Коли б я навіть устиг прочитати весь текст цидулки, коли б я знав зміст застереження, що його намагався передати мені в такий спосіб мій друг, застереження, в якому, мабуть, ішлося про нечувані й страшні події, то й у такому разі – я твердо в цьому переконаний – я не пережив би й десятої частки того болісного й незбагненного жаху, який навіяв мені похапцем схоплений уривок невідомого грізного попередження. А тут іще слово «кров» – слово, страшніше за всі слова, слово одвіку насичене таємничістю, жахом, стражданням… I яку потрійну силу несло воно в собі тепер (хоча й відірване від попередніх слів, що прояснили б його й надали йому чіткого змісту), як холодно й тяжко падали його загадкові звуки крізь непроглядну чорноту моєї в’язниці в найдальші закутні моєї душі!
Звичайно ж, у Огастеса були вагомі причини остерегти, щоб я нікуди не потикався зі свого сховку, і я робив тисячі припущень, намагаючись угадати, в чому тут річ, але таємниця залишалася таємницею, і я не міг придумати жодного вірогідного пояснення. Як тільки я повернувся зі своєї останньої подорожі до люка і до того, як моя увага переключилася на дивну поведінку Тигра, я вирішив зробити все від мене залежне, аби дати знати про себе людям на палубі, а якби це не вдалося, то я збирався спробувати прорізати вихід назовні крізь нижню палубу. Напівупевненість у тому, що в разі крайньої потреби я зумію здійснити один з цих намірів, надавала мені мужності терпіти всі невигоди свого ув’язнення (інакше мужність покинула б мене). Але кілька слів, що їх я зумів прочитати, позбавили мене обох останніх надій, і тепер я вперше осягнув усю безвихідь свого становища. Мене опанував такий чорний розпач, що я знову впав на матрац і близько доби пролежав у повному заціпенінні, приходячи до тями лише на короткі проміжки часу.
Кінець кінцем я знову очуняв і заглибився в роздуми про те, що мене незабаром чекає. Ще з добу я, може, й проживу без питної води, але довше мені не витримати. В перші дні свого добровільного ув’язнення я залюбки прикладався до міцних трунків, якими щедро постачив мене Огастес, але вони тільки збуджували нерви, анітрохи не тамуючи спрагу. Тепер у мене залишилося десь зо чверть пінти персикового лікеру, але мій шлунок рішуче повставав проти нього. Усю ковбасу я з’їв, від шинки мені зостався малий шматочок шкіри, а сухарі пожер Тигр, за винятком одного, від якого збереглося кілька крихітних огризків. На додачу до моїх прикростей мене ще й мучили напади гострого головного болю, що супроводжувалися маячнею, яка тривала, майже не уриваючись, відтоді, як я вперше поринув у важкий сон. Ось уже кілька годин я дихав над силу, і з кожним вдихом груди пронизував спазматичний біль. Але була ще одна обставина, яка вселяла мені глибокий неспокій, обставина зовсім іншого роду, і саме її тривожні наслідки примусили мене побороти заціпеніння й підвестися з матраца. Я маю на увазі незвичайну поведінку пса.
