— Ніколи ще мені не було так гидотно, як від компліменту про чесні очі, — промовив шукач.

8

Ми сиділи у невеличкій кав’ярні. Головною її принадою визнали те, що тут було тепло. Тепліше, ніж назовні. Компанію нам склав русалка, що волів дізнатися про наші успіхи.

— Пам’ятайте про час, якого мало, — наставляв він. — А то ви вже, бачу, розслабилися.

Хлопці назамовляли гарячих страв і м’яли серветки в очікуванні.

— Ви мене слухаєте?

Ніхто його особливо не слухав. Бурецвіт поглядав на офіціантку, щоб вона, бува, про нас не забула. Мереж шкрябав виделкою скатертину. Що ж до мене, то мої думки займало інше. Я розуміла, що це зовсім невчасно і геть несерйозно, але що поробиш.

— До речі, як там ваш монстр?

— Добре, — механічно відповіла я.

Річ у тім, що вчора ми з шукачем і Мережем пішли в кіно. Фільм був, чесно скажу, не дуже. Маразматичний фільм.

— Як це «добре»? — розсердився русалка. — Що тут може бути доброго? Ви дізналися, хто це?

— Хто? — перепитала я.

Але у фільмі був дуже симпатичний актор. Грав він не надто, але ж такий лапуля.

— Хто ваш монстр?! Якщо він був людиною, то ким?

— Яка різниця, — я пересмикнула плечима.

— Велика. Чомусь же в Моротемна за нього душа болить.

— Ми дізнаємося, — пообіцяв шукач.

Нам принесли замовлення. Всі накинулися на їжу, і лише русалка велично розбовтував ложкою свою каву з молоком.

— Оце — борщ, — сказав Бурецвіт до мене, — отак він смакує. Тому вигадай іншу назву для тієї сумнівної страви, яку ти готуєш, Лірино.

Я не відреагувала. У нього вдома чау-чау і маленький папуга. Це я про того актора. Я обговорила це з Вулик по телефону. Вона погоджується, що любов до тварин — добрий знак.

— Як вас прийняли у клубі? — русалка осміхнувся. — Я бачив ті оголошення. Блазні.

— Прийняли непогано, — доклав Мереж. — Не знаю, правда, що вони про нас думають.

— А вас це цікавить?

— Трохи.

— Нічого хорошого, — встряла я.

Ну, може, крім тих двох дівчат. Ми з ними вже потоваришували. Виявляється, Масі раніше теж подобався цей актор. Він мешкає далеченько, старший від мене на двадцять з гаком років, але то нічого. Кепсько, що він одружений.

— А тобі, шукачу, цікаво, що вони про тебе думають?

Шукач витер губи серветкою і невизначено похитав головою.

— Мабуть, трохи.

Тож тепер я маю таку біду. Бісів лицедій вліз у мою дурну голову і заважає виконувати обов’язки провідника. Тож я роблю те, що завжди. Якщо мені потрібно позбавитися романтично-еротичних фантазій про недосяжного чоловіка, я уявляю собі, що він у мене закоханий.

— Трохи? Чи дуже?

Бурецвіт замислився.

— У моєму становищі, здається, краще й не знати, що про тебе думають.

Отже, історія така. Приходить цей тип у мою крамничку по квіточку. Треба, щоб у руках у нього було щось велике, гарне і ламке. Наприклад, велетенська кришталева ваза. На біса йому велетенська кришталева ваза? А, хай буде. Так от, приходить він і пускає вазу, вона падає, розсипається на кришталевий дощ. Ну, це він мене побачив і одразу закохався.

— Голову в пісок? Боїшся дізнатися, що вони думають зле? — допитувався русалка.

Бурецвіт поклав руки на стіл і спрямував погляд у нікуди.

— Ні. Просто це неприємно.

Плакуче деревце верещить, бо йому шкода вази. Я притуляю руки до грудей і кажу: «Ой».

— Отже, неприємно.

Русалка поглянув на мене з батьківською ніжністю. Що це з ним? Потім перевів погляд на шукача.

— Звісно, неприємно. А якщо вони щось приємне про тебе думають, то тобі цікаво, що саме?

— Русалко, задовбав, ага, — позіхнув Мереж.

«Я завжди мріяв про дівчину, яка жила би серед квітів і мала очі мавки». А я тоді кажу: «Е…» Ні, я кажу: «А я завжди мріяла про чоловіка, який не верз би дурниць».

Це я молодець, це я його гарно відпровадила. Хай знає, як, маючи дружину, залицятися до порядних дівчат.

