І, не змовляючись, вони дорогою на Кубу дійшли висновку: ця пророчиця Олеся (або жінка, яка видає себе за пророчицю і називається відвідувачам Олесею) не дуже-то й ховається. При тому, що околиці зазвичай неспокійні в кримінальному плані, будь-які дива сприймаються тут як належне. Насторожити і налякати міську околицю здатне тільки щось таке, що не вписується в тутешню систему координат.
Пророчиця Олеся, ким би вона в результаті не виявилася, в таку систему цілком вписувалася.
Набравши наперед названий код, Шпола прочинив двері під'їзду і, перш ніж зайти, за інерцією сторожко роззирнувся, хоча навіть за бажання нічого не зміг би побачити: березнева темрява цього вечора була дуже густою, зовсім не ворушилася. Але Горілий, піддавшись силі звички, теж глянув навсібіч, так само не вгледів нічого підозрілого, але, хай там як, відчував себе якось незатишно. Списавши свій стан на те, що вперше в житті йде допитувати справжню провидицю, Сергій, зайшовши за Шполою, надто рвучко зачинив двері. Вони грюкнули так, аж сам Горілий мимоволі здригнувся, а Шпола — той узагалі сіпнувся, напівприсів і розвернуся в русі, чекаючи нападу ззаду і готуючись дати відсіч. Зрозумівши, що сталося насправді, Андрій крізь зуби матюкнув порушника спокою, рушив до ліфта, натиснув кнопку виклику і не почув характерного гудіння.
— Приїхали, — буркнув ззаду Горілий. — Сьомий поверх.
— Без тебе знаю, — огризнувся Шпола і пішов сходами, для чогось квапливо перестрибуючи через дві сходинки.
Коли чоловіки нарешті дісталися потрібного поверху, трошки захекавшись на ходу, Шпола, не даючи собі часу, аби віддихатись, подзвонив у двері квартири без номера — єдиної на поверсі, як і попереджали Ліду по телефону.
Двері відчинилися майже відразу.
Так ніби той, хто впускав пізніх гостей, точно знав, коли вони прийдуть, і лиш чекав, поки підійдуть до дверей.
Чоловіки зробили крок у напівтемряву — світла всередині не вмикали, проте тут мерехтіло сяйво, джерело якого Горілий побачив відразу: світилося з-за прочинених дверей кімнати, що була просто перед ними.
Тут було якось тихо, і водночас — настільки незатишно, наскільки може видаватися позбавленим затишку помешкання, де штучно відтворена таємнича атмосфера приводила в трепет вразливі натури й насторожувала бувалих ментів, нехай один із них уже давно не ловить убивць, а другий, сидячи якось у засідці, бачив, як підлітки намагаються принести в жертву бродячого кота за якимсь лише їм відомим ритуалом, і не мав права заважати їм, бо той, на кого влаштовувалася засідка, затримувався і, до речі, так у пастку й не втрапив. Прикро, що й новоспечених окультистів теж довелося відпустити, навіть не шугонувши…
Жінка, яка перебувала тут, ніби зливалася з напівтемрявою, сама намагаючись стати її частиною. Принаймні темний одяг на ній і темне довге, до плечей, розпущене волосся свідчили про це. Вона ні слова не сказала, лише тихим привидом перемістилася з коридору в мерехтливу кімнату, і Горілий зі Шполою, ступивши за нею, нічого особливого там не побачили: запалені свічки, розставлені на підлозі й на підвіконні в довільному порядку, журнальний столик, обабіч якого теж притулилися дві свічечки, стілець з одного боку, крісло — з протилежного. Мимоволі Сергій почав рахувати про себе свічкові вогники, налічив шість із тими, що на столі, а тим часом жінка, підійшовши до вікна, повернулася до гостей і заговорила звичайним, трошки хрипкуватим голосом, котрий так не пасував до загальної нарочитої театральності атмосфери.
— Хто з вас Ліда?
— А хто більше схожий? — бовкнув Горілий.
— Припиніть, — голос жінки звучав рівно, без жодних емоційних ноток, так ніби своїми словами вона монотонно лупить у якусь одній їй відому точку. — Не буде ніякої Ліди. Я знала, що прийдете ви.
— Тоді давайте по порядку, — Шполі подобалося, коли від самого початку всім усе зрозуміло. — Ввімкнімо світло, загасімо ці свічки, поговорімо серйозно.
— А в мене тут усе серйозно, — так само монотонно промовила жінка. — Якщо ви гадаєте, що прийшли в цирк і я вам зараз почну тут кроликів із капелюха витягати чи вогнем плюватися — ви дуже помиляєтесь. У такому разі вам ліпше відразу піти.
— Ну, відразу ми не підемо.
