— О-о, привіт!

Я стиснув руку Кусано й аж здригнувся, бо відчув під пальцями наче панцир лангуста.

— Що це в тебе з руками?

— А що, не бачив такого? — в ньому вже встигла з’явитися властива новобранцям зимна принадність. Він простяг обидві руки просто мені під ніс. На червоній, потрісканій від вітру й холоду шкірі зашкарубли бруд і мастило, утворивши ніби ракову шкаралупу. Та й руки були вологі й холодні.

Ці руки злякали мене достеменно так, як завжди лякала дійсність. Я відчув підсвідомий жах. Він виповнив моє єство, бо ці безжалісні руки викривали щось у мені самому, звинувачували щось в мені самому. Мене лякало те, що перед такими руками не можна брехати. І щойно усвідомив це, як інша реальність — Соноко — стала уособленням єдиного обладунку, єдиної кольчуги, здатної захистити моє недолуге сумління від цих рук. Я відчув, що мушу любити її будь-що-будь. Цей обов’язок залягав ще глибше від глибоко прихованого сорому…

А Кусано, нічого не підозрюючи, безневинно провадив далі:

— З такими руками у лазні не треба мочалки!

Легеньке зітхання вихопилося в його матері. Я відчув себе безсовісним нахабою. Соноко позирала на мене знизу вгору, ніби нічого не сталося. Я похнюпився. Я ніби завинив перед нею, хоч як це безглуздо звучало.

— Ходімо надвір! — Кусано з ніяковою грубуватістю виштовхав матір і бабусю назовні. На жухлому травнику відкритого всім вітрам казарменого подвір’я родичі посідали навколо своїх курсантів і підгодовували їх. Соромно зізнатись, але скільки я не протирав очі, нічого привабливого в цій сцені так і не знайшов.

Кусано й собі розташувався в центрі родинного кола, напхав за обидві щоки печива і, вирячивши очі, махнув рукою у бік Токіо. Звідси, з пасма пагорбів, було добре видно долину, в якій лежало серед безживного степу містечко М., а за нею поміж гір прозирав клапоть неба над Токіо. Холодні провесінні хмари кидали туди прозорі тіні.

— Ото жах був уночі! Там усе було червоне! Хтозна, чи твій дім уцілів. Досі таких нальотів не було, щоб усе небо палахкотіло.

У голосі Кусано вчувалася владність, він явно не бажав, аби його переривали. Нехай мама й бабуся швидше евакуюються, бо він від тих думок аж сон втратив.

— Гаразд, поїдемо чимшвидше. Бабуся тобі обіцяє!

З мови старої вгадувалась її крута вдача. Вона витягла з широкого паса-обі оправлений в почорнене срібло крихітний, наче зубочистка, олівчик, і стала щось ретельно писати.

Сумно було в поїзді, коли їхали назад. Навіть пан Оба, який приєднався до нас на станції, запав у мовчанку. Схоже, всіх заполонило те колюче чуття, яке виникає, коли проривається назовні повсякдень приховувана «родинна любов». Певно, після зустрічі з сином, братом, онуком, оголені душі, які розкриваються тільки серед близьких людей, відчули марноту того, що вони просто виставляють напоказ свої безглузді втрати. А мені не давало спокою видіння тих нещасних рук. Коли поїзд прибув на станцію О., де була пересадка на електричку, вже запалили світло.

Тут ми вперше побачили, якого лиха наробив нічний наліт. Переходи заповнили потерпілі. Вони тулилися в ковдри й визирали назовні невидющими безтямними очима, ніби самими білками. Якась жінка мірно похитувалася, наче без упину колихала на руках дитину. Дівчина з напівзотлілою штучною квіткою у волоссі спала просто на землі, притулившися до дорожнього кошика.

Жоден докірливо не глянув, коли ми пробиралися крізь них. Але нам аж відібрало мову. А оскільки ми не розділили їхнього нещастя, саме наше буття мовби втратило сенс, ми немов перетворилися на тіні. Однак у мені щось пломеніло. Лави нещастя додавали мені отухи, додавали сил. Я осягнув напруження, яке супроводжує революції. Ці люди бачили, як полум’я огортає все, що творило закони їхнього буття. Бачили навіч, як вогонь охоплює людські стосунки, любов і ненависть, розум, майно. Ні, не з вогнем вони змагалися цю хвилю. Вони змагалися з людськими стосунками, з любов’ю і ненавистю, з розумом, з майном. Вони наче втрапили на судно, яке тоне, де, щоб урятувався хтось, іншого треба позбавити життя. Чоловіка, який загинув, рятуючи кохану, вбив не вогонь, його вбила кохана; матір, яка загинула, рятуючи дитину, занапастив не хтось, а дитина. Тут зітнулись, як ще ніколи досі, найглибші й найзагальніші засади людського буття. Я бачив на їхніх обличчях полиск утоми, яку залишила та приголомшлива вистава. Палка певність наринула на мене. Я відчув, що тривогу, зроджену глибинними засадами людського буття, в дивовижний спосіб зітерто, бодай на коротку мить. Мені хотілося кричати від думок, що розривали груди.

