Після тривалих вагань і двох або трьох запеклих суперечок було нарешті вирішено посадити всіх бранців (за винятком Огастеса, бо Петерс мовби жартома, але наполегливо зажадав, щоб він залишився при ньому як писар) у малу шлюпку і пустити за водою. Помічник капітана спустився в кают-компанію з’ясувати, чи ще живий капітан Барнард – бо його, як ви пам’ятаєте, заколотники покинули там, коли вибігли на палубу. Незабаром з’явилися обидва – капітан був блідий як смерть, але вже трохи оклигав від рани. Ледь чутним голосом звернувся він до своїх матросів, просячи не кидати його в морі, а повернутися до виконання своїх обов’язків, пообіцявши висадити їх там, де вони побажають, і не віддавати їх до рук правосуддя. Але з тим самим успіхом він міг би звернутися до вітру. Двоє розбишак підхопили його під руки і штовхнули через борт у шлюпку, яку спустили на воду, поки помічник ходив до кают-компанії. Чотирьом матросам, які лежали на палубі, розв’язали руки й ноги і звеліли лізти в шлюпку за капітаном, що вони зробили без найменшої спроби до опору, але Огастеса залишили туго зв’язаним, хоча він шалено пручався й благав тільки одного: щоб йому дали змогу бодай попрощатися з бідолашним батьком. У шлюпку передали жменю морських сухарів та глек із водою, але нещасні не мали ні щогли, ні вітрила, ні весел, ні компаса.

Кілька хвилин, поки заколотники відбували нараду, шлюпка йшла на буксирі за кормою, потім линву обрубали. Тим часом настала ніч, – в небі не було ні місяця, ні зірок, – море бурунилося короткими й грізними хвилями, хоча вітер віяв помірний. Шлюпка вмить зникла з виду, й дарма було сподіватися на порятунок нещасливців, які в ній були.

Правда, сталося це на 35°30′ північної широти й 61°20′ західної довготи, тобто не дуже далеко від Бермудських островів. Тому Огастес тішив себе надією, що шлюпка або дістанеться до суходолу, або підійде до острова достатньо близько й перестріне яке-небудь судно.

Потім на бригові підняли всі вітрила, й він ліг на попередній курс, на південний захід, – заколотники, наскільки міг зрозуміти з їхніх балачок Огастес, замислили піратську експедицію, збираючись захопити яке-небудь судно, що йтиме з островів Зеленого Мису в Пуерто-Рико. На мого друга ніхто не звертав уваги. Руки й ноги йому розв’язали й дозволили перебувати на носі корабля, проте підходити до кают-компанії заборонили. Дірк Петерс ставився до нього майже по-доброму, а якось навіть урятував його від лютого кока. Проте становище Огастеса було вельми ненадійне; заколотники безпробудно пиячили, і покладатися на їхній добрий настрій чи байдужість до нього не можна було. Але найдужче тривожило Огастеса те, що він не міг прийти на поміч мені; так він сказав, і я не маю найменших підстав сумніватися в щирості його дружби. Не раз він уже збирався розкрити заколотникам таємницю мого перебування на борту корабля, але його стримувала почасти згадка про звірячі розправи, свідком яких йому довелося бути, а почасти надія, що незабаром випаде нагода полегшити моє становище. Він постійно чатував на таку нагоду, та хоч як він пильнував, вона трапилася йому аж через три дні після того, як заколотники покинули у відкритому морі шлюпку з бранцями. В ніч на четвертий день зі сходу налетів шторм, і всіх матросів викликали на палубу згортати вітрила. Скориставшися з метушні, Огастес непомітно спустився вниз і проник у свою каюту. Яким же було його горе і як він ужахнувся, коли побачив, що каюту перетворили на склад харчових припасів та всілякого корабельного начиння, що сюди ж таки, звільняючи місце для якоїсь скрині, перетягли старий якірний ланцюг у кілька сажнів завдовжки, – раніше він лежав під трапом, який вів до кают-компанії, – і придавили ним ляду, що затуляла вхід до люка! Зсунути з місця ланцюг, не виявивши себе, було неможливо, й Огастес поспішив вернутися на палубу. Коли він з’явився нагорі, помічник капітана схопив його за горло й зажадав відповіді, чого він заходив до каюти, й уже хотів був перекинути його через лівий фальшборт, але втрутився Дірк Петерс і знову врятував Огастесові життя. Але мого друга закували в наручники (яких на борту було кілька) і міцно спутали йому ноги. Потім Огастеса відтягли в матроський кубрик і кинули на нижню койку, яка прилягала до перегородки бака, зі словами, що нога його більше не ступить на палубу, «поки бриг називається бригом». Так висловився кок, котрий пожбурив його на койку, і навряд чи можна вгадати, яке точне значення уклав він у свою фразу. Одначе та пригода, як незабаром з’ясується, сприяла моєму визволенню.

Коли кок пішов, Огастес на кілька хвилин поринув у розпач, не сподіваючись вибратися звідти живим. Він вирішив розповісти про моє становище першій же людині, яка до нього прийде, подумавши, що ліпше мені піти на ризик і потрапити в полон до заколотників, аніж померти від спраги в трюмі – бо відколи я оселився в своїй темниці, минуло вже десять днів, а води в моєму глеку вистачило б днів на чотири, не більше. Поки Огастес сушив собі голову, як зі мною бути, йому раптом спало на думку спробувати налагодити зі мною зв’язок через головний трюм. За інших обставин труднощі та небезпеки подібного задуму примусили б його відступитися; але тепер за будь-якого розвитку подій у нього самого лишалося дуже мало шансів вижити, а отже, він не мав чого втрачати і весь віддався здійсненню свого плану.

