— Чия смерть? — швидко запитав Шпола. — І що ви про це знаєте?

— Помер мужчина. Він мусив померти.

— Чому це відразу — мусив?

— Бо він був тут. І я побачила над ним тінь смерті.

— Про кого ми зраз говоримо?

— Мене не цікавлять паспортні дані тих, хто приходить сюди.

— Чотири дні тому. Пригадали?

— До мене приходять по десятку людей щодня. Чотири дні тому, — Олеся на мить замовкла. — П’ятеро жінок… Мужчина один. Легше згадати — звали Коля… Микола…

— Прізвище?

— Не знаю. Микола. Все.

— Чого хотів?

— Не знаю. Сказав — тоскно на душі. Я сказала — смерть недалеко. Він не повірив, посміявся навіть, пішов. Значить, помер-таки? Чуючи про смерть, не можна сміятися, вона від цього швидше рухається. Смерть не любить сміху.

— Олесю, тепер ми перейшли нарешті до конкретної розмови. Ви за візит, чи як це там у вас називається, гроші берете?

— З вас не візьму нічого.

— Чому?

— Бо ви прийшли не через своє. Але своє дістанете.

— Досить уже загадок! — тепер і в Шполи почав уриватися терпець. — Чому люди йдуть до вас?

— Хочуть знати майбутнє. Якщо чорну смугу змінить біла, я кажу, коли це буде і за яких обставин, аби людина не проґавила свого птаха удачі. Люди неуважні до себе…

— Про це потім поговоримо, — Шпола вже, як хорт, занюхав слід. — Микола Коваленко, так вашого відвідувача звали. Він подзвонив і прийшов, так?

— Так.

— Ви приймали його в такій самій обстановці?

— Звичайно. Я пояснила вам чому.

— Гаразд. Такі ось казки про бджілок і Піфій ви теж йому розповідали?

— Казки розповідав дідусь Панас по телевізору, коли я маленька була.

Знову вона за своє… Горілий скреготнув зубами. Йому що далі, то більше почала набридати вся ця історія, котра на голову не налазила, тому й видавалася надто вже підозрілою. Хоча б через неможливість перевірити слова пророчиці Олесі.

— Гаразд, — погодився Шпола. — А ви йому що розказали?

— Побачила смерть біля нього.

— Що це означає?

— Я відчуваю тут, — пророчиця поклала праву руку собі на груди, ближче до серця, — і тут, — перемістила долоню до лоба. — Жоден із вас побачити цього не зможе, бо не відчуває. Ну, а я, відповідно, не можу пояснити словами своїх відчуттів. Ви скажете, який вигляд має любов чи ненависть?

— А я відчуваю, — знову вклинився в імпровізований допит Горілий, — що зараз комусь із нас набридне все це слухати.

— Ви, Сергію, можете відчувати все, що заманеться. Зробити нічого не зможете.

— Чому це?

— Бо влада не з вами. Вам самому треба боятися.

— Оп-па! — Горілий повільно почав зводитися на рівні ноги. — Значить, уже погрози пішли?

— Серього, може, помовч трошки? — Шполі не подобалося, як той збиває його з вірно обраної лінії, яка поволі-поволі починала вимальовувати бодай якийсь результат. — Давай уже по черзі, не про тебе зараз мова!

— Але я ще скажу, — буркнув Горілий, але знову сідати на підлогу не збирався, затерпнули зігнуті коліна, і він затупцяв, розминаючись.

— Скажеш, — погодився Андрій і повернувся до перерваної розмови, нахилившись трошки вперед, аби бути ближче до Олесі. — Раніше ви знали Миколу Коваленка?

— Я вперше почула від вас, що він — Микола Коваленко. Тим більше нічого не знала про нього. Крім того, що скоро по нього прийде смерть.

— Коли?

— В смерті, Андрію, нема годин прийому.

— Як узагалі ваші… гм… клієнти домовляються з вами про зустріч?

— Так само, як і ви. Я не афішую своїх послуг, як різні там потомствені ворожки. Людям потрібне моє слово — вони самі знаходять мене. І радять іншим. Вам же хтось мене порадив.

— Дружина нещасного Миколи Коваленка. Якому ви, Олесю, винесли вирок.

