— Мені просто треба випити?

— Так, пересядь у крісло.

Це четверте завдання, найкоротше, однакове для всіх. У принципі, від шукача тут нічого не вимагається. Треба тільки випити зілля Миті. Після цього шукач переживає у своїй уяві момент, про який він найбільше мріяв, якого найпалкіше бажав. Переживає так, ніби це реальність, вважаючи його за реальність.

Тут є два моменти. По-перше, пережити омріяну мить — це вже неабияке випробування та унікальний досвід. По-друге, після цього припадає повернутися на землю й усвідомити, що то була лише ілюзія.

Це — теж унікальний досвід. Принаймні так ми пояснили шукачеві.

Задзеленчав телефон. Я взяла слухавку.

— Ну, як там? — спитав русалка. Було чутно, як він щось жує.

— Ми готові.

— Угу. Стартуй.

— Бурецвіте, пий, — кинула я шукачеві.

— Все не обов’язково, — підказав русалка.

— Все не обов’язково.

— Хоча б кілька ковтків.

— Хоча б кілька ковтків, — повторила я.

Мереж простягнув шукачеві склянку. Той відпив трохи.

— Лови склянку, — сказала я Мережу.

Той швидко її відібрав, якраз вчасно. Рука Бурецвіта безвільно обвисла. Очі заплющилися, голова впала на спинку крісла.

Я відвернулася, щоб не бачити його зблідлого обличчя.

Мереж, навпаки, всівся по-турецьки на підлозі якраз перед шукачем і не зводив з нього очей.

Русалка сопів у слухавку.

— Ну як? — спитав він.

— Нормально, — відгукнулася я.

— Що, вже?

— Так, він готовий.

— Я тобі казав, щоб ти віддала мені того Дивника.

Я мовчала.

— Ми зуміли би витягнути з нього, хто він такий. Ми з ним розібралися б.

Русалка відкусив щось і знову почав жувати.

— Мереж швидко навчився зілля робити? — спитав він із напханим ротом.

— Так, у нього талант.

— Я так і думав.

— Все, — повідомив мій учень.

Я глянула на Бурецвіта. Він сидів застиглий, блідий, із витріщеними очима, ніби прокинувся на іншій планеті.

— Все, — продублювала я русалці.

— Гаразд. Крок уперед.

У слухавці запікало. Ніколи він не прощається.

7

Наступного ранку ми дісталися Небес. Небеса — то було селище, де жив такий собі Медлий. Етимологи вважали, що колись воно, певно, вміщалося на одному пагорбі, тоді його так і назвали через піднесеність над рівниною.

Медлий мав стати нашим наступним кроком. У чаклунському світі він був особистістю відомою. Колись його вдарило струмом, і відтоді він відає людські долі.

Медлий виявився чоловіком гостинним та балакучим. Він почастував нас кавою, нагодував пиріжками і весь час гомонів.

— Я так люблю оце, знаєте, коли приїздять до мене і шукач, і провідник, і навіть учень провідника… Усі втрьох… Так весело…

Ми ввічливо посміхалися, поки він підливав нам кави.

— Нас скерувала до вас Мрія, — почала я.

— Мрія? — здивувався Медлий. — Ви про мене мріяли? О… як приємно!

— Гм… Мрія — це жінка. Хіба ви не знаєте її? Вона — охоронець місця мрії.

— Ах, так! Мрія… — Медлий насупив брови і закивав. — Згадав. Справді, я її знаю. Таке кумедне ім’я… Ви не ображайтеся на мене. Це все мій склероз.

Він торкнувся рукою чола і засміявся.

— Мій склероз. Ха-ха! Ви знали, що склероз — це професійна хвороба оракулів? Хіба ж усе це в голові втримаєш, ой…

Медлий зморщився й махнув рукою. Я співчутливо посміхнулася. Шукач збентежено поглянув на мене.

— До речі! — вигукнув Медлий. — Я щось згадав!

— Як добре, — промовив Мереж.

— Одну історію, — Медлий підніс вказівного пальця до носа. — Цікаву історію…

— Яку? — спитала я.

— Одна жінка… здуріла через свою кицю.

— Справді?

— Так. Кішка поїла котлети, жінка й викинула її з хати. Киця блукала вулицями, доки її не забрала додому одна дівчина, до якої киця підлестилася. А та дівчина — вона була племінниця тітки, що вигнала кицю. Тітка прийшла раз до племінниці, побачила кицю й обурилася. Вона сказала, що то її киця, що вона хоче повернути її. А насправді знову викинула.

