— А що Мереж собі думає?

— М… не знаю. У нього такий сумбур у голові. Я можу читати тільки більш або менш чіткі думки.

— Ну, все, бувай, — різко випалила я.

— Не такий я поганий, як оце тобі думається, — заусміхався русалка.

— Припини!

— Вибач! Більше не буду.

— Бувай!

— А хто він такий, той дядько?

— На все добре, — рикнула я, розвернулася й пішла. За спиною чувся розвеселий русалчин сміх.

9

Ми знову оббігали місто і зірвали всі оголошення. Але це вже не зарадило. Телефон розривався. Спершу ми пробували відповідати на дзвінки.

Бурецвіт вертів довгий олівець у руці і монотонно декламував:

— Ні, для вас це надто дорого. Ні, не треба продавати машину.

Або:

— У вас і так усе гаразд. Не хвилюйтеся. Ви дуже гарні.

Або:

— Ні, вам не допоможе. Вам уже ніщо не допоможе.

У Мережа був свій підхід. У наших горе-клієнтах він убачав прекрасну аудиторію для пропагування своїх ідей.

— Життя коротке. І життя — лайно. Збагніть, що життя — лайно, і забудьте про всі ці дрібниці.

Я намагалася порадити щось путнє. Це, мабуть, було най — гірше.

— Так, присідання, також махи ногами… покладіть скибочки огірка на щоки…

Потім уже слухавки ніхто не брав, окрім Дивника. Він підхоплював її лапкою або хвостом, притуляв до вуха, коротко вуркотів, що скидалася на людське «угу», і так довго-довго сидів з виряченими від почутого чотирма очима. Іноді монстр не витримував і починав гнівно верещати у слухавку. Він активно жестикулював при цьому всіма лапами, на яких не сидів, і навіть хвостом, явно намагаючись щось довести.

— Вони тебе не розуміють, Дивнику! — казала я йому тоді. Але звір не вгамовувався, аж доки клієнт не кидав слухавки.

Ще Дивник полюбляв писати мені коментарі у блокноті. «Якби був психоаналітиком, дисертацію б на них захистив». «А хто ти, Дивнику?» — «Я?» — «Ну, не психоаналітик, а хто?» — «Не знаю».

Дивник не хотів нам повідомляти, хто він такий.

Що ж до телефону, то ми його просто почали вимикати.

У Мережа з’явилася дівчина. Інакше чого б він щодня ходив кудись, а перед тим причісувався і навіть чистив зуби.

Мені треба було обмірковувати події у клубі, але це трохи лякало, і я підсвідомо намагалася викинути його з голови. Кухнею тепер повністю завідував Дивник, мене туди пускали тільки поїсти. А так — лише до магазину ходи. Іноді я теревенила з Масею або Вулик по телефону, два рази вони навіть заходили до нас. А решту часу я діставала Мережа, коли той був удома.

Усю минулу ніч він десь провештався, а тепер заліз у моє ліжко, а я сиділа скраєчку і не давала йому заснути.

— Що зі слів чародія можна приймати на віру?

— Нічого, — бурмотів Мереж.

Я поставила галочку в зошиті.

— Що зі слів русалки можна приймати на віру?

— Нічого…

Ще одна галочка.

— Що можна розповідати іншим про чародія і шукача?

— Нічого…

— Чому?

— Я це знаю, Лірино, — дратівливо відмахнувся Мереж і повернувся до стінки.

— Чому? — наполягала я.

— Бо якщо хтось дізнається, — дразливим тоном затягнув мій учень, — то чародій не зможе спокійно прийняти долю, почне всіх кришити…

— Кого всіх?

Мереж підтягнув ковдру до шиї.

— Тих, хто дізнався…

— А чому він не може прийняти долю?

— Бо хтось знатиме, що ця персона в його житті — не чародій, принаймні раніше не була чародієм, і в такому разі ця доля — вже не чародієва доля, це все руйнує…

— Що є важливішим для провідника за шукача?

— Нічого…

— Що має робити провідник на початку пошуків?

— Нічого…

— Мереже!

— Що? Лірино, дай поспати, — його голос губився у дрімотному сопінні.

— Де ти вештався цієї ночі?

— Я… гуляв.

— І де це ти гуляв?

— У справах…

— Гуляв у справах? Ну, гаразд… — я підвелася і засмикнула штори. — Спи, гуляко.

Я подалася набридати шукачеві. Він сидів у кухні за столом.

