— То що там Омі? — відказав я грубувато, як завжди в школі, хоч удома був гречний, як дівчинка.

— Цей Омі вже має досвід з жінками, от що! Їй-право, не брешу!

Це було вірогідно. Він уже двічі, як не тричі, залишався на другий рік, був кремезний, а його обличчя вирізняла з-поміж нас розбуяла юність. Його вроджена схильність до безпричинних образ здавалася навіть шляхетною. Для нього не існувало людини, не вартої лайки. Таку вже він мав вдачу, що ображав і брав на кпини відмінника тільки за те, що він відмінник, вчителя — за те, що він вчитель, поліцая — за те, що поліцай, студента — за те, що студент, службовця — за те, що службовець.

— Ге?! — Мені раптом згадалось, як вправно Омі чистив зброю на заняттях з військової справи. Пригадалася його підтягнута постать взводного — улюбленця лише викладачів фізкультури й військової справи з-поміж усіх учителів.

— Ось чому… Розумієш, ось чому, — приятель безпутно, як уміють тільки старшокласники, пирхнув, — у нього отакенна та штука. — Підлови його на «баламута» і помацай. Сам побачиш!

Гра у «баламута», традиційна забавка шестий семикласників, була, як і кожна справжня гра, мало не хворобливою пристрастю. У неї грали серед білого дня, привселюдно. Скажімо, хтось стояв собі й ловив гав. Інший підкрадався до нього і зненацька сягав рукою до цілі. Треба було спритно хапонути роззяву й миттю відскочити. Тоді переможець мав право гукати:

— Ого-го яке! Ого-го яке воно в нього!

Як виникла ця розвага, ніхто не замислювався, але вважалося, вона має право на існування хоча б тому, що надто вже кумедно було дивитися на бідолаху, який упускав затиснуті під пахвою підручники абощо, щоб затулити обома руками поцілене місце. Проте точніше б сказати, учасників гри тішила можливість насміхатися ніби зверхньо над спільним соромом, вивільненим через сміх і виявленим на розпашілих щоках того, хто постраждав.

А потерпілий мав обурено вигукнути:

— Ти — баламут!

І глядачі хором підхоплювали:

— Він — баламут!

Омі був тут мастаком. Коли він підкрадався до когось, успіх був забезпечений. А втім, переможені нібито не дуже й рятувалися. Бо можна було й собі сподіватися на помсту. Але помститися вдавалось не завжди. Омі собі походжав, застромивши руку в кишеню, отож захоплений зненацька, він миттю утворював подвійний щит з руки в кишені і другої зовні.

Слова приятеля наче посіяли в моїй душі отруйне зілля. Доти я, як усі, вважав «баламута» цілком невинною грою. Але товаришеві слова змусили мене поставити в один нероздільний ряд те, що я завжди підсвідомо розрізняв, — оту «погану звичку» — моє особисте життя, і цю гру — життя суспільне. Саме так, адже його слово «помацай» одразу й мимоволі виповнило мене відчуттям їхнього виняткового збігу. Більше я в «баламута» не грав. Мене лякала мить, коли я підстережу Омі, але ще більше — мить, коли Омі підстереже мене. Відчуваючи, що гра ось-ось вибухне (а спричинитися до неї, як до сварки чи бійки могла найменша дрібниця), я відходив від гурту і здалеку втуплювався лише в Омі.

… Тим часом Омі починав впливати на нас, хоч ми цього ще не усвідомлювали.

От, скажімо, шкарпетки. Натоді школу вже просякав військовий дух, згадувалися заповіти славетного сьоґуна Енокі — «мужність і простота», отож яскраві шарфи й шкарпетки заборонили. Форма була визначеною: ніяких шарфів, сорочка біла, шкарпетки чорні, або, в крайньому разі, однотонні. Омі єдиний з усіх не відмовився від білого шовкового шарфу і візерунчастих барвистих шкарпеток.

Цей перший порушник заборони умів надавати своїм діям високого імені бунту. Він добре розумів, як вабить хлопчаків мистецтво, зване бунтом. Перед викладачем військової справи, селюком-унтером, наче той був його підлеглий у таємному товаристві, Омі зумисне неквапом обгортав шию білим шовковим шарфом і по-наполеонівськи розхиляв на обидва боки поли пальто з блискучими гудзиками.

