— Чому?

— Бо людей треба любити не «за», а «незважаючи на», — сказав Мереж. — От мене, наприклад…

Шукач мовчки роздивлявся свою каву.

— Досконалі люди не чіпляють, — провадив мій учень. — Бути досконалим, мабуть, найжахливіша річ на світі.

— Так, — погодився русалка. — На щастя, це нікому не загрожує.

— То мені не треба шукати того, хто відповідав би моїм вимогам? — нарешті подав голос шукач.

— Облиш це, заради Бога. Тебе хоч хтось із них зачепив?

— Перла, — знову встряв Мереж. — Здається, він через неї нервується.

— Вона мені не до вподоби! — засперечався шукач.

— От бачите, — посміхнувся мій учень.

— Вже дещо… — зітхнув русалка. — Але стан речей незадовільний.

— Ви вимагаєте неможливого, — сказала я.

— Лірино, хоч ти не починай, — розсердився русалка. — Ти маєш запевняти його, що це можливо.

— Люди не закохуються, коли треба. А лише коли не треба.

— Ну, годі. Робіть, будь ласка, свою справу.

Я похитала головою та шумно видихнула.

— Підеш сьогодні перепрошувати Перлу, значить, — мовила я до шукача.

— І не подумаю.

Я глянула на русалку.

— Підеш, хлопче, — сказав той.

20

Здається, справа просувалася. За наступні кілька днів шукач із Перлою неодноразово бачилися, і вона навіть припинила називати його кретином.

Увечері я зайшла до крихітної шукачевої кімнати.

— Як справи? — спитала я з порога.

— Втомився я від цього особистого життя, — прокинув він, розвалившись на дивані.

Я підійшла до полиць із дисками.

— Слухаєш романтичну музичку?

— Еге ж… я вже прослухав дві третини першого рядка, — похвалився Бурецвіт.

— Ти слухаєш музику за рядками?

— Так зручніше.

Я потерла обличчя долонями.

— Годі дурнею займатися, — сказала я. — Поїхали вже на гору. Я знічев’я намітила вчора кілька маршрутів. Обирай будь-який. Розберемося з цим похованням, потім продовжиш закохуватися.

До кімнати заскочив Мереж.

— Що, ми знову кудись їдемо?

— Так.

— Хай бере з собою Перлу. Пригоди зближують, — мій учень підморгнув і зник за дверима.

— Справді, хороша думка, — сказала я.

21

Поїздка на Синю гору ледь не коштувала мені життя. Ми легко знайшли її, місцеві мешканці відразу сказали нам, що там, — там був старий, давно закинутий цвинтар.

Перла погодилася їхати напрочуд швидко. Вона полюбляла всілякі дурні заходи. От тільки клопоту від того додалося. Попри всі наші попередження про холод і те, що нам доведеться лізти вгору у невідомій дикій місцевості, вона прибула на вокзал у короткій курточці, міні-спідниці та черевичках на підборах.

У принципі, напередодні потеплішало. Сніг став танути, вулицею бігли струмки, наче вже весна. А вночі все знову прихопило морозом. Усі шляхи на ранок були слизькі від льоду.

Тому Перлу хлопці підтримували з двох боків, хоча час від часу падали самі.

До цвинтаря вела дорога, що кілька разів огинала гору кругом, перш ніж доходила до пласкої верхньої частини. Дуже обережно ми рушили нею.

Шлях давався нелегко. Аби не впасти, ми намагалися чіплятися за замерзлі кущики, обламуючи їхні віти. Ми обійшли гору. З цієї її сторони відкривався прегарний краєвид. Адже тільки що ми бачили місто, а тут — холодні пагорби, жодних слідів людської діяльності, окрім закинутої недобудованої церкви у завалах цегли, що стояла під самою горою. І жодної живої душі.

Ми дійшли приблизно до середини гори, коли Мереж сказав:

— Ми так за цілий день не дістанемося. Ходімо навпростець.

— Тобто? — я задерла голову й оглянула порослий лісом схил, що височів над нашими головами.

— Тобто вгору. Тут недалеко залишилося, а дорога ще крутитиметься бозна-скільки.

— Зірвемося, — сказав Бурецвіт. — А внизу — цегла.

— Яке зірвемося, дивися, скільки там дерев, триматимешся за них. Схил положистий, ходімо, — агітував Мереж.

