У нашій школі було заведено зодягати їх на свято. І щойно натягнеш ті білі рукавички з меланхолійно-блискотливими ґудзиками на зап’ястках і трьома задумливими строчками на тильному боці долоні, як зринало враження тьмяного актового залу, отримуваної в дарунок звичної коробки печива фабрики Сіодзе, — ясного святкового дня, який, здавалося, мусить запастися з веселим тріском, не закінчившись.
То було взимку — на День заснування імперії. Цього ранку Омі теж незвично рано прийшов до школи.
До шикування було ще задосить часу. Сьомий клас знаходив жорстоку розвагу в тому, щоб зганяти шостий з підвісної колоди в шкільному дворі. Семикласники, які попри зовнішнє презирство до таких дитячих розваг, відчували в душі, що ще самі не награлися досхочу, відганяючи від колоди менших, показували: це не по-справжньому, тільки про людське око, для жарту. Отож шостий клас зібрався колом віддалік і стежив за невгамовними старшими, наче на видовиську. Гра полягала в тому, аби скинути супротивника з добряче розгойданої колоди.
Посереду з виглядом несамовитого вбивці переступав з ноги на ногу в захисній позиції Омі, виглядаючи нового суперника. Ніхто з однокласників не міг зрівнятися з ним, тож кількох сміливців, які скочили на колоду, його спритні руки вже скосили просто у паморозь, що зблискувала у вранішньому сонці. Після чергової перемоги Омі, наче боксерчемпіон, потрясав над собою стуленими кулаками у білих рукавичках, вітаючи глядачів. Шестикласники плескали в долоні, забувши, як він їх щойно розганяв.
Я не відводив очей від його рук у білих рукавичках. Вони рухалися безстрашно і водночас напрочуд точно. Наче лапи звіра, вовченяти. Раз у раз рука розтинала вранішнє зимове повітря, мов оперена стріла, і влучала в бік супротивникові. Хто зістрибував, а хто гепався у паморозь сідницями. Інколи після вдалого поштовху Омі заточувався на слизькій, блискучій від інею колоді, щоб віднайти рівновагу. Але сила й спритність м’язів невдовзі повертали його у вихідну нищівну позицію.
Колода безсторонньо, мірно погойдувалася з боку в бік.
… Мене раптом охопили дивна бентега, неспокій, коли годі і стояти на місці, і годі зрушити. Те, що я відчував, нагадувало запаморочення від хитання колоди, але й дещо інше. Запаморочення мало, так би мовити, нервову природу, мою внутрішню рівновагу порушувало те, що я пильно стежив за кожним його порухом. На цьому тлі зітнулися дві сили. Одна — інстинкт самозбереження, друга — прагнення ще глибше, ще сильніше порушити рівновагу в собі самому. Та сила — химерний, прихований, майже не усвідомлений, але владний потяг до самогубства.
— Що, самі боягузи зібралися? Ну, хто сміливий? — Омі погойдувався на колоді, упершись у боки руками в білих рукавичках. На лудженій кокарді його кашкета зблискувало ранкове сонце. Я ще не бачив його таким гарним.
— Ану, давай я!
Мить вигуку точно визначило прискорене серцебиття. Так було щоразу, коли я піддавався власному бажанню. Вийти туди, стати там, — то були для мене не стільки неминучі, скільки передбачені дії. Через це я довго хибно мав себе за «вольову людину».
— Та облиш, де тобі до нього! — Під глузливі вигуки я виліз на край колоди. Послизнувся, чим викликав нову зливу кепкувань.
Омі привітав мене тим, що по-блазенському скривився. Він досхочу корчив дурня, вдаючи, ніби зісковзує. Вимахував руками з розчепіреними пальцями, глузуючи з мене. А мені його пальці здавалися спрямованими в мене вістрями небезпечної зброї.
Наші долоні в білих рукавичках кілька разів ляснули одна об одну. І щоразу я відлітав від його дужого поштовху. Я зрозумів, що він хоче виставити мене на посміховисько, тому вмисне стримує себе, аби моя поразка не була передчасною.
— Оце так! Ну, ти й силач! Мені кінець! Ой, падаю!.. Дивись! — Висолопивши язика, він знову вдавав, ніби ось-ось упаде.
Мені було нестерпно боляче бачити, як він по-блазенському кривиться, як руйнує цим, сам того не відаючи, свою вроду. Помалу відступаючи під поштовхами, я опустив очі. І миттю дістав штурхана в бік правою рукою. Щоб не впасти, я несамохіть вчепився у його пальці. І виразно відчув, які вони на дотик під білою рукавичкою.