Перед ним лежав розгорнутий самовчитель живопису. Бурецвіт шкрябав олівцем щось на папері і зрідка поглядав у книгу.

— Привіт, — я завжди кажу «привіт», якщо не знаю, як почати розмову.

— Привіт, — відгукнувся шукач.

Він зобразив на аркуші дещо, що можна було б назвати схемою людського обличчя. На той момент Бурецвіт відміряв лінійкою відстань між ніздрями. Вигляд у нього був зосереджений і старанний.

— Це ж треба на око робити, — я кивнула на малюнок.

— Не збивай мене.

— Вона собі зморшки наробить.

— Хто?

— Вихра.

Я присіла на стільчик.

— Ця вправа. Для збільшення очей.

Бурецвіт зиркнув на мене.

— Вона так собі зморшки поробить. Вона весь час виконує цю… вправу.

Шукач зосереджено креслив щось із лінійкою.

— Вибач, що я набридаю. Але мені якось лячно стало.

10

Жовті листочки пливли асфальтом під нашими ногами. Вони прикрасили цей світ в останні дні свого існування, спалахнули теплим полум’ям, наповнили землю барвами, коли небо вже стало блідим і похмурим. Мало хто вміє вмирати так гарно. Тепер вони встилали нам шлях, вони були скрізь, здіймалися хмаринками під мітлами двірників.

Шукач озирав перехожих. Хто з візочками і малюками, хто з пляшками і цигарками, хто з коханими, хто з песиками, люди неквапливо снували туди-сюди стежинами між дерев.

— Ми так уляпалися, що я просто не знаю, — буркнув він. — Чия це провина? Хіба моя? Я просто хотів бути піднятим на сміх. А вони що? Чому я мушу бути відповідальним за чийсь ідіотизм?

Бурецвіт явно виглядав когось. Якесь маля пробігло повз нас, гепнулось і заревіло. Дбайлива матінка підняла його і луснула по попі. Маля заревло дужче. Матінка гаркнула на нього.

Я теж почала оглядати людей довкола. Кілька бабусь на лаві хехекали, ніби обговорювали якісь непристойності. На іншій лаві два дівчиська розпивали пляшку червоного вина. Кілька хлопців, на вигляд однаковісіньких, у чорному і з довгими патлами, намагалися познайомитися з володаркою нахабного песика, що обнюхував кожного з них почережно. Правда, попри поширене переконання щодо цього, дівчина виявилася антиподом своєму собаці. Вона залишалася байдужою до хлопців такою ж мірою, якою її песик був ними зацікавлений.

Раптом погляд натрапив на картину неочікувану. Алеєю йшов наш друг Мереж під ручку не з ким-небудь, а з панною Вулик.

Я штовхнула Бурецвіта під ребра і хитнула головою в їхній бік.

— Ага, — розгублено відгукнувся той.

Мереж щось розважливо оповідав своїй супутниці, яка тільки усміхалася і, мабуть, не мала коли слово вставити. Вони йшли майже в ногу, поважно і статечно, з гордо піднятими головами, ніби обходили власні володіння, що розкинулися довкола замку.

— Ось вона! — раптом азартно вигукнув шукач.

— Хто?

Виявилося, Бурецвіт вирячився на даму з маленьким лисим песиком, якій ми колись навішали на обидва вуха. Я згадала, що це сталося в цьому парку і приблизно в цей час.

— Ходімо, — шукач потяг мене до тієї панянки. Вона, здається, впізнала нас і заусміхалася.

— Добридень, пам’ятаєте нас? — звернувся Бурецвіт до неї.

— Так, — дамочка закивала.

— Пам’ятаєте ту трагічну історію з пуделями, один з яких загинув, і про алергію, і про розведення собак?

— Так.

— Усе брехня.

Шукач розвернувся і пішов геть, залишивши панянку з широко розплющеними очима. Вона запитливо зиркнула на мене. Раптом Бурецвіт обернувся і додав:

— Крім алергії. Тільки вона була на рослину.

— Е… вибачте, — знизала я плечима і кинулася наздоганяти шукача.

— Стійте! — раптом гукнула тітка.

— О Господи, Бурецвіте, вона за нами женеться!

Тітонька наближалася. Бурецвіт зупинився і мужньо чекав на неї, тримаючи мене за лікоть, щоб я не змогла втекти.

— Стійте… ви тільки… сусідкам моїм не кажіть, добре? Бо я їм уже напатякала, все, що ви казали і чого не казали…