаціях це пояснення він чув від Сергія вже втретє. — А я хочу знати, що все це означає.

— Вони злякалися.

— Вас?

— Почасти.

— Ви можете точніше висловлюватися?

— Гадаю, не мене, а наслідків мого несподіваного вторгнення. Галина, побачивши мене на платформі, вирішила в останній момент скинути флешку… Ну, я спочатку не знав, що саме хотіла вона зробити, — уточнив Сергій. — Але з її поведінки зрозумів: вона зробила так, бо побачила мене. Всі ці маніпуляції мусив зрозуміти лише я, і я, коли чесно, шукав там якусь записку.

— Гаразд, — Нікітин передав Анатолію порожню чашку, і той без зайвих слів слухняно пішов робити шефові ще одну, третю за останні сорок хвилин каву. — А якби вона вас не побачила?

— Флешку могли знайти в неї при обшуку. Надали б значення знахідці, не надали — хтозна. Митники, в принципі, випасають різні такі штуки — промислове шпигунство, різні там розробки, які не варто передавати по інтернету, бо відстежити можна…

— А ви, я бачу, людина в таких справах підкована. Доводилося займатися?

— Та Бог із вами, пане Нікітин! Я розрізані трупи з вигрібних ям виловлював, у мене не така інтелігентна спеціалізація. Приятель один є в системі державної безпеки… Та й не в печерах живемо, все ж таки двадцять перше століття…

— Гаразд, не морочте мені голови.

Банкір покрутив у руці флешку, щойно вийняту з відповідного «гнізда» свого ноутбука — навіть якби Горілий не попросив, Нікітин усе одно захопив би плаский комп’ютер із собою, за межами квартири не розлучався з ним ніколи й ніде, вся конфіденційна інформація зберігалася тільки там, робочому комп’ютеру не довіряв із причин, щойно названих Сергієм: економічну інформацію крадуть всюди і завжди, а довіряти банкір міг, крім себе, ще Момоту, але ж Сашка зараз поруч нема, а значить — тільки собі.

— Для кого, по вашому, призначалося ось це? — Нікітин показав флешку Горілому. — Чому вони вирішили тікати? Від кого? Чому — в Москву?

— Ну, про Москву на флешці є.

— Там не пояснюється, чому треба було виїжджати саме туди, а не в Суми чи Київ, наприклад.

Зайшов Анатолій з кавою. Круть і Верть узагалі трималися непомітно, в розмову не встрявали, обмежившись підтвердженням правдивості слів Горілого і стисло пояснивши порядок своїх дій на станції Хутір-Михайлівський. Але при останніх словах шефа Геннадій кашлянув і зовсім по-школярському підніс руку. Нікітин запитально глянув на нього, потім кивком дозволив утрутитися.

— Там митниця, — нагадав Геннадій.

— І що? — не зрозумів банкір.

— Наших утікачів зняли на Хуторі митники, — нагадав Геннадій. — Ми ж пробили там, що змогли. Дуже просто — надійшла інформація, що в такому-то поїзді, такому-то вагоні мужик і баба, паспортні дані такі-то, перевозять наркотичну речовину. Інформацію взяли до відома, контрабандистів затримали. Все просто.

— Наркотики знайшли? — уточнив Нікітин.

— Начебто знайшли.

Банкір, відпивши кави, перевів погляд на Горілого.

— Що скажете?

— Молодець, — Сергій відсалютував Геннадію правою рукою. — Я тільки тепер про це подумав. Коли так, все набагато гірше і серйозніше, ніж я думав.

— Тобто?

— Проти нас грає хтось дуже грамотний і сильний. Людина з можливостями. Ну, типу, як ось ви, пане Нікітин. На Хутір злили поїзд і номер вагона. Як це можна було дізнатися? Тільки простеживши за парочкою втікачів! Ваших хлопців не змалювали, бо той, хто послав коханців на вокзал, вів їх не від хати, а виглядав уже на вокзалі. І напевне, цей невідомий демон не має гадки ані про ваш інтерес до цієї справи, ані про те, що ви вписалися в неї, ані про те, що підписали також мене, тим більше — не знає ваших людей!

— А чому демон? — здивувався Нікітин.

— Вирвалося. Ненавмисне. Сам не знав, як його назвати, ляпнув перше, що в голову стукнуло. Вважайте, наш противник отримав кодове ім’я — Демон.

— Не жирно для нього?

— Враховуючи його дружбу з нечистою силою — саме те.

— До чого тут нечиста сила?

— Хіба не чули про ворожку Олесю? Давайте ще раз послухаємо. Ні, молодець, Ген, правда — додумався, — Сергій знову відсалютував Геннадієві. — Бач, не завжди ініціатива карається. Молодець, реально — молодець. Тепер я спробую все пояснити. Бачите, якої малості іноді не вистачає.

Знизавши плечима, Нікітин повернув флешку в ноутбук, відкрив віконце. На диску був єдиний файл, банкір навів на нього курсор.

Запустив.

На пласкому моніторі з’явилася вже знайома Горілому кімната на першому поверсі будинку Коваленків. Зображення стрибало: у того, хто налаштовував об’єктив камери (в Олега Познякова, більше нема кому), тремтіли руки: від поспіху, від хвилювання, або від усього разом. За кадром почулося його: «Галко, сідай уже, йди давай!» Потім її: «Та зараз, чекай!» І зовсім уже смішне, другий раз слухали, все одно не стрималися: «Та куди ти ще там причісуєшся! Губи вона ще малює! Зовсім уже!»

