– Ха-ха-ха! Хе-хе-хе! Чудовий жарт, слово честі, – надзвичайно кумедна витівка. Ми досхочу посміємося з неї, коли повернемося до палаццо – хе-хе-хе! – за келихом нашого вина – хе-хе-хе!

– Амонтильядо, – уточнив я.

– Хе-хе-хе! Хе-хе-хе! Авжеж, за келихом амонтильядо. Але чи не здається тобі, що вже пізно? Нас, мабуть, давно чекають у палаццо – і синьйора Фортунато, й інші гості? Ходімо.

– Справді, – погодився я. – Ходімо.

– Згадай Бога, Монтрезоре!

– Авжеж, – пообіцяв я. – Неодмінно згадаю.

Але марно я чекав відповіді на ці слова. Я втратив терпець і гукнув:

– Фортунато!

Ніякої відповіді. Я знову погукав:

– Фортунато!

Мовчанка. Я просунув у незамурований ще отвір смолоскип і вкинув його до склепу. У відповідь почулося тільки дзеленчання дзвіночків. Моє серце болісно стислося; звичайно, тільки вогкість, яка панувала в підземеллі, була цьому причиною. Я поквапився закінчити роботу. Засунув останній камінь на місце, замазав вапном щілини. Попід щойно вимуруваною стіною я поставив загорожу з людських кісток. Відтоді минуло вже півстоліття, і до них ще не доторкалася рука жодного смертного. In pace requiescat![102]