— А я, — підскочив шукач, — не збираюся зали…

-…шати цей будинок, — закінчила я, схопивши його за руку.

— Переночуєте, а завтра вимітайтеся звідси, — зло сказав Садівник.

— Всі мрії збуваються! — проспівала Перла, яка щойно з’явилася з-за стіни. — Спершу справжнісінька ванна кімната, а тепер от вечеря!

Садівник підхопився, відсунув для неї стілець.

— Дякую, ви дуже люб’язні.

— Що будете їсти? — спитав він.

— Ой, мабуть, куряче крильце і… а то що?

— Гадки не маю. Спробуємо?

— Так!

З-за стіни вискочив Мереж і з криком: «Їжа! Їжа!» впав на стілець і почав тягти все підряд до своєї тарілки. Бурецвіт, зосереджений та сердитий, піднявся й попрямував у напрямку ванної кімнати.

— О, до туалету він привчений, вже непогано, — пробубонів Садівник.

Шукач різко обернувся і побагровів. Перла раптом розсміялася своїм дзвінким мелодійним сміхом.

— Ну ви й дотепник, ха-ха! Бурецвіте, не ображайся, пан Лісник жартує, так?

— Звичайно, дорогенька.

Шукач звернув до неї погляд, повний образи, після чого пішов геть.

6

Бурецвіта довго не було, тож я почала непокоїтися й пішла шукати ту ванну кімнату. Знайшовши єдине з усіх боків закрите приміщення з дверима, я зрозуміла, що це вона і є.

— Бурецвіте, — я постукала, — ти там?

— Так.

— Що ж так довго?

Двері зненацька прочинилися. Бурецвіт, виблискуючи в напівтемряві злими очима, вирячився на мене.

— Що з тобою? — спитала я.

— Невже нам так необхідно залишатися тут?

— У туалеті? Ні, це не…

— У цьому будинку.

— Але нам більше нема куди йти. Тут закінчується наша подорож.

Він вийшов, зачинив за собою двері і всівся на підлогу, опершись об них спиною.

— А він правий, — сказав шукач.

— Щодо чого?

Я сіла поруч.

— Щодо мене. Ви постійно виручаєте мене. А від самого користі нуль.

— Це не так.

— Я не гідний цієї квітки.

— Якби не був гідний, не дійшов би сюди. Ні я, ні хтось інший не дотягнув би тебе сюди, якби ти не був гідний. Хіба погано, що в тебе є друзі, які не кидають тебе в біді?

Він усміхнувся.

— Тоді чому цей чоловік думає інакше?

— Йому теж важко. Ти хочеш забрати квітку, до якої він прив’язався. І, може, 24 роки в заповіднику здатні зіпсувати характер.

— Усе це так важко, Лірино. Ще й у Перлу я маю закохатися…

А вона така мила… з усіма!

— Ревнуєш?

— Та не те щоб, просто… просто…

Він потер лоба.

— Що?

— Мені здається, я нічого для неї не вартий.

«Якщо я ще раз скажу «це не так», це буде тупо звучати», — подумала я і промовчала.

— Знаєш, — провадив він, притиснувшись потилицею до дверей і дивлячись на мене з якимсь тривожним виразом, — мені важко дається це останнє завдання. Так ніби русалки весь час виставляли мене кретином перед усіма і от нарешті вирішили виставити кретином перед самим собою. Вони показували, чого в мені забагато, а чого замало. А зараз я сам відчуваю, що щось не так. Я відчуваю, мені чогось бракує… зараз… чогось справжнього…

— Бурецвіте, — сказала я. — Я теж туди хочу.

Декілька секунд він розгублено кліпав очима, після цього швидко піднявся й відступив від дверей.

— Вибач, вибач… я просто… справді йолоп.

— Дякую.

— Лірино, — сказав він, коли я вже зайшла до ванної кімнати. — Я…

— Що?

— Я… я… певно, тобі треба йти.

Я кивнула, причинила двері та повернула замок.

— Бурецвіте!

— Так!

— Не стій під дверима, будь ласка.

— Звісно…

Я почула, як віддаляються його кроки. Раптом він передумав і повернувся.

— Якщо в тебе не такий кепський настрій і ти не прагнеш бути в темряві, то там праворуч є вимикач.

— Дякую.

Я ввімкнула світло та оглянула вбиральню.

— Бурецвіте…

— Так, так, я йду…

У коридорі знову почулися його стихаючі кроки.