— Але чому? — здивувалась я.

— Ох, знали б ви ту тітку. Вона як на когось зло мала, то вже не могла заспокоїтися.

— А далі?

— Киця блукала, доки не зустріла самотнього дідуся. Він взяв її додому. І дідусь цей був батько тітки. Прийшла вона до батька і… озвіріла. Знову забрала кицю і знову викинула. Але ж кішка не дурна, вона знайшла собі ще одного хазяїна.

— Родича тітки? — спитала я, відкусивши пиріжок.

— Ні. Її шефа на роботі. Шеф схотів поїхати на море і попрохав тітку взяти до себе його кішку, доглянути її.

— Вона погодилася?

— Йому не відмовила. Він привіз їй кицю… і отоді вона здуріла.

— Геть?

— Ага. Померла у психлікарні. Чули про таку історію?

— Ні.

— Звісно, ні, — знову нахмурив чоло Медлий, — це ж за десять років тільки буде…

— А нас це як стосується? — спитав Мереж.

— Ніяк, слава Богу, — посміхнувся господар.

Мереж гмикнув. Я жувала пиріжок, намагаючись збагнути, до чого веде цей провидець.

— Це я про що… — Медлий посадив собі на коліна великого й товстого сірого кота, що тільки-но зайшов до кімнати важкою ходою. — Кицьок ображати не можна.

— Це дуже цікаво, — сказав Бурецвіт, — але ми маємо до вас питання.

— Справді? — зрадів Медлий. — То питайте.

Він почухав кота за вухом.

— Я хотів би дізнатися про свою… гм… долю, — промовив Бурецвіт так, що неясно було, чи справді він цього хотів.

— Яку? — спитав Медлий.

— Тобто? — не зрозумів Бурецвіт.

— Яку, котру долю?

— Мою долю, — знизав плечима шукач.

Медлий здійняв брови, наче не міг збагнути, про що йдеться.

— Назви ім’я, — сказав він.

— Бурецвіт, — промовив шукач.

— А! Ти її загубиш, — так само радо повідомив Медлий.

Ми всі мовчки вп’яли в нього погляди.

— І долю загубиш, і орхідею, — продовжував хазяїн, пестячи кота. — Ти не гідний ними володіти. Ти все втратиш.

— Звідки ви… тобто, чому не гідний? — роздратовано вигукнув Бурецвіт.

— Вона належатиме тому, кому й має належати.

— Але чому?

— Бо вона так зробить.

— Як? Хто?

— Як хто? Вона. І він хитнув головою в мій бік.

— Лірина? — шоковано перепитали шукач і Мереж.

— Не просто Лірина, а Лірина Сонніч, — Медлий підморгнув мені.

Вдихуване повітря ніби застрягло в моїй глотці.

— Вона припуститься якоїсь фатальної помилки? — спитав мій учень.

— Чому ж помилки. Вона все правильно зробить.

— Цього не може бути, — захитала я головою.

— Може, але це нецікаво, от ви послухайте одну історію, яку я маю вам розповісти…

— Вибачте, — Бурецвіт підвівся, — але ми вже підемо.

— Ні, що ви, я ж іще… — Медлий хотів піднятися, але не насмілився скинути кота.

— Це не має значення, — хитнув головою Бурецвіт.

— Має, адже ви за цим прийшли. Мрія, вона вам сказала…

— Я…

— Сядьте! Сядьте, і не треба сердитися на мене. Це — коротка історія.

Шукач опустився на стілець. Кіт, потурбований суперечкою, невдоволено глянув на нього.

— Колись давно жив чоловік, якого звали Тіньслів, — сказав Медлий. — Він зрадив свою коханку, одружився з іншою жінкою. Та коханки йому краще було б не зраджувати, бо була вона чаклункою і прокляла рід Тіньслова. Відтоді в їхньому роді завжди серед дітей кожної родини був син-зрадник. А щоб не позбувалися вони синів своїх, сказала чаклунка, що колись має народитися хлопчик, що зніме прокляття і прославить рід.

— Що значить — син-зрадник? — похмуро поцікавився Мереж.

— Його важко було визначити, він був не гірший за інших дітей, але одного дня він зраджував своїх батьків і всю родину.

— Страшне прокляття, — сказала я.

— Так, але яке нам діло… — почав Бурецвіт.

— Заспокойтеся, невже я погано розповідаю?

— Ви тільки-но сказали мені, що я втрачу свою долю, який мені зиск тепер слухати ваші байки?