– Я відійду на хвилинку, гаразд, – промовила Сара.

– Так, – відповіла я.

– Буду біля чорного входу, якщо хтось захоче приєднатися.

– Гаразд.

Сара пішла ми з Денні присіли і далі спостерігали за концертом. Зі сцени лунав ритмічний панк рок, натовп шаленів. Я відчула легку втому і сонливість.

– Щось мені не добре, піду подихаю свіжим повітрям, – промовляю я.

– Добре, але швидко повертайся, а то мені тут нудно самому і Сару прихопи.

– Добре.

Я вийшла і стояла біля чорного входу але Сари не було, я подумала що напевно, ми розминулися і вона вже повернулася в середину.

– Бу! – вигукнув хтось позаду мене, я підстрибнула.

– А-а-а! Адаме може досить мене лякати?

– Ха-ха, вибач але вираз твого обличчя мене радує. Ти чого тут, а не з іншими?

– Вирішила подихати свіжим повітрям. Десь тут би мала бути Сара, напевно розминулися.

– Сару не бачили? – підходячи до нас поцікавився Ерік.

– Ні, не бачили, – відповів Адам.

– Я іду трішки прогуляюся тут, – промовляю я.

– Тут небезпечно Мері.

Я ступила два кроки вперед від смітникових контейнерів, які закривали вид на вулицю. Пройшла ще трохи вперед. Аж раптом я почула приглушений стукіт і крики. Я скочила з місця. Пробігши кілька метрів уперед я побачила два силуети і з жаром охнула. Переді мною постала страшна картина, якийсь тип з ножем біжить від тіла Сари, яке лежало на землі.

– Сара Ні! – кричу я.

Я підбігаю до тіла Сари вона ще дихає, вслід за мною біжать Ерік і Адам їхні обличчя вмить стали блідими, в них застиг жах. Сама не тямлячи що роблю, я блискавкою, з усієї сили зриваюся з місця і біжу за тим покидьком.

Його химерне обличчя назавжди залишиться в моїй пам’яті. Я вибігаю за провулок і бачу його химерну постать, він збавив темп: «Прекрасно він втомився тепер я можу його наздогнати, тепер ти поплатишся за все» подумки промовляю я. Він повертає за ще один провулок, я все ще біжу за ним, майже наздогнала. Ще кілька кроків і він мій, я прискорюю темп і щосили вириваюся вперед всією своєю вагою я стрибаю йому на спину, наче поліцейський, що переслідує підозрюваного, тим самим збиваючи його з ніг.

– Злізь з мене стерво! – кричить він.

Потім він перевертається на спину відштовхує мене вбік. Я вдаряюся в стіну, в голові запаморочилося, але я не відступаю. На секунду я втрачаю пильність, виявилося що цього було достатньо. Він підхоплює мене і із усієї сили притискає моє тіло до холодної стіни. Я сиджу не здатна поворухнутися, в його руках той самий ніж, яким він поранив Сару з нього ще стікає свіжа не засохла кров.

– Ти зробила велику помилку дівчинко! Така гарна, а така дурна, шкода що тепер ти не побачиш свого весілля.

– Та невже! – наважуюся відповісти я.

Потім захисний рефлекс спрацьовує бездоганно. Мої руки в полоні але ноги вільні, це було його фатальною помилкою. Вже через мить він валяється на землі стогнучи від болю.

– Стерво! – волає він.

– Це тобі за Сару! – кричу я, на очах з’являться сльози, – А це тобі за стерво покидьку! – вдаряю я його ногою, прямісінько в живіт. Він ще більше скулить від болю.

Його очі палають гнівом. Позаду я чую кроки, на мить я відволікаюся, цього убивці було достатньо. Він підводиться із новою силою і схоплює мене за ногу, я падаю головою в низ, але втримуюся руками. Він знову відштовхує мене до стіни, я знову вдаряюся головою, з неї починає сочитися кров, він схоплює мене за шию прикладаючи ножа до живота, страх охопив мене, в цю мить я відчуваю якийсь пронизливий біль в животі.

– Мері! – підбігає до нас Адам, з усієї сили жбурляє злочинця до стіни той відскакує, як футбольний м’яч.

Адам на цьому не зупиняється, він раз за разом б’є його в обличчя і живіт поки той зовсім не втрачає свідомість. Я бачу обм’якле тіло вбивці, в очах починає двоїтися, а в роті я відчуваю присмак власної крові. Переконавшись в тому, що вбивця непритомний Адам віддаляється він тіла, підбігає до мене, його обличчя бліде і сповнене жаху.