— Тут справді наче близько, — зауважила Перла. — А мене вже ноги не тримають.

— То ходімо, — сказала я, зробила кілька кроків з дороги догори і вхопилася за найближчу сосну.

— Слизько, одначе, — сумнівався Бурецвіт. Та всі вже рушили.

22

Ми висіли на горі вже четверту годину. Спершу стало зрозумілим, що вертикальне положення зберігати надто небезпечно, тож ми стали дряпатися рачки. Потім деякі почали рухатися поповзом. Щоб не забруднити одяг, я підгорнула штанини і тепер стояла голими колінами на льоду. Я впиралася ногами в одне дерево, якраз там, де воно росло із землі, й намагалася дотягнутися до наступного.

Найвище вліз Бурецвіт. Тепер він у підгорнутих джинсах сидів верхи на дереві і спускав свій шалик Перлі.

— Тримай.

Перла і Мереж сиділи вдвох на одному стовбурі. Дівчина перекинула свою ногу через ногу мого учня. Їхні кінцівки звисали якраз неподалік від мене. Перла спробувала трохи піднятися, Мереж заволав.

— Тримай мене! — кинула йому моя подруга.

Дівчина стала на дерево, перевернулася, навалилася корпусом на Мережа і стала ловити шалик.

— Забери свої підбори, ти мене каструєш! — кричав мій учень.

— Тримай мене! — скомандувала Перла.

Мереж обхопив її руками.

— Зловила? Тепер я підтягатиму, — говорив Бурецвіт.

Перла полізла по Мережу.

— Підштовхуй мене знизу, — звернулася вона до нього.

— Як? — хрипів той.

— Давай, я сяду тобі на голову.

— Ти й так на ній сидиш! — волав Мереж, руки якого метушилися якраз на рівні її спідниці.

— Ні, так, щоб ти підштовхував мене головою.

— Ти мені шию зламаєш!

— Мені треба якось відштовхнутися від тебе, — промовила Перла, водячи підборами по його плечах.

— Зніми свої черевики!

Мереж став руками вишпурювати її сідниці наверх.

Я приготувалася, а потім одним стрибком навприсядки дісталася наступного дерева, закинула ногу, влізла на стовбур і знесилено відкинулася на брудну, затягнену плівкою льоду землю.

— Слава Богу, з мене злізли! — полегшено вигукнув Мереж.

Я знову перевернулася обличчям донизу, відштовхнувшись ногою від дерева. Найбільше заважала сумка — там були мапа, кілька книжок, більша частина наших грошей. Я перекинула ремінь через голову, тепер сумка теліпалася на животі.

Перла, у своїй надзвичайно доречній міні-спідниці, у бруднющих подертих капронах і зі зламаними підборами висіла на Бурецвітовому шалику, а Мереж підштовхував її знизу під зад.

Я намітила собі наступне дерево. Воно, щоправда, було ще зовсім молоде й хирляве, могло зламатися.

Під тонким льодом покоїлося перегниле тогорічне листя, що страшенно смерділо. Я вже пошкрябала собі коліна та долоні. Мої руки дубіли. Рідкий бруд позатікав під нігті й там замерз.

— Нумо поїхали! — Бурецвіт потягнув на себе шалик.

Перла дісталася дерева, що було якраз між Бурецвітовим і тим, де лишився Мереж, і влізла на нього. Мереж рушив в обхід її.

Мене раптом розібрав сміх.

— Чого це їй так весело? — сказав Мереж. — Затягла нас бозна-куди.

— Чортівня! — крикнула Перла. — Я влізла долонею в собаче лайно!

— Мої вітання, — відгукнувся шукач.

Я засміялася ще дужче.

— Твоя була ідея, Мереже! — лаялася Перла.

— Ти була «за».

Я швидко вхопилася за молоде деревце і, не зупиняючись, добігла до товстішої тополі.

— А Лірина перша полізла! — виправдовувався Мереж.

Сумка мене дістала, я зняла її з шиї і закинула подалі вгору.

Тільки тут я раптом помітила, що попереду дерев нема. Тобто вони є, але надто далеко від мене.

— Ти з глузду з’їхала? — гукнув Бурецвіт, що споглядав усе це. — Нащо ти викинула сумку в порожнечу?

— Не знаю.

— Лірино, повертайся, — стурбовано сказала Перла. — Підеш іншим шляхом.

— Ні, я доберуся.