— На Місяці.

— Ти одружений?

— Так.

— Ти знаєш, що тобі робити в цьому житті?

— Ні.

— Точно?

— Ні.

— Точно ні?

Пауза.

— Ну?

— Так.

— Ти мене любиш?

— Так. Пристрасно.

— Твоя наречена була людожером?

Пауза.

— Не знаю.

— Чортівня! Коли не знаєш, треба казати: «Я впевнений, що…»

— Вибач.

— Ну, гаразд. А деякі вважають, що брехати легко, наївні люди, еге ж. Ну, годі, тепер навпаки. Кажи правду. Зрозумів?

— Так.

— Твоя улюблена страва?

— М…

— «М…» це що?

— Може, смажена картопля.

— Якого кольору твої очі?

— Карі. Світло-карі.

— Ти мене любиш?

— Ні.

— Ну й не треба. Тобі подобається те, що з тобою зараз відбувається?

— Не надто.

— Чому тоді ти тут?

— Не маю іншого виходу.

— Виходу? А хіба пані Лірина тобі не казала, що вибір є завжди?

— Вибір є. Я можу, наприклад, зробити харакірі. А от виходу в мене іншого немає.

— Гаразд, — русалка глянув на мене. — Крок вперед.

— Знімай пов’язку, — сказала я Бурецвітові.

3

Ми сиділи у вітальні Бурецвітового дому за круглим столом, як лицарі короля Артура. Я, Мереж і Бурецвіт.

— То що тебе переконало стати моїм провідником?

Бурецвіта це чомусь непокоїло вже не перший день.

— Твій тесть.

— Вибач?

— Чому б нам в карти не зіграти? — запропонував Мереж.

Я відповіла йому осудливим поглядом.

— До справи, — сказала я і зобразила серйозну міну. — Ми маємо зробити перший крок. Бурецвіте, зараз добре подумай і скажи мені…

«Чорнобривців насіяла мати…» — заспівало в передпокої.

— Вибач, це мій приятель. Я зараз його швиденько виставлю і повернуся, — шукач орхідеї зіскочив зі стільця і побіг відчиняти двері.

Я зітхнула і оглянула кімнату. Вздовж однієї зі стін тяглися стелажі, заставлені книжками. Я встала і пішла туди. У незнайомих домах мене завжди тягло до книжкових полиць, розглядати написи на корінцях — ось що мене тішило.

Мереж, поки там що, витяг колоду карт із кишені й почав їх знічев’я перетасовувати.

— Я тут нещодавно пісеньку склав… — проказав він ніби між іншим.

— Яку?

— Ну, я не можу тобі заспівати.

— Чому?

Одна з книжок лежала зверху на ряді інших, як їх кладуть, коли немає місця, або коли її нещодавно читали. Я взяла книгу до рук і почала гортати сторінки.

— Ні, я не можу…

— Угу…

Раптом книжка сама собою розгорнулася десь посередині, і я побачила, що до неї вкладено три світлини.

— Розумієш, це ж особисте… дуже особисте.

Перша фотографія була цілою. На ній світилися усмішками два несамовито щасливих обличчя. Бурецвітове та якоїсь гарненької рудоволосої дівчини з кирпатим носиком.

— І це ж моя перша пісенька… — в голосі Мережа чулася паніка.

«Ну добре, я тобі підіграю».

— Ну, заспівай, мені кортить послухати.

— Ну, я не можу… — задоволено протягнув Мереж.

Друга світлина була обгорілою. Власне, полум’я зжерло більшу частину Бурецвіта, але дівчину видно було добре. Вони сиділи на галявинці обійнявшись. Це була не та дівчина, яку я бачила в труні.

— Досить приндитися, співай уже.

— А ти не сміятимешся?

— Ні.

У третьої світлини доля взагалі не склалася. Вона була розірвана на клаптики, а потім знову неохайно склеєна скотчем.

Тут Бурецвіта не було, це був портретний знімок дівчини.

«Йому, мабуть, у любовній сфері вже не вперше не щастить», — подумала я.

— Точно не сміятимешся?

— Точно.

Я закрила книгу і поклала на місце.

— Давай, починай.

Повернувшись за стіл, я всілася так, щоб мені добре видно було сором’язливого композитора.

— Ну добре. Гм-кхм. Ме-е-е, му, му, му-у, ме-е-е-е, а-а-а, ме-ме, му-у-у.

— Дуже гарно, — похвалила я.