Шпола вмостився на кріслі, відсунувши при цьому столик, від чого полум’я свічок хитнулося, відбивши на стіні химерні тіні, — на мить Горілому здалося: ось зараз із напівтемряви вилізе чорна рука з розчепіреними пальцями, кожен із яких закінчуватиметься довжелезним — завдовжки із сам палець, як не більше! — нігтем, почне рости, рости, потім ухопить…
От же ж бісів дитячий кошмар!
— Якщо ви ввімкнете електричне світло, розмови не вийде, — мовила жінка. — Я не зможу вас бачити.
— А так можете?
— Так — можу. Людину видно, лише коли є природне освітлення.
— Зараз тут хіба природне? — Горілий жестом обвів свічки.
— Це — природне світло, — правила своєї жінка. — Свічки воскові, не ваш магазинний парафін. Віск справжній, той, який дають бджоли. Значить, у цьому воскові — енергія сотень бджіл, — тепер Сергієві здалося, що вона вже говорить, ні до кого не звертаючись, просто вивергає слова з рота у власноруч створену напівтемну порожнечу. — Бджоли беруть свою силу, літаючи з квітки на квітку. Квіти розквітають, живлячись сонячною енергією. Далі пояснювати чи й так усе ясно?
Запала тиша — кожному з чоловіків раптом гостро закортіло, аби на питання цієї жінки відповідав інший.
— Тобто ви хочете сказати… — Горілий обережно добирав правильні слова. — Ну, значить, це так ніби бджоли зарядили віск цією самою сонячною енергією… Чи як?
— Ви швидше шурупаєте, ніж мені здалося, — зовсім не відчувалося, що жінка іронізує — вона далі не виказувала жодних емоцій. — Енергія сонця — це суть енергії життя. Саме ця енергія допомагає мені бачити при світлі цих свічок те, чого неможливо побачити, принесіть ви сюди хоч прожектор, чи що там іще всіх сліпить.
— По-моєму, — озвався зі свого місця Шпола, — ви зараз морочите нам голови.
— А по-моєму, — жінка навіть не обернулася в його бік, — це ви прийшли до мене, причому — пізно ввечері та обманом.
— Так, — сам до себе мовив Шпола, відчуваючи, що спілкування йде не на рівних і він утрачає контроль над ситуацією — ця дивна жінка вже змушує їх виправдовуватися. — Так, — повторив він. — Давайте без ваших штучок.
— А нема ніяких штучок, — почулося у відповідь. — І не буде.
— Тоді я ввімкну світло, — Горілий ступив крок до стіни, де вже помітив у напівтемряві вимикач.
— І нічого не дізнаєтесь, — зауважила жінка.
— Що ми повинні дізнатися?
— Не знаю. Для чогось же ви сюди прийшли.
Розмова явно починала заходити на друге коло.
— Давайте спочатку, — скреготнув зубами Шпола. — Вас звуть Олеся?
— Моє ім’я важливе для вас? — знову питання наражається на питання.
— Треба ж якось до вас звертатися…
— Може, документи перевірите?
Знову глухий кут. Вони вже хвилин п’ятнадцять говорили — або, скоріш за все, їх змушували весь цей час говорити ні про що. Бджоли, віск, сонячна енергія — тільки не те, заради чого вони сюди прийшли.
— То вас звуть Олеся, — тепер не запитав — просто уточнив Шпола.
Жінка мовчки кивнула. Андрій розумів — далі розмова мусила б піти по порядку, тільки він, хоч убийте, не відчував, яким саме повинен бути цей порядок. Не відчував цього, схоже, і Горілий. Та Олеся, скориставшись правом хазяйки, сама повела розмову далі.
— Як звати вас — мені насправді не важливо. Але коли вже пішло таке знайомство, назвіть свої імена.
— Слухайте, — Горілий ступив крок до неї. — Вас звуть Олеся. Ті, хто давав ваші координати, казали: ви наче як займаєтеся пророцтвами. Щойно ви заявили, нібито чекали саме нас, тобто — що прийдемо ми, а не жінка, котра дзвонила і вкручувала вам, чесно признаюся, іржаві гайки. Де логіка, можете сказати? Ви ж повинні знати, кого з нас і як звуть, хіба ні?
— Ні, — відповів рівний голос. — Ви тільки-но зайшли в цю кімнату, під світло моїх свічок, а я вже побачила все, що мені потрібно. Хоча… — тут Олеся вперше трошки знітилася, — я зараз неправильно сказала. Я справді дещо побачила, проте мені цього побаченого зовсім не треба. Так, як мені особисто не потрібно все, що я бачу про кожного з тих, хто приходить до мене. Але хіба все, бачене нами день у день довкола себе, так уже потрібно кожному з нас? Я дещо побачила. І нічого не зміниться, якщо я знатиму ваші імена. До того ж, шановний, я попереджала: циркових атракціонів не буде. Зокрема — гри в «угадайку».