– Мері…Мері! Тримайся не…– В далині чутно поліцейські сирени, які щораз гучнішають, Адам щось кричить, але його слова я вже не чую, перед очима тільки темрява.

Розділ 17

Яскраві промені світла пробуджують мене я розплющую очі перед собою я бачу білу стелю: «Де я. Я на небесах?» повертаючи голову у бік я бачу стомлене тіло Адама, воно схилилося над моїм ліжком, схоже він спить. Я намагаюся піднятися й сісти але пронизливий біль в скронях зупиняє мене, в очах починає двоїтися. Голова гуділа, а тіло наче зовсім нене не слухало. Я голосно видихнула, від цього Адам прокидається і повільно підводиться. Щойно побачивши мене на його стомленому обличчі з’являється широка посмішка.

– Ти прокинулася, – промовляє він підводиться на ноги і міцно обіймає мене.

– Боляче, – бурмочу я.

– Ой! Вибач. Потрібно покликати мед сестру, – він вибігає з палати.

Я втомлено скривившись від болю намагаюся піднятися і згадати, що сталося… «О ні! Сара» тепер все прояснилося, я все згадала. На обличчі з’явився сум. В палату повертається Адам.

– Вона зараз буде, – промовляє він.

Я з жахом дивлюся на нього.

– А…а Сара…– продовжую я.

– Сара.

– З нею все гаразд? – він нічого не промовив, лишень сумно поглянув на мене.

– Ні-ні! Лишень не кажи, що вона померла! НІ! – вигукую я, голова починає нестримно боліти, на очах з’являються сльози.

– Мері заспокойся…Сара не померла, вона ще непритомна, – заспокійливо говорить Адам.

– Слава Богу! Що з нею…з нею все гаразд?!

– Заспокойся, тобі не можна хвилюватися.

– Зі мною все гаразд! Відповідай що з нею!

– ЇЇ стан стабільний, лікарі говорять що вже скоро вона опритомніє. Вона на іншому поверсі.

– С…скільки я тут.

– День.

– Де решта?

– Із Сарою, як що хочеш я їх покличу.

– Ні, не варто. Нехай залишаються з нею.

– Добре, все буде добре.

В палату вривається мед сестра і поліцейський. За формою можна було сказати, що він криміналіст.

– Доброго дня, – привітавшись, люб’язно промовила мед сестра, – бачу стан у вас стабільний, пульс у нормі, серцебиття теж, вас щось турбує?

– Ні, нічого, лишень голова болить і живіт.

– Це не дивно вас же поранили і у вас невеличкий струс мозку, ви все пам’ятаєте.

– Так.

– Як вас звуть?

– Мері.

– Мері…

– Просто Мері.

– Ви Мері вчора потрапили, в дуже погану пригоду, я вражений вашою хоробрістю, – почав поліцейський,– але на далі я раджу вам уникати таких суперечок, залиште це поліції.

– А що з тим типом, котрий напав на нас? – поцікавилася я.

Поліцейський лагідно усміхнувся і промовив.

– Не знаю звідки такі люди деруться, як ви юна леді, – він зробив паузу, а потім продовжив, – Цей покидьок надовго застряне в тюрмі. Ми його вже тиждень намагалися зловити. На його совісті три пограбування, два вбивства і дна напади з метою пограбування і вбивства.

Я широко розплющила очі.

– Ви герой, – з гордістю вимовляє він.

Я усміхаюся.

– Ваші батьки можуть гордитися вами.

– На жаль вони не тут, – поліцейський здивовано поглянув на мене, – Я подорожую з друзями говорю я.

– Може хочете зателефонувати близьким, – поцікавилася лікарка, – в нас безкоштовна лінія.

Я нервово хихикнула і потім промовила.

– Так, авжеж. Але потім.

– Добре, – усміхнулася лікарка, – може вас є ще якісь питання.

– Лише одне, а коли мене випишуть?

– Ха-ха, яка швидка, гадаю вже через два дні цілком можливо, що вас випишуть. Але одна порада будьте дуже обережними із швами.

– Гаразд, дякую я можу провідати свою подругу?

– Так авжеж. Щось буде турбувати покличте мене, – з цими словами вона вийшла і поліцейський також.

Адам все ще стояв біля мене.

– Вас також допитували? – поцікавилася я.

– Ага, – промовив Адам, – цей поліцейський підозрілий тип.

– Поліцейські всі здаються підозрілими. Він говорив щось про суд?