— Мереже, — русалка розвернувся до нього і примружив очі, — а чи є для тебе важливим, чи непокоїть тебе, що про тебе думають інші?

«Разом ми подолаємо всі перешкоди. Я хочу здійснити всі твої мрії, а тоді ми помремо в один день».

Тю, козел. Ні, ну це ж треба таке бовкнути?!

— Ні. Мені начхати, — Мереж хитнув головою, щоб відкинути волосся з лоба, і гордо задер підборіддя. — Яка мені різниця, що про мене думають усякі телепні? Ідіот. Повний. Це я про актора.

Все, відпустило.

Русалка розглядав мене і посміхався. Та що це з ним?

— А тебе, Бурецвіте, непокоїть, що про тебе думає оточення?

Шукач скрутив серветку трубочкою і гмикнув.

— Ні.

— Ні?

— Ні. Мені тільки треба знати, що вони мене люблять.

Русалка кивнув.

— А що тобі найбільше не подобається у вправі з клубом?

— Мені в ній усе не подобається.

Русалка відхилився на спинку стільця і поклав ногу на ногу.

— Чому?

— Ну… знаєш… я завжди вважав, що брехати недобре.

— О! — русалка присунувся до столика, азартно ляснув пальцями і націлив на шукача вказівний палець. — Оце правильно.

Бурецвіт скептично скривив губи.

— Лірино, ти з нами?

— Га?

Русалка підвівся.

— Перейдімося вулицею. Є конфіденційна розмова.

Перспектива опинитися поза стінами теплого приміщення, на вітрі й на холоді, вибачте за каламбур, зовсім не гріла. Невдоволена і похмура, я повільно влізла в куртку і стала так само повільно застібатися. Потім довго тулила шапочку на голову.

— Ходімо, — буркнув русалка.

Він узяв кінець мого шалика, намотав його собі на руку і посмикав. Я пошкандибала за ним до скляних дверей. Як справжній джентльмен, русалка прочинив їх переді мною, не відпускаючи шалика.

Надворі було ще бридкіше, ніж я собі уявляла. Насунувши шапку на самі очі, я заховала руки в кишені й поглянула на русалку спідлоба.

— Ну, що ще?

— По-перше, кхм…

— Що? — Є особисте питання, — він понизив голос.

— Ну?

Русалка зігнувся і підсунув мені свою макітру.

— Я не полисів?

— Ти що, знущаєшся? Ти тільки три дні тому мене питав!

Русалка різко випрямився.

— Що, я? Лірино, я ніколи… Як, я, тобто мій брат, тебе питав?

Я заплющила очі та ледь розліпила повіки знову.

— Вибач.

— Він питав тебе?

— Угу.

— Питав, чи він не полисів?

— Ага.

Русалка зітхнув.

— Так, звісно. Мене він питає останні сто двадцять років.

— Русалко, було б легше, якби ви нам назвали ваші імена. І щоразу називали. Ми вас не плутали б.

— По-перше, наші імена — таємниця для сторонніх, — лице русалки стало суворим.

— Хіба ж я стороння? — образилася я.

— А по-друге, у нашого батька було своєрідне почуття гумору.

Тож імена у нас однакові.

— Ну, я не знаю… давай ти тоді будеш №1, а твій брат — № 2, або навпаки, згода?

— Ти що?! — гримнув русалка у благородному гніві. — Як моя складна індивідуальність може вкластися у фразу «номер один» або «номер два»? До того ж, ми з братом посваримося через те, хто буде першим, а хто другим номером. А взагалі-то я не про те хотів побалакати. А про шукача.

— Я слухаю.

— Він хоче, аби ти йому сказала, що ти ним пишаєшся.

Я нахилила голову і кліпнула очима.

— А ти звідки знаєш?

— Як звідки? Думки читаю.

— Що?

Мені стало зле. Аж навіть трохи повело. На моїх вухах ніби хтось запалив свічки.

— Але ж це якась дурниця. Нащо воно йому?

— А ніби ти щось розумне думаєш.

У мене, мабуть, навіть кінчик носа почервонів. Я втиснула голову в плечі.

— Сказати, що я ним пишаюся?

— Так. І хай, може, ще хтось скаже. Йому просто кортить почути. До речі, Лірино, — він поклав мені руку на плече, — я пишаюся тобою.

— Припини читати мої думки! — я гнівно зірвала його руку. — Я не знала, що ви це вмієте.

— Світ не стоїть на місці. Ми тренуємося. Нас навчають побережники.