Першою завадою були наручники. Спочатку Огастесові здалося, що звільнитися від них не пощастить, і він засмутився, що вже на самому початку виникла неподоланна перешкода; але, як з’ясувалося при уважнішому обстеженні, наручники досить легко було скинути й у разі потреби надягти знову, протягуючи крізь браслети стиснуті долоні – цей тип наручників вочевидь не годився для підлітків, чиї тонкі кістки мають до того ж неабияку пружність. Далі Огастес розв’язав собі ноги, залишивши на мотузці зашморг, щоб швидко затягти його в разі чиєїсь появи, і став пильно роздивлятися перегородку, біля якої стояла койка. Він переконався, що в цих м’яких соснових дошках завтовшки з дюйм проробити отвір буде неважко. У цю мить із трапа, який вів на бак, почувся голос, і мій друг ледве встиг просунути праву руку в наручник (лівого браслета він не скидав) і затягти мотузку зашморгом у себе на щиколотках, як прийшов Дірк Петерс у супроводі Тигра, який негайно стрибнув на койку й улігся на ній. Собаку привів на борт корабля Огастес, знаючи мою глибоку прихильність до цього пса і гадаючи, що мені буде приємно мати його біля себе під час подорожі. Він пішов по собаку до мене додому зразу після того, як оселив мене в трюмі, але забув мені про це сказати, коли приніс годинника. Відколи стався заколот, Огастес Тигра не бачив і думав, що його вже нема живого, що котрийсь негідник із банди помічника капітана викинув пса за борт. Як згодом з’ясувалося, Тигр заліз під шлюпку і забився в таку щілину, що вибратися назад без сторонньої допомоги не міг. Випустив його звідти Петерс і, проявивши доброту, яку мій друг зумів належно оцінити, привів собаку в кубрик, щоб Огастесові була компанія; Петерс також приніс йому кусень солонини, кілька картоплин та кухоль з водою і повернувся на палубу, пообіцявши завтра прийти й принести чогось їстівного більше.

Коли він пішов, Огастес звільнив з наручників обидві руки і розв’язав ноги. Потім відкинув узголів’я матраца, на якому лежав, і складаним ножиком (бо негідники не визнали за потрібне обшукати мого товариша) почав перерізати дошку в перегородці майже впритул до настилу койки. Це місце він обрав із тих міркувань, що якби раптом прийшов хто-небудь і урвав його роботу, він зміг би швидко сховати сліди своїх трудів, опустивши матрац на місце. Втім, решту дня ніхто вже більше його не потурбував, і до вечора він перерізав дошку. Тут слід зауважити, що ніхто з матросів тепер у кубрику не спав, бо після заколоту всі вони отаборилися в кают-компанії, п’ючи вина та бенкетуючи коштом запасів капітана Барнарда і приділяючи виконанню своїх матроських обов’язків не більше уваги, ніж було потрібно, аби корабель не збився з курсу. Ця обставина виявилася щасливою і для мене, і для Огастеса; бо інакше він би не зміг дістатися до мене. Але справи йшли так, і мій друг трудився далі з вірою в успіх своїх зусиль. Одначе лише перед самим світанком він перерізав дошку і в другому місці (приблизно на фут вище від першого прорізу) і в такий спосіб проробив отвір, який був достатньо широкий, щоб він міг легко пролізти крізь нього на нижню палубу. Огастес туди проліз і без особливих труднощів дістався до головного нижнього люка, хоча для цього йому довелося дертися на бочки з-під китового жиру, які громадилися стосами майже до самої верхньої палуби, і простору там ледве-ледве вистачало, щоб людина могла пролізти вперед. Досягши люка, Огастес побачив, що Тигр іде за ним, протискуючись унизу між двома рядами бочок. Одначе йти до мене було вже запізно, дістатися до мого ящика, перш ніж почне розвиднятися, Огастес не встиг би, бо головна трудність полягала в тому, як пробратися крізь щільно вкладений вантаж у нижньому трюмі. Тому мій друг вирішив повернутись і відкласти спробу до наступної ночі. Але спершу попробував трохи підняти ляду, щоб не затримуватися біля неї, коли прийде сюди завтра. Та не встиг це зробити, як Тигр кинувся до щілини, почав нюшити повітря, а потім протяжно заскавулів і став дряпати пазурями дошки, ніби сам хотів зрушити ляду. Його поведінка переконливо свідчила, що він відчув мою присутність у трюмі, й Огастес подумав, що собака напевне мене розшукає, коли спуститься вниз. Ось тоді і спало йому на думку послати мені цидулку із застереженням, адже було вкрай бажано, щоб я не пробував вибратися нагору, принаймні за нинішніх обставин, а Огастес не мав цілковитої впевненості, зможе чи не зможе побачитися зі мною завтра, як він задумав. Подальші події підтвердили, наскільки щаслива думка йому тоді сяйнула, бо якби не цидулка, я, безперечно, знайшов би спосіб, хай навіть найвідчайдушніший, підняти на ноги всю команду, і вельми ймовірно, що ми обидва поплатилися б за це життям.