— Мені просто треба випити?
— Так, пересядь у крісло.
Це четверте завдання, найкоротше, однакове для всіх. У принципі, від шукача тут нічого не вимагається. Треба тільки випити зілля Миті. Після цього шукач переживає у своїй уяві момент, про який він найбільше мріяв, якого найпалкіше бажав. Переживає так, ніби це реальність, вважаючи його за реальність.
Тут є два моменти. По-перше, пережити омріяну мить — це вже неабияке випробування та унікальний досвід. По-друге, після цього припадає повернутися на землю й усвідомити, що то була лише ілюзія.
Це — теж унікальний досвід. Принаймні так ми пояснили шукачеві.
Задзеленчав телефон. Я взяла слухавку.
— Ну, як там? — спитав русалка. Було чутно, як він щось жує.
— Ми готові.
— Угу. Стартуй.
— Бурецвіте, пий, — кинула я шукачеві.
— Все не обов’язково, — підказав русалка.
— Все не обов’язково.
— Хоча б кілька ковтків.
— Хоча б кілька ковтків, — повторила я.
Мереж простягнув шукачеві склянку. Той відпив трохи.
— Лови склянку, — сказала я Мережу.
Той швидко її відібрав, якраз вчасно. Рука Бурецвіта безвільно обвисла. Очі заплющилися, голова впала на спинку крісла.
Я відвернулася, щоб не бачити його зблідлого обличчя.
Мереж, навпаки, всівся по-турецьки на підлозі якраз перед шукачем і не зводив з нього очей.
Русалка сопів у слухавку.
— Ну як? — спитав він.
— Нормально, — відгукнулася я.
— Що, вже?
— Так, він готовий.
— Я тобі казав, щоб ти віддала мені того Дивника.
Я мовчала.
— Ми зуміли би витягнути з нього, хто він такий. Ми з ним розібралися б.
Русалка відкусив щось і знову почав жувати.
— Мереж швидко навчився зілля робити? — спитав він із напханим ротом.
— Так, у нього талант.
— Я так і думав.
— Все, — повідомив мій учень.
Я глянула на Бурецвіта. Він сидів застиглий, блідий, із витріщеними очима, ніби прокинувся на іншій планеті.
— Все, — продублювала я русалці.
— Гаразд. Крок уперед.
У слухавці запікало. Ніколи він не прощається.
7
Наступного ранку ми дісталися Небес. Небеса — то було селище, де жив такий собі Медлий. Етимологи вважали, що колись воно, певно, вміщалося на одному пагорбі, тоді його так і назвали через піднесеність над рівниною.
Медлий мав стати нашим наступним кроком. У чаклунському світі він був особистістю відомою. Колись його вдарило струмом, і відтоді він відає людські долі.
Медлий виявився чоловіком гостинним та балакучим. Він почастував нас кавою, нагодував пиріжками і весь час гомонів.
— Я так люблю оце, знаєте, коли приїздять до мене і шукач, і провідник, і навіть учень провідника… Усі втрьох… Так весело…
Ми ввічливо посміхалися, поки він підливав нам кави.
— Нас скерувала до вас Мрія, — почала я.
— Мрія? — здивувався Медлий. — Ви про мене мріяли? О… як приємно!
— Гм… Мрія — це жінка. Хіба ви не знаєте її? Вона — охоронець місця мрії.
— Ах, так! Мрія… — Медлий насупив брови і закивав. — Згадав. Справді, я її знаю. Таке кумедне ім’я… Ви не ображайтеся на мене. Це все мій склероз.
Він торкнувся рукою чола і засміявся.
— Мій склероз. Ха-ха! Ви знали, що склероз — це професійна хвороба оракулів? Хіба ж усе це в голові втримаєш, ой…
Медлий зморщився й махнув рукою. Я співчутливо посміхнулася. Шукач збентежено поглянув на мене.
— До речі! — вигукнув Медлий. — Я щось згадав!
— Як добре, — промовив Мереж.
— Одну історію, — Медлий підніс вказівного пальця до носа. — Цікаву історію…
— Яку? — спитала я.
— Одна жінка… здуріла через свою кицю.
— Справді?
— Так. Кішка поїла котлети, жінка й викинула її з хати. Киця блукала вулицями, доки її не забрала додому одна дівчина, до якої киця підлестилася. А та дівчина — вона була племінниця тітки, що вигнала кицю. Тітка прийшла раз до племінниці, побачила кицю й обурилася. Вона сказала, що то її киця, що вона хоче повернути її. А насправді знову викинула.