Нарешті в об’єктив зайшла Галина Коваленко, справді трошки причепурена. Хай що відбувалося, жінка навіть у такій ситуації лишається жінкою: її ж знімають, чорт забирай… З собою молода жінка несла табуретку. Поставила її, обернулася до камери: «Так? Сюди?» — «Та як хочеш, часу нема!» Посовавши по підлозі, нарешті примістила табурет, як вважала за потрібне, сіла, машинально поправила волосся. «Можна вже?» — «А ти готова?» — «Ну… готова… давай спробуємо». — «Значить так, Галь: я тобі нічого не кажу, тут не кіно, других дублів не буде. Говори, що треба і як знаєш. Все, поїхали».

Жінка зосередилася. Відкашлялася. Вона нервувала й боялася, це помітив навіть Нікітин, коли дивився і слухав це вперше.

«Кгм… Можна, да? Значить… Мене звати Галина Коваленко. Я не знаю, хто вбив мого чоловіка, Миколу Коваленка. До його вбивства ми з Олегом Лозняковим не причетні. Ми не хотіли його вбивати… Що таке, Олеже?»

«Нічого! — голос Познякова за кадром. — Думай хоч трошки! Так виходить, що не хотіли вбивати, але вбили! Ми взагалі нічого не хотіли! Мене все влаштовувало!»

«А мене — ні!»

«Галю, запис іде! Час теж іде!»

«Ти ж сам перебиваєш!»

«Все, вибач, не буду більше! Значить, у його смерті ми взагалі не були зацікавлені, так і кажи!»

«Добре, добре, все… Кгм, — Галина в кадрі знову зосередилася: — Значить… Ми з Олегом справді… Тобто… Коротше, у нас інтимний зв’язок, ми коханці. Микола про це не знав. Може, колись би здогадався, бо світ не без добрих людей. Але останнім часом йому було не до мене, бо почалися проблеми з бізнесом. Я купу народу підключила, Олег теж підтягнув своїх знайомих… Коля його про це просив… Отож, ми почали оформлювати якісь юридичні документи, ну, ніби в Миколи жодної власності нема. Не знаю, правильно ми чинили чи ні, так нам підказали… Навіть радили фіктивно розлучитися… Хоча я збиралася не фіктивно… Не тепер, може, згодом… Хай би все це минулося, не хотіла залишати чоловіка в складний період. Я правильно говорю, Олеже?» — вона трошки хитнулася вперед.

«Не збивайся з теми, давай, далі, далі…»

«Так… Одного разу… на початку цього місяця… Точно не пам’ятаю, але перед восьмим березня, за два чи три дні… Словом, мені на мобільний подзвонив якийсь чоловік. Голос був незнайомий. Номер визначався, я записала, — Галина витягнула з кишені джинсів наперед заготований папірець, зачитала номер, повторивши його ще раз. — Чоловік не назвав себе. Сказав: знає про Миколині проблеми, порадив звернутися до однієї жінки, вона чи ворожка, чи щось таке… Я намагалася дізнатися, де незнайомець узяв мій телефон. Він пояснив: спільні приятелі дали, не уточнив. Наголосив, що дуже хоче допомогти і це в наших же інтересах. Дав телефон, ось такий, — Галина зачитала знайомий уже Горілому номер пророчиці Олесі. — Я запитала, скільки це буде коштувати. Чоловік сказав: вона сама назве ціну. Обіцяв іще дзвонити. Ну, я розказала про дзвінок Миколі. Він спочатку не повівся, а на ранок каже — що ми втрачаємо? Цікаво ж… Сходив. Повернувся розгублений, пояснив — та жінка, Олеся, грошей із нього не взяла, бо ніби побачила смерть, а в неї правила такі — коли бачить смерть, плати не бере. Походив він так день, тоді каже: мовляв, не подобається йому все це, хтось залякує, треба йти в міліцію, дістали ці банкіри зі своїми вибриками. Під вечір зібрався, поїхав у міліцію заяву писати. Потім подзвонив, попередив: ситуація помінялася, треба з одним старим знайомим зустрітися. І пропав… На ранок труп підкинули… — Галина шморгнула носом. — Потім прийшов чоловік, такий, на бандита схожий. Хотів знайти ту жінку, пророчицю… Я міліції поки що нічого не казала. Тим більше, що Микола сам вирішив не говорити… Навіть якби я розказала про пророцтво, хто б мене слухав… Але той бандит нас налякав, я послала його до тієї… пророчиці… Сама ж подзвонила по тому телефону, ну, чоловікові, який пророчицю порадив… Бо не знала, з ким побалакати, не в міліцію ж із цим… Він миттю трубку взяв, вислухав мене… Каже, аби я дзвонила в міліцію, краще — відразу підполковнику Зарудному… В мене був його номер… Словом, я повинна була подзвонити Зарудному, розповісти, як на Миколу з банку наїжджали. Назвати прізвище Момота… хто це такий, я не знаю… Потім попросив послати йому нашу електронну адресу. Для чого — не пояснив. Тільки наступного дня я отримала листа, до нього пришпилена була фотографія, і текст — я повинна впізнати цю людину, ніби це він погрожував Миколі. Цей хлопець справді до нас приходив, від банку, здається, навіть погрожував… Тільки звідки той незнайомець про це знає… Олеже, можна, я з думками зберуся?»