— Послухайте, Андрію, — нарешті в її монотонному голосі з’явилося щось віддалено схоже на людські інтонації. — Ви працюєте в міліції, ви наділені владою. За певних обставин така влада може навіть стати абсолютною. На кроткий час, але все ж таки. Хай там як, ви краще за мене знаєте значення слова «вирок». Будь-якому вироку передує суд. Я ж не суддя, нікого не суджу. І не знаю, кому і за що доля пророкує життя коротше, ніж належиться пересічній людині. Вірніше, — одразу ж виправилась вона, — можу побачити смерть біля незнайомої людині в натовпі за денного світла. Чи ось як тут і тепер — при світлі воскових свічок, світлі Матері-Бджоли…

— Та заткалася б ти вже зі своєю бджолячою матір’ю! — знову не стримався Горілий.

— Та ти б рота стулив! — теж не стримався — рявкнув Шпола, і від його різкого голосу навіть здригнувся, а тоді — раптом згаснув вогник однієї зі свічок, виставлених на столі.

Олеся і на це ніяк не відреагувала.

А Горілий зловив себе на відчутті, зовсім для нього несподіваному, — згасла свічка викликала дивне занепокоєння, що переросло в тривогу, пояснення якій він, матеріаліст до шпику кісток, дати зараз не міг. Так само дивним чином щезло бажання втручатися в подальший хід розмови: Сергій перемістився у найтемніший куток і ніби втиснувся в нього, наче лишаючи пророчицю зі Шполою наодинці.

— Олесю, — повторив Андрій, трошки заспокоївшись. — Ми тут сім мішків гречаної вовни з вами наговорили. Зараз я спробую підбити невеличкий підсумок всьому сказаному — такий, яким я його бачу.

Те, що Шпола збирався сказати, з точки зору здорового глузду було диким. Але якщо інакше не скажеш, треба говорити те, що збираєшся.

— Миколу Коваленка ви раніше не знали. Так само, як не знаєте нікого з тих, хто до вас приходить. Микола намагався знайти пояснення певним негараздам, котрі почали відбуватися в його житті. Ви, — наступні слова далися Шполі найважче, — якимось дивним чином можете вирізняти людей зі, скажімо так, певними життєвими проблемами… проблемами з життям… із подальшим життям… Ви називаєте це пророцтвом смерті та провіщуєте… це. Змінити вже нічого не можна. Ви не впливаєте на смерть…

— Хто я така, щоб на неї впливати, — мовила Олеся, голос знову став монотонним.

— Ви не говорите, коли прийде смерть. Ви лише попереджаєте, що вона прийде незабаром. Так?

— Не попереджаю. Людину не треба попереджати про прихід смерті. Тільки ті, хто з різних причин наділений владою, переконані у власному безсмерті. Але навіть вони колись помруть. Я бачу смерть. І кажу це. Точної дати не буває.

— Ви напророчили смерть Миколі Коваленку. Такий результат?

— Такий.

— Він для цього приходив?

— Ніхто не приходить для того, аби дізнатися, що помре. Більшість людей цікавить, як довго вони житимуть. І слово «смерть» вони навіть не вимовляють уголос.

— Отже, — зітхнув Шпола, — ви відчули близьку смерть Миколи Коваленка і сказали йому про це. Так?

— Саме так.

— Він якось реагував?

— Не повірив. Але злякався. Нічого нового: ніхто не вірить, але всі бояться, коли чують таке.

— Більше ви його не бачили?

— Вдруге до мене ніхто не приходить.

— Та воно і зрозуміло, — пробубонів зі свого кутка Горілий. — Я тут слухаю вас, слухаю, і дуже багато запитань назбиралося. Тільки все одно ти, Піфіє, бджілко Майя чи як тебе там іще звати, толком мені нічого не скажеш. Знову почнеш свої казочки втирати, а мені тут із тобою ніколи. Скажи ось що, коли вже почала: я тут почув, ти не з усіх гроші береш. Значить, із когось таки береш. Я дуже приземлений чоловік. Тарифчик не назвеш?

— Люди щедрі, коли дізнаються про своє майбутнє щось хороше. Тарифу, про який ви, Сергію, говорите, в мене нема.

— Значить, ти не всім смерть обіцяєш?

— Не всім. Але й не приховую. З тих, біля кого бачу близьку смерть, винагороди не беру принципово.

— Бач яка…

Горілий не договорив.

Бо раптом у нього склалося розуміння, для чого він узагалі завів усю цю розмову і що його хвилювало від самого початку, крім, звичайно, зовсім нежилого вигляду відьомської квартири. В усьому, що говорила Олеся, прозвучало те єдине, чого не помітив настирний Шпола. Свого колишнього колегу Горілий через багато років знову побачив у всій красі: намагається вилущити очевидне, тоді як неочевидних речей зовсім не бере до уваги. Хоча саме те, що ховається від очей, насправді має для їхньої справи найважливіше значення.