Та коли до бунту приєднується темний натовп, він стає жалюгідним наслідувачем. Щоб, по можливості, уникнути цього й натішитися лише чудовим смаком бунту, ми запозичували з заколотницьких учинків Омі лише яскраві шкарпетки. Не був винятком і я.

Ранком у галасливому перед уроками класі ми теревенили, посідавши замість стільців на столи. Той, хто приходив у шкарпетках з небаченим досі візерунком, вмощувався, підсмикнувши холоші штанів. А що обнову помічено, відразу сповіщав вигук:

— Ого, шикарні шкарпеточки!

«Шикарний» було в наших вустах найвищою похвалою. Але і той, хто так казав, і той, кого хвалили, пам’ятали, як спогорда поглядав Омі, з’являючись, як завжди, перед самим шикуванням.

Якось уранці після рясного снігопаду я вибрався до школи значно раніше, ніж звикле. Бо напередодні ввечері мені подзвонив приятель і запропонував перед уроками погратися в сніжки. Як завжди, коли назавтра чекало щось цікаве, я довго не міг заснути, а вранці прокинувся, щойно зайнялося на світ, і попри ранній час подався до школи. Снігу нападало по кісточки. Сонце ще не зійшло, тому сніг не прикрашав краєвид, а робив його похмурим. Немов бруднуватий бинт, він прикривав рани міста. А чарівність місту саме й дають його рани. Їдучи до школи в іще порожній електричці, я дивився з вікна, як над фабричними кварталами сходить сонце. Краєвид гарнішав на очах. Зловісно вишикувані димарі й виступи шиферних дахів наче сахалися від пронизливого реготу масок снігу, висвітлених вранішнім сонцем. Здавалось, у театрі масок снігового краєвиду ось-ось розіграється трагічна сцена — чи то революція, чи то бійка. Обличчя перехожих у світлі, що його відбивав сніг, були бліді, наче в змовників.

Коли я зійшов на своїй станції, то почув, як із даху транспортної фірми обік вокзалу накрапує тала вода. Важко було позбутися враження, ніби то падають сонячні промінці. Вони один по одному кидалися з криком у наношений підошвами на асфальт бруд і розбивалися вщент. А один навіть утрапив мені за комір…

У шкільній брамі ще не виднілося нічиїх слідів. Була замкнена й сторожка.

Я прочинив вікно свого сьомого класу на першому поверсі й задивився на сніг у лісі. Серед дерев, схилом, від гуртожитків до хвіртки на задньому дворі підіймалася дорога. Чиїсь великі сліди відбилися на ній і далі, до самого вікна. Під вікном сліди повертали назад і зникали за будівлею ліворуч, де були кабінети.

Хто ж це з’явився такої рані? Вочевидь, він прийшов через хвіртку, зазирнув до класу, впевнився, що нікого нема, і самотою попростував за кабінети. З учнів мало хто користувався хвірткою. Ходила плітка, ніби один із таких, Омі, йде до школи просто від жінки. Але ж він завжди з’являється перед самим шикуванням! Я не міг уявити, хто б іще міг залишити такі великі сліди.

Я вистромився з вікна і напружив зір, придивляючись до залишків свіжої землі в слідах. Той, хто їх залишив, мав міцну й тверду ходу. Невимовна сила вабила мене. Закортіло пірнути вниз головою, обличчям просто у слід. Але уповільнена реакція, як завжди, втримала мене від раптового поруху, тож я залишив портфель на парті й поволі поповз на вікно. Гачки форми чіплялися за кам’яне підвіконня, вдавлювались у мої недужі ребра, завдаючи гіркувато— солодкого болю. Коли я з вікна спустився на сніг, цей легкий біль приємно випружив мої груди і сповнив трепетом небезпеки. Я приміряв власні боти до слідів. Сліди, начебто й великі, майже співпали з моїми. Я і не подумав, що їх, скоріше за все, залишили такі ж школярські боти, як і мої. Тоді це, певно, не Омі. Проте від бруднуватих слідів віяло якоюсь спокусою, непевними сподіваннями, попри усвідомлення, що вони можуть бути марними. З Омі пов’язувалася лише частка моїх сподівань; мною рухав швидше мстивий потяг до невідомця, який посмів прийти раніше за мене й заплямувати сніг слідами.

Тамуючи подих, я скрадався по слідах.

Немов з каменя на камінь, переступав я зі сліду в слід — то на чудову чорну землю, то на торішню траву, то на брудний злежалий сніг, то на брук. І раптом похопився, що моя хода достеменно така, як сягнистий крок Омі.