Наші погляди зустрілися. Лише на мить. З його обличчя зник блазенський вираз, його виповнила майже загадкова простодушність. Де й ділися ворожість, злість і щось чисте, непереборне забриніло тятивою. А може, то була гра моєї уяви. Спробуй-но блазнювати, коли тебе стягають за пальці з колоди і ти втратив рівновагу! Проте я сприйняв не лише трепетну силу, що змайнула блискавкою, коли зустрілися пальці наших рук, але й те, що Омі вичитав у короткому погляді моє кохання до нього — до нього одного.
Ми зірвалися з колоди майже водночас.
Мені допомогли підвестися. Омі допоміг. Рвучко підсмикнув мене за руки й мовчки обтрусив мою форму. В нього самого лікті й рукавички вимазалися брудом, якого вистачало під полиском паморозі. Я докірливо позирав на нього знизу вгору. Бо він рушив, взявши мене під руку.
Власне кажучи, походжати попідруч або приязно обіймати один одного за плечі не було дивиною: адже всі ми вчилися разом з першого класу. Пролунав сигнал до шикування, і всі юрбою подалися на плац. Не було чогось особливого і в тому, що ми з Омі йдемо попідруч, і в тому, що ми обоє звалилися з колоди — й на таке надивишся в грі донесхочу.
Але я відчував невимовну насолоду від того, що міг зіпертися на його руку. Чи не тому, що я був недолугий від народження, до моїх радощів завжди домішувалися тривожні передчуття. Але цього разу сила, пружність його руки, здавалося, розливаються через мою руку по всьому тілу. Я відчув, що ладен іти отак на край світу. Та щойно ми дійшли до плацу, як він звичайнісінько собі випустив мою руку й попрямував до свого місця в шерезі. І навіть не озирнувся. Під час усієї церемонії я несамохіть переводив погляд з бруду на власних білих рукавичках на бруд на білих рукавичках Омі. Він стояв п’ятим від мене.
Я не додавав до нез’яснимої сердечної прихильності до Омі ні свідомої, ні навіть підсвідомої оцінки. При найменшій спробі свідомого зосередження зникало моє справжнє «я». Якщо кохання без тривалості й розвитку взагалі існує, то саме в моєму випадку. Кожен мій погляд на Омі був наче «перший погляд», точніше — «первісний погляд». Цьому сприяла підсвідомість, що оберігала невинність моїх чотирнадцяти літ від руйнівного зовнішнього впливу.
Чи це і є кохання? Навіть у такому особливому коханні, чистому на вигляд, яке поверталося потім не раз, був питомий смак падіння й руйнації. Падіння, гріховнішого за падіння будь-якої людської любові, руйнації чистоти, найгіршої з руйнацій світу. Однак у цьому першому в житті коханні, неподіленому коханні до Омі, я ховав, мов пташина під крилом, невинне плотське бажання. Мене спантеличувало те, що це було не бажання щось здобути, а «спокуса» в чистому вигляді.
Принаймні в школі, а надто на нудних уроках, я не міг одвести очей від його профілю. Хіба ж було приступне щось більше для мене, несвідомого, що любити — це потребувати й бути потрібним. Для мене любов — то обмін загадками, які від цього не розгадувалися швидше. Моє прихилисте серце здатне було лише уявляти, що матиме за це якусь винагороду.
Через легку застуду я не пішов до школи, і тільки з’явившися на уроки наступного дня, дізнався, що вчора був перший за восьмий клас, весняний, медогляд. Довелося приєднатись до кількох хлопців, які теж пропустили огляд і були відправлені до медпункту.
Блакитне полум’я газової горілки ледь угадувалося в промінні сонця, яке заливало кімнату. Відгонило карболкою. Ніде й сліду особливого блідо-рожевого запаху впрілого молока, звичного для днів медогляду, коли сюди набивалися голі хлоп’ячі тіла. Скулені, притихлі, ми познімали сорочки.
На ваги піднявся хирлявий хлопчак, як і я, схильний до застуд. Я поглянув на його вкриту дитячим пушком непоказну бліду спину, і раптом зродився спогад. Я згадав, як знемагав від бажання побачити голого Омі. І зрозумів, що нерозважливо й необачно прогавив зручну нагоду — медогляд. А тепер лишалося лише чекати нової — от тільки невідомо, доки.