Якби я мав хоч трохи більшу силу самозаглиблення, якби був хоч трохи наділений мудрістю, я б, певно, узявся досліджувати ті засади. Але, наче в насмішку, якась уявна жага спонукала мене вперше оповити рукою стан Соноко. Може, цим незначним порухом я показав собі самому, що й «любов» тепер просто порожнє слово. Отак парою ми раніше за інших проминули тьмавий перехід. Соноко не зронила й слова… Та коли ми поглянули одне на одного в напрочуд яскраво освітленому вагоні електрички, я помітив в очах Соноко вираз загнаного в безвихідь, але водночас і чорний лагідний блиск.

Серед пасажирів міської кільцевої лінії потерпілі становили вже дев’ять десятих. Виразно пахло паленим. Голосно, трохи не пихато, люди розповідали, що пережили. То був наче гурт «революціонерів». Адже весь натовп був охоплений високим невдоволенням — безмежним невдоволенням — переможним невдоволенням — радісним невдоволенням.

На станції С. я розпрощався, віддав Соноко її речі й вийшов. Я простував темними вулицями додому й раз по раз похоплювався, що в мене порожні руки. І зрозумів, як важила її валіза в наших стосунках. То були упокорені примусові роботи. Щоб моє сумління не знеслося надто високо, потрібен був тягар — примусова праця.

Домашні привітали мене так, ніби нічого не сталося. Навіть як на такий наліт, Токіо — надто велике місто.

За кілька днів я зайшов до Кусано — занести Соноко обіцяні книжки. Гадаю, неважко уявити, що за книжки міг позичати двадцятирічний хлопець вісімнадцятирічній дівчині. В банальних вчинках я знаходив особливу насолоду. Соноко ненадовго вийшла, що траплялося не так і часто, тож я чекав на неї у вітальні.

Тим часом провесіннє небо запливло хмарами, наче лугом, пішов дощ. Соноко увійшла до темної вітальні просто з дощу — в її волоссі зблискували краплі. Сіла трохи зсутулено в темному кутку глибокої канапи. На вустах її знову заграла посмішка. У сутіні вималювалися дві опуклості на червоному жакетику.

Яка ж несмілива й небагатослівна була наша розмова! То було наше перше побачення на самоті. Я усвідомив, що невимушеній розмові під час короткої мандрівки в поїзді сприяла балаканина по сусідству й непосидючість сестричок. Від рішучості, з якою я вручив написану тоді записку — любовний лист на один рядок — не лишилося й сліду. Мене охопила виняткова скромність. Я залюбки міг злегковажити собою заради переконливості, не злякався б цього і перед нею. То що ж, я забув свою гру? Призвичаєну гру, ніби можу кохати як нормальна людина? Так чи інакше, мені здавалося, що я зовсім не кохаю цю таку свіжу дівчину. При цьому ані найменшої незручності я не відчував. Злива вщухла, вечірнє сонце освітило кімнату.

Очі й вуста Соноко блищали. Її краса наринула на мене й перетворилась у відчуття власного безсилля. А болісні думки нагадали, яка вона нетривка істота.

— Хто може знати, — озвався я, — скільки ще нам жити. От зараз, скажімо, буде тривога. А літак уже наладовано бомбою, що впаде просто на нас.

— Може, воно було б і краще. — Вона ретельно розгладила складки на спідниці з картатої шотландки й підвела голову. Сонце облямувало її щоки сяєвом ледь помітного пушка. — Якби зараз… Надлетів безгучний літак і скинув на нас бомбу… коли ми отак… Правда ж?

Сама того не усвідомлюючи, Соноко освідчувалась у коханні.

— Правда, — відказав я, наче щось очевидне. Звідки було Соноко знати, як глибоко сховалося в мені бажання, що викликало ці слова. А втім, як розібратися, розмова виходила на диво кумедна. Мирної пори таке могли сказати хіба двоє закоханих перед розлукою.