7

Я сиділа й намагалася перешити на себе штани, які мені позичив Тенто. Голку та нитки Перла випросила в Садівника. Оскільки шию я так само добре, як і готую, справа просувалася нешвидко.

— А Бурецвіт — непоганий варіант, — сказала Перла. — Якщо він отримає орхідею, то буде великим чоловіком.

Та захвату в її голосі не було.

— Перло, поговори з Садівником.

— Про що?

Вона сиділа на своїй ще не прибраній постелі та споглядала мої вправи з рукоділля. Ми провели ніч у будинку Садівника, той відвів нам дві кімнати, чи, краще сказати, чарунки, максимально віддалені одна від одної.

— Переконай його віддати шукачеві орхідею, — стенула я плечима. — Чи хоча б залишити нас тут ще на якийсь час.

— Але як я можу його у чомусь переконувати? Я ж не знаю всіх цих подробиць. Я взагалі не тямлю, що відбувається. Та він і не сприймає мене серйозно. Ти — провідник, ти маєш поговорити з ним. Ти в темі.

— Жартуєш, він ненавидить мене.

По суті, спали ми у великому коридорі, який з одного боку розширювався у загальну залу, а з іншого мав вихід на вулицю.

Прочинені двері вели до напівкруглої веранди. Зараз на ній з’явився Тенто.

— Доброго ранку ще раз, — сказав він. — Я приніс вам квіти.

— Як це мило, — зраділа Перла.

Він із посмішкою пройшов усередину і передав їй один із букетів, а тоді став невпевнено наближатися до мене.

— Це тобі, — сказав він, простягаючи квіти.

— Росли собі й росли, нащо ти зірвав їх?

— Щоб зробити вам приємне.

— Дякую, — прохолодно сказала я. — Поклади їх на столик.

— Ти ще гніваєшся на мене, прекрасна діво?

— Так, шляхетний Тенто, тобто, не шляхетний Тенто.

Шляхетним треба бути до кінця.

— Але ж я приніс свої вибачення і свої штани.

— Це виправляє ситуацію, але не повністю.

Він сів поруч із Перлою на її ліжко й зітхнув. Я продовжувала порпатися зі штаньми.

— Ти не знаєш, як мені тут, — зітхнув він іще раз.

— Хіба ти не можеш залишити заповідник? — спитала я.

— Можу, але я не знаю, що робити за його межами. Правда, в мене гарне волосся?

— Так, у тебе гарне волосся, Тенто. А як ви взагалі живете, де ваші жінки?

— Вони… — він махнув рукою. — Вони в іншому кінці заповідника, удають із себе амазонок.

— Справді? — зацікавилася Перла.

— Так. Ми рідко бачимося. Раз на кілька місяців вони приїжджають сюди, захоплюють і ґвалтують чоловіків. Але мені ця процедура видається занадто брутальною, тому я завжди переховуюся в горах.

— О, Боже, це справді брутально, — промовила вражена Перла. — Бідний Тенто!

— Оу… а Садівника вони теж ґвалтують? — поцікавилася я.

— Ні, що ти, хто посміє, це ж наш шеф.

— І що, його ніхто не ґвалтує?

— Кхе-кхе!

Від несподіванки я вколола собі палець. Садівник стояв на порозі, а за спиною в нього висіли чотири наші рюкзаки, по два на кожному плечі.

— Доброго ранку, панянки. Як спалося?

— Дякую, добре, — відізвалася Перла.

— Власне, це ваше майно?

Він зайшов і звалив рюкзаки на підлогу.

— Так, дякую, — я підскочила, схопила свій рюкзак і з полегшенням витягла з нього запасні шорти.

— Ну от, тепер можеш не розгулювати в самих ведмедиках, — сказав Садівник.

— Дякую… Тенто, вибач, що зіпсувала тобі штани.

— Та нічого, — усміхнувся він.

Звичайно, це добре, що Садівник приніс наші речі, але, судячи з усього, натяк був на те, щоб ми забиралися. Я багатозначно глянула на Перлу та зробила рух головою у напрямку Садівника.

Вона стисла губи.

Садівник іще раз прокашлявся.

— Лірино… — раптом сказав він.

— Так?

— Нам треба поговорити. Наодинці.

— Звичайно.

Він кивнув.

— Я буду надворі, — з цими словами Садівник вийшов.

8

— Ну, як вам тут, у заповіднику? — спитав він.