— Але чому? — здивувалась я.
— Ох, знали б ви ту тітку. Вона як на когось зло мала, то вже не могла заспокоїтися.
— А далі?
— Киця блукала, доки не зустріла самотнього дідуся. Він взяв її додому. І дідусь цей був батько тітки. Прийшла вона до батька і… озвіріла. Знову забрала кицю і знову викинула. Але ж кішка не дурна, вона знайшла собі ще одного хазяїна.
— Родича тітки? — спитала я, відкусивши пиріжок.
— Ні. Її шефа на роботі. Шеф схотів поїхати на море і попрохав тітку взяти до себе його кішку, доглянути її.
— Вона погодилася?
— Йому не відмовила. Він привіз їй кицю… і отоді вона здуріла.
— Геть?
— Ага. Померла у психлікарні. Чули про таку історію?
— Ні.
— Звісно, ні, — знову нахмурив чоло Медлий, — це ж за десять років тільки буде…
— А нас це як стосується? — спитав Мереж.
— Ніяк, слава Богу, — посміхнувся господар.
Мереж гмикнув. Я жувала пиріжок, намагаючись збагнути, до чого веде цей провидець.
— Це я про що… — Медлий посадив собі на коліна великого й товстого сірого кота, що тільки-но зайшов до кімнати важкою ходою. — Кицьок ображати не можна.
— Це дуже цікаво, — сказав Бурецвіт, — але ми маємо до вас питання.
— Справді? — зрадів Медлий. — То питайте.
Він почухав кота за вухом.
— Я хотів би дізнатися про свою… гм… долю, — промовив Бурецвіт так, що неясно було, чи справді він цього хотів.
— Яку? — спитав Медлий.
— Тобто? — не зрозумів Бурецвіт.
— Яку, котру долю?
— Мою долю, — знизав плечима шукач.
Медлий здійняв брови, наче не міг збагнути, про що йдеться.
— Назви ім’я, — сказав він.
— Бурецвіт, — промовив шукач.
— А! Ти її загубиш, — так само радо повідомив Медлий.
Ми всі мовчки вп’яли в нього погляди.
— І долю загубиш, і орхідею, — продовжував хазяїн, пестячи кота. — Ти не гідний ними володіти. Ти все втратиш.
— Звідки ви… тобто, чому не гідний? — роздратовано вигукнув Бурецвіт.
— Вона належатиме тому, кому й має належати.
— Але чому?
— Бо вона так зробить.
— Як? Хто?
— Як хто? Вона. І він хитнув головою в мій бік.
— Лірина? — шоковано перепитали шукач і Мереж.
— Не просто Лірина, а Лірина Сонніч, — Медлий підморгнув мені.
Вдихуване повітря ніби застрягло в моїй глотці.
— Вона припуститься якоїсь фатальної помилки? — спитав мій учень.
— Чому ж помилки. Вона все правильно зробить.
— Цього не може бути, — захитала я головою.
— Може, але це нецікаво, от ви послухайте одну історію, яку я маю вам розповісти…
— Вибачте, — Бурецвіт підвівся, — але ми вже підемо.
— Ні, що ви, я ж іще… — Медлий хотів піднятися, але не насмілився скинути кота.
— Це не має значення, — хитнув головою Бурецвіт.
— Має, адже ви за цим прийшли. Мрія, вона вам сказала…
— Я…
— Сядьте! Сядьте, і не треба сердитися на мене. Це — коротка історія.
Шукач опустився на стілець. Кіт, потурбований суперечкою, невдоволено глянув на нього.
— Колись давно жив чоловік, якого звали Тіньслів, — сказав Медлий. — Він зрадив свою коханку, одружився з іншою жінкою. Та коханки йому краще було б не зраджувати, бо була вона чаклункою і прокляла рід Тіньслова. Відтоді в їхньому роді завжди серед дітей кожної родини був син-зрадник. А щоб не позбувалися вони синів своїх, сказала чаклунка, що колись має народитися хлопчик, що зніме прокляття і прославить рід.
— Що значить — син-зрадник? — похмуро поцікавився Мереж.
— Його важко було визначити, він був не гірший за інших дітей, але одного дня він зраджував своїх батьків і всю родину.
— Страшне прокляття, — сказала я.
— Так, але яке нам діло… — почав Бурецвіт.
— Заспокойтеся, невже я погано розповідаю?
— Ви тільки-но сказали мені, що я втрачу свою долю, який мені зиск тепер слухати ваші байки?