Переміну в ньому я помітив ще тоді, як востаннє розтирав на папері фосфор. Коли я почав совати туди-сюди рукою, він тицьнувся в неї носом і тихо загарчав; але я був тоді надто збуджений, щоб звернути увагу на таку дрібницю. Незабаром по тому, як ви пам’ятаєте, я впав на матрац і поринув у майже летаргічний сон. Проте через якийсь час я почув у себе над вухом ніби сичання і збагнув, що цей звук вихоплюється з пащі в Тигра. Він тяжко сапав і хрипів, опанований диким збудженням, його зіниці люто палахкотіли в темряві. Коли я до нього заговорив, він відповів мені тихим гарчанням, потім притих. Я знову запав у заціпеніння й пробудився від того самого. Це повторювалося три або й чотири рази, аж поки Тигрова поведінка навіяла мені такий жах, що я зовсім оговтався. Тепер собака лежав біля самого виходу з ящика, погрозливо, хоч і неголосно, гарчав і клацав зубами, так ніби його вхопили корчі. Я не мав найменшого сумніву в тому, що він сказився від спраги й затхлого повітря в трюмі, і я зовсім не уявляв, як мені повестися. Думка про те, щоб убити його, була мені нестерпна, і все ж таки це здавалося абсолютно необхідним для моєї безпеки. Я виразно бачив його очі, втуплені в мене, – в них палахкотіла відверта ворожість, і я щохвилини чекав його нападу. Кінець кінцем я не міг далі витримати неймовірної перенапруги й поклав вибратися з ящика хай там що, навіть через труп свого улюбленого пса, якби він приневолив мене до цього. Щоб вибратися назовні, я так чи так мусив би через нього переступити, а він уже, здавалося, розгадав мої наміри – підвівся, спершись на передні лапи (я помітив це з того, як змінилося положення його очей), і ощирив білі ікла, які можна було розгледіти навіть у темряві. Я взяв рештки шкіри від шинки, пляшку з персиковим лікером, великий кухонний ніж, залишений мені Огастесом, притиснув це все до себе, потім якомога щільніше закутався в плащ і посунув до виходу. Та тільки-но я зрушив з місця, як пес люто загарчав і стрибнув на мене, намагаючись учепитися в горло. Всією своєю вагою він ударив мене в праве плече, і я звалився на лівий бік, а розлючений пес перестрибнув через мене. Я зіп’явся навколішки й зарився головою в ковдри – вони мене і врятували від другого шаленого нападу, коли гострі ікла міцно зімкнулися на грубій вовняній; тканині, що обгортала мою шию, але, на щастя, не змогли її прокусити. Я опинився під собакою – ще мить, і я не зміг би вибратися з-під нього живим. Розпач додав мені сили, і я спромігся підвестися на ноги і струсити собаку з себе. Водночас я стягнув ковдри з матраца, накинув їх на пса, і перш ніж він устиг із них виплутатися, я вискочив з ящика й зачинив за собою дверцята, врятувавшись у такий спосіб від його переслідування. Під час сутички я впустив шкіру від шинки, і тепер усі мої припаси обмежувалися чверткою пінти лікеру. Як тільки думка про це дійшла до моєї свідомості, я повівся так, як іноді поводяться за подібних обставин малі зіпсуті діти – підніс пляшку до рота, вихилив її до останньої краплі й спересердя пожбурив на підлогу.
Та не встигло завмерти відлуння від брязкоту розбитої пляшки, як я почув своє ім’я – хтось промовляв його з того боку, де містився матроський кубрик, наполегливим, але приглушеним голосом. Настільки несподіваним був для мене подібний звук, так напружилися всі мої почуття, що я не зміг відгукнутися, хоч і пробував. Я цілком утратив дар мови, і мене опанував моторошний страх на думку про те, що мій друг упевниться в моїй смерті й повернеться на палубу, не ставши далі мене шукати; я стояв, випроставшись між клітями біля входу до свого ящика, здригаючись усім тілом, хапаючи ротом повітря і марно силкуючись видушити з себе бодай якийсь звук. Навіть якби моє життя тисячу разів залежало від того, вдасться чи не вдасться мені промовити хоч одне слово, в ту мить я не зміг би видобути його з себе. Десь попереду, між ящиками, почулося шарудіння. Воно стихало, стихало і майже зовсім завмерло. Чи забуду я коли-небудь, які почуття заполонили мене в ті хвилини? Він іде геть… Мій друг, мій товариш, від якого я мав право сподіватися порятунку… він іде геть… він покине мене… він пішов! Він мене залишив, щоб я помер тут ганебною смертю, випустив дух у найжахливішій і найгидшій з усіх можливих темниць… а одне ж тільки слово, один короткий звук урятували б мене… і ось цього єдиного звуку я не можу промовити! я певен, що терпів у ті хвилини муки, в тисячу разів жахливіші від смертної агонії. Голова в мене запаморочилась, свідомість затьмарилась, і я впав, ударившись об край ящика.
Коли я падав, кухонний ніж вислизнув у мене з-за пояса і з дзенькотом упав на підлогу. Найчудовіша мелодія ніколи не видалася б мені солодкозвучнішою! З напруженою тривогою чекав я, почув чи не почув Огастес дзенькіт ножа, бо я знав, що людина, яка промовляла моє ім’я, могла бути тільки Огастесом, моїм другом. Кілька хвилин ніщо не порушувало тиші. Аж нарешті до мене долинуло слово: «Артуре!», повторене тихим, невпевненим пошептом. Відроджена надія вмить повернула мені втрачену мову, і я загорлав на повну силу своїх легень:
– Огастесе! Огастесе!
