Фауст (аж відсахнувся) Лице страшне! Дух Ти притягнув мене так владно, З моєї сфери пивши жадно, І ось… Дух Благав ти ревно і незмінно Побачити вид мій, почуть мою річ; Вразив мене відчайний клич, — Ось я… То чом же, надлюдино, Ганебно так дрижиш? Де дівсь душі порив? Де велет сміливий, що світ в собі створив, Носив, плекав; що помисли жили в нім Із духами у всьому стати рівним? Чи ж ти той Фауст, що ждав і сподівавсь, Нестримано до мене поривавсь? І ось, як я дихнув на тебе палко, Відразу знітився ти жалко, Гробак нікчемний, боязкий? Фауст Ні, я знесу вогонь чарівний! Це я, це Фауст, тобі я рівний! Дух В життя потоках, у морі дій В'юся вгору, вниз, Ллюся всюди й скрізь! Народження й смерть — Океан і твердь, Ткання мінливе, Я тчу на грімкому верстаті часу Богам на одіння живую красу. Фауст По всьому світу ти снуєш, Діяльний дух, як я близький до тебе! Дух Близький до того, що збагнеш, А не до мене! (Щезає). Фауст (падає додолу) Не до тебе? А до кого ж? Я, подоба Божа, І не близький до тебе! (Хтось стукає у двері). О смерть гірка! Це йде мій помічник, Докучливий сухий влазлйвець! І щастя обернулось внівець, І привид вимріяний зник! Увіходить Вагнер у шлафроці, в нічному ковпаку, з лампою в руці. Фауст відвертається з нехіттю. Вагнер Даруйте, ви декламували; Це з грецької трагедії, мабуть? Це вміння має значення чимале, І я б хотів його здобуть. Чував я, що й священик-казнодія Повчитись часом може в лицедія. Фауст Так, якщо й сам священик – лицедій; Немало є між них такого крою. Вагнер Ох! Ми живем здебільша самотою І бачим світ хіба у день святий, Немов крізь телескоп, лише здалека; І вчить людей казанням – річ нелегка. Фауст Без почуття й мистецтво все даремне, Коли ж говорить з вас душа, То слово щире і буремне Усі людські серця зруша. А ви?.. Сидіть та компонуйте З чужих об'їдків розмазню, Та в попілець ретельно дуйте — Ачей здобудете вогню! Як вам це всмак, то дурні й діти З вас подивують інший раз; Але шкода серцями володіти, Коли немає серця в вас. Вагнер Та красномовство все ж нам не байдуже, А я, на жаль, в нім знаюся не дуже. Фауст Шукай заслуги не в словах, Не шийся в галасливі блазні! Як розум є в твоїх речах, То будуть без окрас виразні, Бо для правдивих мудреців Не треба вишуканих слів. Всі ваші фрази дуті, беззмістовні, Цяцьковані, бундючно-пишномовні, — То вітер лиш, що десь між верховіть Сухим осіннім листям шарудить. Вагнер Ох, довгий лан знання, А ми недовговічні! Всі досліди мої критичні Не раз ця думка зупиня. Як важко досвіду набратись, Щоб до самих джерел дістатись! А там, дивись, на півшляху Спіткаєш нагло смерть лиху. Фауст Пергаментом жаги не вгамувати, Не в нім свята, живуща течія; Повік тобі на спрагу знемагати, Коли суха душа твоя. Вагнер Пробачте, нам приємно завше Побачить, дух часів прослідкувавши, Які колись думки у мудреців були І як далеко ми тепер вперед пішли. Фауст Авжеж далеко, аж до зір! В часи минулі не сяга наш зір: То книга за сьома печатьми. А те, що звеш ти «дух часів», — В тім лиш відбиток духу письмаків, По суті, можем помічать ми. Та писанина – то якесь страхіття, Поглянувши, світ за очі б тікав: То – купа сміття, звалище лахміття, А в кращім разі – фарс з життя держав, Повчальними прикрашений думками, Банальними, як у ляльковій драмі. Вагнер А світ? А людський ум і почуття? Пізнати їх усякий з нас бажає. Фауст А що ж «пізнати» означає? Хто справжнім іменем назве дитя? Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг, Та й ті провидці, серцем необачні, Несли свої думки юрбі невдячній; За те й палили, й розпинали їх… [23]Даруйте, друже, мабуть, час кінчати, Бо вже, дивіться, пізня ніч. вернуться…Ткання мінливе, /Життя бурхливе… – У Гете часто трапляється образ природи як велетенського ткацького верстата. Цим складним філософським образом натхне на і знаменита сцена, що зображає Гретхен за прядкою («Кімната Гретхен»). Незайве згадати, що прізвище прадіда Гете було Weber («ткач»), яке він пізніше замінив на латинську форму Текстор. вернуться…За те й палили, й розпинали їх… – На думку Фауста, істина має особистісний, ціннісний (т. зв. потенційний) характер, про що свідчить той історичний факт, що її «провидці» нерідко важили заради неї власним життям. Просвітники-раціоналісти, навпаки, стверджували, що істина завжди актуальна, тобто заздалегідь наявна незалежно від свідомості. |
