— Навичитувала ти мені, як старша сестра!

Зайшов Кусано, і наша розмова урвалася.

Під час цієї розмови моє серце повнили незліченні сумніви. Я ладен був заприсягнутися, що справді прагну побачити Соноко ще. Але очевидне було й те, що анінайменшого потягу до неї я не відчував. Тоді що ж то було за бажання? Жага без крихти чуттєвості — може, це знову самообман? Ну гаразд, нехай це правдиве почуття, та чи не роздуваю я для видимості слабеньке полум’я, яке легко загасити? І взагалі, хіба існує кохання без плотської хоті? Хіба не очевидний це парадокс? Але міркувалося й інше. Якщо людські почуття здатні триматися на парадоксах, то чому не припустити, що почуття може триматися на парадоксі, яким воно саме і є?

*

Після тієї вирішальної ночі я вмисне уникав жінок. Не торкався вуст не те що юнаків-ефебів, які збуджували мою плотську жагу, а навіть і жінки. Навіть за обставин, коли поцілунку вимагала проста гречність. Але надійшло літо, ще загрозливіше для моєї самотності, ніж весна. Розпал літа підхльоснув неприборканих коней хоті. Літо палило мою плоть, мордувало її. І аби якось уберегтися, доводилося по п’ять разів на день згадувати «погану звичку».

Праці Гіршфельда, що розглядає збочення як цілком звичайне фізіологічне явище, просвітили моє невігластво. Я зрозумів, що й та вирішальна ніч — природний наслідок, що нічого ганебного в цьому не було. Моє замилування — в уяві — до ефебів, яке не переростало в справжнє pedicatio, дослідник визначив як одну з фіксованих, приблизно однаково поширених, форм. Прагнення, як у мене, не дивина серед німців. Чи не найпоказовіший приклад — щоденник графа фон Платена. Таким був і Вінкельман. В Італії, за доби Відродження, подібні до моїх бажання були не чужі й Мікельанджело.

Але наукові теорії, як би добре я їх не засвоїв, не додавали отухи серцю. Важкоздійсненність збочених бажань в моєму випадку зумовлювалася тим, що вони були просто поштовхом плоті, тьмавим поштовхом плоті — пустотливим вигуком, пустотливим прискореним диханням — і тільки. Кажучи приблизно, дух мій ще залишався під владою Соноко. Не те, щоб я вірив у примітивну середньовічну схему боротьби духа й плоті, кажу так просто для зручності пояснення. У мені ці два елементи ділилися чітко й недвозначно. Соноко видавалася мені втіленням моєї любові до нормальності, любові до духовності, любові до вічності.

Проте проблема цим не вичерпувалася. Пристрасті не полюбляють раз назавжди визначеного порядку. Наче частки в ефірі, вони воліють ширяти, де захочуть, витати, тріпотіти.

… Минув рік, і в нас наче відкрились очі. Я витримав державні іспити, закінчив університет, влаштувався секретарем до однієї державної установи. За цей рік ми зустрічалися раз на кілька місяців — то ніби випадково, то під незначним приводом, причому опівдні. І розходилися так само легко, як зустрічались. Ото й усього. Я вдавав, що не засоромився б, якби навіть зустрів когось знайомого. І Соноко не виходила за рамки спогадів і сором’язких жартів щодо нинішнього оточення. Наші стосунки навряд чи годилося назвати навіть дружбою, не те що зв’язком. Щойно зустрівшись, ми вже тільки й думали, як гарно розійтись.

Мені й цього вистачало. Я був чомусь вдячний за містичне багатство наших таких нечастих зустрічей. Не було дня, щоб я не думав про Соноко, і кожна зустріч виповнювала мене тихим щастям. Мені здавалося, делікатна напруга й чиста доладність побачень сягали найглибших куточків життя і вносили в нього тендітний, але напрочуд виразний лад.

Але минув рік, і в нас відкрились очі. Ми мешкали вже не в дитячій, а в дорослій кімнаті, і напіввідчинені двері слід було якнайшвидше довести до пуття. Наче двері, що завжди відкриваються лише до певної міри, наші стосунки рано чи пізно вимагали лагодження. Мало того, дорослі не здатні на невибагливі дитячі розваги. І ті кілька побачень, які вже відбулися, виявились однаковими, наче перевернуті карти в колоді — і завбільшки, і завтовшки.