Мереж весь просяяв.

— Тобі сподобалося?

— Так. А ти вірша до неї не хочеш скласти?

— У мене не виходить із віршуванням, — посмутнішав він.

— А ти спробуй.

— А от і я! — радісно оголосив Бурецвіт. — Нарешті, здихався. То що казав мій провідник?

Бурецвіт усівся на стілець і розклав ноги подалі від себе, як це чоловіки полюбляють робити, коли вони в доброму гуморі.

— Назви мені місце, в якому ти найбільше у своєму житті хотів би побувати.

— А можна, я скажу?

— Мереже, я не просто так питаю, це є дуже важливим для пошуків орхідеї.

Бурецвіт замислився.

— У Новій Зеландії.

— І ти там не був?

— Був. Кілька років тому.

— Отже ж, Господи! Я питаю людину, де вона найбільше в житті хотіла би побувати, а він мені каже місце, де вже був!

— Я мріяв поїхати туди все життя і з’їздив, нарешті, кілька років тому.

— Думай далі. Мені потрібне місце, де ти ніколи не був.

Всі занурилися у мовчанку. Годинник у тиші трагічно клацав за кожною вмерлою секундою.

— Ну що, в тебе є відповідь?

Бурецвіт був моїм першим шукачем орхідеї, моїм дебютом як провідника, тому я дуже хвилювалася, щоб усе йшло як слід.

Хоча в мене були й інші причини хвилюватися.

— У мене є відповідь, але вона тобі не сподобається.

— Сподобається вона мені чи ні, а там ми мусимо розпочати пошуки.

Він вийшов до іншої кімнати і повернувся за півхвилини з картиною в руках. Це був осінній пейзаж у рожево-золотому тоні. Окрайка лісу, річка, невеличкий мостик через річку, якісь будівлі на другому плані.

— Це що? — отетерів Мереж.

— Ти найбільше хотів би побувати в картині? — розгублено промовила я.

— Так… тобто не в картині, а там, у цьому місці.

— Чудово, — прокоментував Мереж.

— Це десь у помірному поясі, — компетентно сказала я. — Знаємо, де шукати.

— Ця картина з дитинства висіла в моїй кімнаті, і я, маленький, мріяв опинитися там… — виправдовувався Бурецвіт.

— Зрозуміло, зрозуміло, ти все зробив правильно. Фу-ух.

Добре, хоч не кадр із мультфільму. Давай її сюди.

На щастя, у правому нижньому кутку я знайшла прізвище художника.

— Щось знайоме… А, це відомий художник. Якщо це справді його робота. Бо я щось ніколи не бачила подібних пейзажів у його доробку. Щоправда, я навіть не знаю, чи він іще живий.

Та якщо живий, треба розшукати його. Може, він пам’ятає, де малював це. Якщо це взагалі було з натури.

4

Власне, я вирішила зробити Мережа провідником.

Коли мій батько шукав орхідею, я мала запам’ятовувати не тільки і навіть не стільки його дії, як дії його провідника. Провідником батька був великий сивий дядько. Я так і називала його про себе: «великий сивий дядько». Мені було, нагадую, сім років, коли все почалося.

Головна частина навчання для Мережа проходитиме вже після того, як орхідею буде знайдено. Основні теоретичні знання я отримала від татового провідника по закінченні всього. Бо є відомості, що їх знають лише чаклуни, є такі, що відомі лише русалкам, а є ще такі, що їх знають тільки провідники.

Чому я вирішила зробити цього нервового психа провідником? Щоб назавжди позбавитися цього. Річ у тім, що кожен провідник має вивчити хоча б одного наступника, і якщо я цього не зроблю, моя неприйнята доля непокоїтиме мене решту життя. До того ж, мені завжди здавалося, що провідниками краще ставати людям, при погляді на котрих взагалі не можна придумати, чим би корисним вони могли займатися в житті. А Мереж належить саме до таких людей.

Дівчину, яка завідуватиме моєю крамницею, доки Бурецвіт шукатиме орхідею, звати Лет. Лет непогано знається на рослинах, вміє доглядати більшість із них, але не всі. Мені слід дечого її ще навчити.

Останнім часом я клопочуся тільки педагогікою. Навчаю Лет поводитися з рослинами і покупцями, навчаю Мережа бути провідником, навчаю Бурецвіта бути шукачем орхідеї. Наприкінці дня мій язик у роті взагалі не теліпається.