І треба сказати, що навіть у таких стосунках мені смакувала насолода безпутства, яке навряд чи хтось інший зрозумів би. То було безпутство, куди тонше за звичайне людське — чиста, мов вишукана отрута, розпусність. Через неморальність мого єства, моєї головної засади моральні вчинки, бездоганні стосунки з жінкою, чесна поведінка, удавання високоморальної людини, навпаки, влещали мене таємним присмаком неподобства, смаком справжньої демонічності.

Простягаючи одне до одного руки, ми наче підтримували щось, але те ефірне «щось» існувало, коли вірили, що воно є, і зникало, коли вірили, що його нема. Підтримувати його нібито було й нескладно, але насправді то вимагало непростих обрахунків. Я прилучив Соноко до небезпечного заняття — робити реальною в цьому просторі штучну «нормальність», підтримувати щомиті майже фантастичну «любов». І вона несвідомо допомагала мені в цих підступах. Сказати б, саме через несвідомість її допомога була ще дієвішою. Але настав час, і Соноко почала відчувати, хоч спершу й непевно, цю важкоописану небезпеку, неуникненну силу несхожої на пересічні грубі небезпеки світу, наділеної ретельно підібраною густиною, небезпеки.

Наприкінці літа я зустрівся в ресторані «Золотий півень» з Соноко. Вона щойно повернулася з гірського курорту, де рятувалася від спеки. І відразу розповів, що збираюся піти зі своєї установи.

— А чим будеш займатися?

— Поживемо — побачимо.

— Дивуюсь я тобі! — тільки й сказала вона. Так уже було заведено між нами.

Засмагла під гірським сонцем шкіра Соноко навколо грудей втратила звичну сліпучу білину. Завелика перлина на обручці від спеки похмуро затуманилась. Сумовита й наче знесилена музика, що завжди лунала в голосі Соноко, зараз здавалася як ніколи доречною.

Ще деякий час точилася безглузда й нещира розмова. Чи не через спеку вона здавалася мені аж такою порожньою? Достеменно ніби ото я був присутній при розмові сторонніх. Я почувався, наче людина, що бачила приємний сон і, прокидаючись, докладає дратівних зусиль, аби поспати ще, і це, навпаки, остаточно проганяє сон. Я вочевидь бачив, як тривога пробудження, що вторгається так явно, марна насолода сну на порозі пробудження, роз’їдають наші душі, мов зловорожий мікроб. Наші серця, наче змовившись, одночасно піддалися недузі. І це відрухово озвалося в нас веселощами. Ми пережартовувалися, щоразу чіпляючись до того, що сказав інший.

У Соноко під елегантною пишною зачіскою повнилися спокоєм, хоч і дещо порушеним засмагою, дитяче чоло, лагідні вологі очі, повнуваті вуста. Її зовнішність вочевидь не лишала байдужими відвідувачок ресторану, що проходили повз наш столик. Офіціанти сновигали зі срібними підносами, на яких білі лебеді з льоду несли на собі морозиво. Соноко знічев’я клацала замком пластикової сумочки, а обручка на її пальці зблискувала.

— Тобі вже, мабуть, нудно?

— Не кажи такого, будь ласка!

В її голосі вчувалася дивна знемога. А втім, з таким самим успіхом я міг би назвати її голос чистим. Вона кинула погляд за вікно, на вулицю. І неквапно заговорила:

— Я часом перестаю сама себе розуміти. Який мені сенс отак зустрічатися з тобою? І все одно знову зустрічаюсь.

— Принаймні ти від цього нічого не втрачаєш. Може, сенсу в цьому й нема, але воно чогось та додає тобі.

— Між іншим, я маю чоловіка. Так що додавати мені вже нічого, є в цьому сенс чи нема.

— Не дуже переконлива арифметика!

Мені сяйнуло, що Соноко все ж дійшла порогу сумніву. І почала відчувати, що двері не можна залишати напіввідчиненими. Та все ж зараз така дбайлива вразливість становила чи не більшу частку співчуття, що було між мною й Соноко. От тільки мені ще надто далеко до того віку, коли це можна полишити, як є.

До всього, я раптом побачив виразні докази того, що моя тривога не просто передалася Соноко, а її ознаки — єдине, що лишалося в нас спільного. Соноко знову заговорила. Певно, подумала, що я не розчув. Але з моїх вуст вже ладна була зірватися легковажна відповідь.

— Сам подумай, якщо полишити все отак, то що вийде? Тобі не здається, що до добра це не доведе?